ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
За отаманом на вал полiзли iншi козаки, тяли татар по головах. Це був мент переваги, який вiдчула й орда. Татари стратили запал, завертали коней, втiкали в степ.
По тому запорожцi пiдбирали поранених, вiдносили в намети, оддавали в руки цилурикiв. Iншi брали шанцевий iнструмент, спускалися в рiв, зачищали, пiдсипали вал.
Сонце за цей час пiднялося вгору на лезо шаблi. Орда одступила недалеко: було видно, як майорiли на вiтрi зеленi й синi трикутнi прапорцi, як довкола бiлого, з позолоченим шпичаком, що зблискував на сонцi, бунчука гасали верхiвцi, як там з'їхалися докупи п'ятеро чи шестеро — радили раду. Пiд'їхав ще один, i всi вклонилися, обступили його кiньми.
Тим часом перед валом крутилося з десяток татар, розжохували коней, кидали погрози — викликали на герць. Хвилювалася пiд кiнськими копитами ковила, виблискували шаблi, ординцi рвали горла, їхня лайка летiла далi, нiж кулi та стрiли: "Козак — кьопек, собака","гяур оглу" [27], — й прикладали до ший шаблi та вимахували арканами. Не вичахлi пiсля бою, козаки юртували також. Декотрi з них i собi поривалися до шабель, зиркали на отамана й опускали очi, присоромленi його суворим поглядом. Сiрко на герцi не дав зведення ще перед початком бою."Прийшли сюди не для грища, — сказав. — Жоден з нас не може важити головою, не стявши кiлькох басурманських голiв". Тож запорожцi косували в бiк татарських джигiтiв, а самi надолужували лопатами. Робота рятувала подвiйно: ставав вищий вал, i бiльшало в серцi спокою. I козаки, i татари поглядали на супротивне вiйсько в потаємнiй надiї побачити там непоправимий погром i пригнiченiсть, хоч знали гаразд — тi не здадуться, тi не одступлять. Це був тiльки перший помах крил смертi, вони ж маятимуть, поки не виляжуть трупом тi або тi. Декотрi з козакiв тихо молились, але жоден не нарiкав на долю — прийшов сюди своєю волею, стали на цьому рубежi на захист правого дiла.
До Сiрка, накульгуючи на лiву ногу, пiдiйшов Флор Минаєв.
— Ти що, в заячiй норi ховався, а ноги забув утягнути? — поглузував отаман.
— Сам себе вкусив за п'яту од злостi, — одбився Минаєв i додав без жарту, хоч i з нiяковiстю: — Кат його вiзьми, чобiт муляє. Зараз перевзуюся.
Вiн сiв на землю й стягнув чобiт.
— Перевзувайся швидше та вiзьмеш чоловiк двадцять своїх, i станьте з лiвого краю, бiля лиману, — наказав отаман. — Вони туди вдарять. Азиж не бачили, що там шанцi води не сягають.
Йшов по табору, розглядався, й тривога поймала серце: надто багато козакiв побито та покалiчено в першiй сутичцi. Правда, декотрi пораненi верталися од наметiв, прийшов i Кугукало, сором'язливо одвертав безживний, мовби сонний, вид — рана була легка, стрiла проткнула тiльки шкiру на плечi, сiв отодi на землю з несподiваностi, страху, болю. Сiрко подивився в степ, побачив, що орда погустiшала з лiвого боку, послав Кугукала, щоб поквапив Минаєва. Донцям до лиману довелося бiгти. Й ледве встигли запорожцi повихоплювати з рову землекопiв. Орда розгорнулася враз, зiрвалася з мiсця, немов її погнало вiтром, полетiла на шанцi. Од неї вiдокремилася ватага, помчала на лiвий край, до води. Не добiгаючи до Сиваша на три кидки палицi, розгорнулася в лiвий бiк, пiшла лавою на шанцi. Проте лава одразу ж поламалася, а тодi розсипалася зовсiм. Конi, що бiгли бiля самої води, почали провалюватися, падати, тi ж, котрi скакали од води далi, домчали вершникiв до валу, але їх було мало, запорожцi легко постинали їх кулями.
У центрi ж знову гуркотiла ломова битва. Пряжило сокце, жаром горiли шаблi, дула мушкетiв нагрiлися, аж пашiли. Вже козаки густо вкрили степ бiля шанцiв ворожим трупом, але на кожну козачу шаблю припадало по п'ятнадцять ординських, щербилися шаблi, й притомилися руки змахувати ними. Сiча була нещадна. Козаки й татари похрипли, тепер тiльки дзвенiла сталь, бахкали пострiли, iржали конi. Осiдланi, без вершникiв, татарськi конi виривалися з сiчi й мчали в степ. Iржало й кiлька козацьких коней, поранених стрiлами. Коноводи тримали їх з усiх сил, двоє чи троє добили.
Шанцi були доброю тарчею козакам. Одначе вони щодалi бiльше осувалися, й нарештi татарам вдалося прорватися на лiвому краї досередини. Татарськi бахмати перескакували рiв, басували, вривалися в табiр, небавом шанцi в тому мiсцi розтовкли зовсiм, татари попливли у випiр плавом. Там боронилося лише з десяток запорожцiв, та ще з правого боку на схожому на острiвець серед потокiв води горбку, що лишився од шанцiв, манячила одинока постать. То був Кайдан. У довгiй, до п'ят, киреї, з насунутою на очi кобкою, закутавши другою киреєю груди й голову, молотив важкою гакiвницею майже наослiп по головах, по шаблях, по крупах коней. Був обтиканий стрiлами, мов їжак колючками, проте жодна не сягла глибоко тiла.
