Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Савченко Віктор Васильович (читать книги онлайн бесплатно полностью .TXT) 📗
Знову я — саме втілення стрімкого руху та брутальної сили. Штовхаю, рву, хапаю, б’ю, ухиляюся від куль, блискавично з’їжджаю до центру поля, щоб не дати прорватись осатанілим бігунам.
Аж ось бачу, як зіткнулися в бійці двоє гравців. Один б’є з такою силою, що збиває з голови противника шолом і роз’юшує йому півобличчя. Переможець, видимо потішений ділом своїх рук, на якусь секунду загаявся, і його збиває мотоцикліст, що мчить на шаленій швидкості. Публіка на трибунах шаліє від захвату. Я знаю; що телекамера до найменших подробиць простежила за цією фазою гри; потім її повторять в уповільненому темпі, й уболівальники в Мельбурні, Берліні, Ріо-де-Жанейро чи Лос-Анджелесі підскакуватимуть у своїх кріслах.
Гра триває вже понад годину, а я все кружляю по стадіону. Четверо гравців нашої команди серйозно травмовані — у них попереламувані руки або ноги, а одного— новачка — вбито. Вибули з гри. два наших мотоциклісти. Але ще в гіршому стані команда противника, яка представляє Лондон. Один з мотоциклістів на самому віражі втратив контроль над машиною, в яку влучила гральна куля. Бак спалахнув і вибухнув. На трибунах шаленство.
Найкращий роликобіжець противника Джеккі Мейджі входить у віраж. Я кидаюсь до нього, точно розрахувавши момент удару. Коли він обертається до мене, помічаю його глузливу посмішку, але захиститись він уже не встигає. Його нижня щелепа аж вгрузає під ударом мого кулака. Глядачі ревуть від захвату.
Тепер уже легше. Діло, вважай, зроблено. Ми виграємо матч з рахунком 7:2.
Минають роки, змінюються правила гри, але завжди так, щоб надати ще більшої гостроти цій кривавій бойні на догоду глядачам.
Відколи я беру участь у змаганнях, тобто вже п’ятнадцять років, я не зазнав серйознішої травми, ніж перелом руки або ключиці. Треба визнати, ремесло своє я таки добре знаю. Можливо, тепер я трохи не такий моторний, може, менш навальний, ніж раніше, зате з роками стаю дедалі жорстокіший. Бо все зводиться саме до цього. Жоден з молодих гравців не стане заперечувати, що мій спосіб гри для нього — неоціненна наука.
Що ж до правил, то я чув, ніби в Манілі чи в Барселоні грають узагалі без обмеження часу, так що гравці б’ються і калічать один одного, аж поки всі бігуни тієї чи тієї команди будуть виведені з ладу і вже не зможуть здобувати очки. Немає сумніву, що це правило скоро дійде й до нас. Розповідали мені також про матчі з ролерболу, в яких обидві команди складалися з чоловіків і жінок, одягнених у костюми, що легко рвалися. Це додавало грі нових емоцій. Безперечно, правила й далі змінюватимуться, аж поки ми почнемо плавати в калюжах крові. І всі ми про це знаємо.
Вже на початку нашого століття я досить успішно грав у ролербол. Завдяки екранам телевізорів, що демонстрували мою навальну гру на полі, я мав тих жінок, яких тільки хотів. І вже за кілька перших років своєї кар’єри заробив стільки грошей, що міг купувати будинки, землі та озера в позаміських зонах, де мають право селитися тільки адміністратори.
Уже, тоді — як, зрештою, і тепер — мої фотографії красувалися на обкладинках усіх великих ілюстрованих журналів. Моє ім’я стало таким відомим, що зробилося мало не синонімом гри, у якій мені не було рівних. Адже це я, Джонатан Е., — єдиний гравець, що пережив так багато матчів цієї гри із смертю.
Від самого початку я грав під егідою Нафтового конгломерату, який згодом став називатись Конгломератом Енергії. І ніколи не залишав команди Х’юстона, яка навчила мене всього, що я вмію, і потім дала мені все, що я маю.
— Як ти себе почуваєш? — питає мене Бартоломей.
Він — головний шеф Конгломерату Енергії, один з наймогутніших людей у світі, проте ставиться до мене як до рідного сина.
— Так собі, — відказую я, і це викликає у нього посмішку.
Він повідомляє мене, що мультибачення готує серію спортивних програм, куди ввійдуть кінофрагменти з моїх найкращих матчів. Ще раз в ефірі прозвучить розповідь про історію мого життя і принагідно буде показано, як Конгломерат Енергії піклується про сиріт і дітей бідняків, забезпечує їх роботою і допомагає зробити кар’єру.