Сiрко, що вже давно побачив потужну татарську налогу, кинувся до земляного городка, та запорожцi, котрi стояли на ньому, вже й самi поспiшали до мiсця скрути. Попереду швидко бiг Мiюський, вимахував шаблею, лице йому було перекошене, вiн щось кричав, але не розiбрати що. Сiрко забiг навперейми, помахом шаблi зупинив переднiх ("пропадуть, по одному порубають татари"), шикував у стрiй. З ним була i вся його друга команда — тридцять сiчовикiв, вони несли караульну i пiдпомiчну службу при кошовому i бiля наметiв. Козаки стали батовою — трьома лавами, пiшли, виставивши вперед списи. Штрикали коней, стрiляли з пiстолiв. I таки потисли, погнали ординцiв назад. Сiрко йшов у першiй лавi, в однiй руцi тримав пiстоля, в другiй — шаблю. Пiстоля — на крайнiй припадок, рубався шаблею. Вже весь умився потом, вже спiтнiла й рука, але черен шаблi, обвитий дротом, мовби прикипiв до долонi. Крива козацька шабля захищала вiд ударiв зверху, як щит.
— Коней, коней жигайте! — гукав вiн.
Одурiлi од болю, кровi та диму, дикi татарськi конi харапудилися, гризли одне одного, кидалися наослiп, скидали вершникiв, татарам було важко в отакiй веремiї щiльно спрямувати удар. Сiрко йшов попереду козакiв, шабля миготiла над його головою, й миготiв червоний шлик шапки: i для козакiв, i для татар отаман тепер здавався майже велетнем. Сiрко вiдчував себе неначе в човнi над порогами. Пiд ногами — безодня, а вiн летить, i душа його легка, й тiло легке — душа звiльнилася вiд оболонки страху, весь вiн спрямований на одне — досягти мети.
Раптом Сiрко вiдчув, як йому мовби вогнем пропекло лiву ногу. Проте не зупинився — боявся, що зупиняться козаки, а до вилому було зовсiм недалеко. Вони тисли татар з усiх бокiв; збитi в купу, ординцi вже не мали змоги рвонутися, розсипатися по табору — втiкали. Утiкали i всi iншi вподовж шанцiв. Даремно ревли алайчавушi, перiщили тих, що втiкали, ремiнням по плечах, даремно вимахував бiлим бунчуком солтан на вороному конi, — татари мчали в степ.
Горiла, несамовито кричала рана, здавалося, ногу рвали довгi зуби: в чобiт цебенiла кров. Коротка стрiла в чорнiм опiреннi провисла, здавалося, її гнула до землi невидима рука. Вона пробила штани, онучу й занизалася в литку. Сiрко оглянувся, чи нiхто не дивиться, швидко застромив у землю шаблю, дiстав з пiховцiв ножа на срiбнiм ланцюжку, розрiзав чобiт. Рана була не важка, але болюча. Вiстря пробило шкiру й м'яз. Ще трохи — й вийшло б навилiт. Зцiпивши зуби, штовхав стрiлу вперед, аж почервонiло в очах, доки чорне, закривавлене вiстря не виткнулося з того боку. Тодi вийняв стрiлу з рани. Кров зацебенiла дужче, вiн вийняв iз загортка в поясi жмут павутиння, затоптав у рану. Вiдтак перевзувся, зняв з пояса гаман з кресалом та люлькою, пiстольну кобуру — все це висiло з лiвого боку, гаман засунув до кишенi, кобуру викинув, важко пiшов до шанцiв. Сумне видовисько одкрилося його очам: скрiзь по валу та бiля нього лежали порубанi та дострiлянi козаки, вже нiкому було носити поранених, вони повзли самi, кривавлячи ковилу i євшан, чулися стогони, прокляття, молитви, погуки на порятунок. Простягав угору руки козак iз закривавленим лицем — стрiла пронизала обидвi щоки, але отаман не зупинився: не мав чим допомогти, та й не було коли. Треба було допильнувати, щоб осавули розставили решту козакiв, та подивитися, чи скрiзь зарiвняли осипи на шанцях. Випори закладали кiнським трупом та землею. До отамана пiдiйшов Нiс, спокiйний i розважливий, як завжди, тiльки зрошене потом чоло та блiдi рум'янцi на вже немолодому обличчi свiдчили, що також побував у бою. Вiн пораяв перенести на середину шанцiв хоч одну ручницю. з могили: мовляв, козаки на могилi одiб'ються й самi. Сiрко наказав учинити так i пiшов до городка, звiдки його гукали козаки. Поруч Сiрка просто з барильця пив воду Охрiм Сич, зморщене, наче печене яблуко, обличчя сiчовика аж пашiло задоволенням, вода збiгала по гострiй бородi i текла за пазуху. Гострий, порослий поодинокими сивими щетинами борлак Сича ковкав, Сiрко й собi потягнувся до барильця та й опустив руку. Йому махали руками, вигукували його ймення одразу троє запорожцiв, щось їх розтривожило вельми. Ледве видряпався вгору, ще не перевiвши подиху, окинув зором табiр. На недосвiдчене око то була повна руйнацiя, майже погром, але отаман одразу побачив, що всi козаки пильнують свого мiсця, що пiдпомiчники носять з ям у невисокiм обривi над Сивашем порох та кулi, й подумав, що вiдходити за вал гуляйгородка рано. Крутилася ще якась думка, либонь, про тi ж ручницi, але козаки вибили її криком.