— То ти почуваєш себе не дуже добре? — перепитує Бартоломей.
Я повторюю свою відповідь, не уточнюючи, що саме маю на думці, — боюся, щоб він не розчарувався в мені. Тобто не кажу, що сезон надто довгий, що я стомився, що страждаю від самотності й неусвідомлених прагнень, і це починає серйозно мене непокоїти.
Мій давній приятель Джім Клійтес приїхав до мене на ранчо провести уїк-енд. Мекі, дівчина, з якою я тепер живу, розігріває готові страви. Кулінарними здібностями Мекі похвалитися не може, зате в неї чудові груди, а талія чи не така сама завтовшки, як моє стегно.
Клійтесові недавно присвоєно кваліфікацію судді. В кожному матчі беруть участь два арбітри, які стежать за дотриманням правил, але нікого при цьому не штрафують, і один суддя, в чиї обов’язки входить лише реєстрування очок, здобутих командами. Клійтес сказав, ніби Міжнародний суддівський комітет, членом якого є і він, розглядає пропозиції щодо зміни деяких правил.
— Будеш покараний, якщо всі гравці твоєї команди зможуть випередити тебе. Кара проста — у тебе заберуть шолом.
Хтиві губи Мекі округлюються в майже ідеальну подобу великої літери “О”. Я питаю Клійтеса, який сам колись був бігуном у команді Торонто:
— Що ще? Чи, може, про це заборонено розповідати?
— Інші пропозиції — це зміни в плані скоріше матеріальному. Збільшать винагороду за “зіграні” атаки, а ще виплачуватимуть грошову премію найкращій команді сезону. До речі, щодо сезону — напевне, скоротять щорічні канікули, які нині тривають два місяці. Сам знаєш, глядачі стають дедалі вимогливіші…
Після вечері ми з Клійтесом пішли трохи прогулятись. Джім спитав, чи не треба мені чогось.
— Може, й треба, та от не знаю до пуття, чого саме.
— Тебе щось тривожить? Ти скажи, не крийся, — пильно глянув на мене Клійтес.
Я дивлюся на всіяне зорями небо. Трохи помовчавши, кажу:
— Слухай, Клійте, тобі траплялося думати про смерть, коли ти ще грав?
— Під час матчів — ніколи, — не вагаючись відповів він. — А як покидав поле, тільки про це й думав.
Ми довго мовчимо, милуючись пагорбами, що вимальовуються на обрії.
— На засіданні Комітету, — порушує мовчанку Клійтес, — ми обговорювали ще одне. Передбачається не обмежувати в часі тривалість матчу. Поки що це тільки пропозиція, але внесено її офіційно.
Мені подобаються пагористі краєвиди. Недавно я купив собі новий будинок на околиці Ліона, у Франції, неподалік від славнозвісного стадіону. Там теж пагорби, в яких є щось від техаського краєвиду. Міста і там і тут стали гігантські, жити в них просто неможливо.
— Сам я прихильник обмеження в часі, — веде далі Клійтес. — Хто-хто, а я грав стільки, що добре знаю межі людських можливостей. Ти розумієш, часом мені здається, що я єдиний у Комітеті, хто відстоює ті кілька правил, які ще лишились.
Статистичні дані, що стосуються ролерболу-бойовиська, цікавлять публіку не менше, ніж сама гра. Рекорд здобутих в одному матчі очок — 81. Рекордна швидкість кулі в ту мить, коли її зупинив бігун, — 283 кілометри на годину. Рекордне число гравців, виведених з гри одним роликобіжцем за один матч — 13 (рекорд належить вашому покірному слузі). Рекордна кількість гравців, убитих під час одного матчу — 9 (матч Рим — Чікаго, 4 грудня 2012 року).
Величезні світні табло над полем фіксують усі технічні результати гри і повторюють у відеозапису найкривавіші епізоди бойовиська. Мене ніколи не переставало дивувати те, що мільйони глядачів більше цікавляться статистичними даними, аніж самою грою.
Про це я довідався після масового опитування глядачів, проведеного з ініціативи мультибачення.
Париж.
Перш ніж вирушити на стадіон, де має відбутися вечірній матч, я прогулююсь берегом Сени.
У Франції, як і будь-де, у мене багато вболівальників. Вони вигукують моє ім’я, махають мені руками, заговорюють до моїх охоронців, змушуючи мене ні на мить не забувати, хто я такий, дбати про свій вигляд, вбрання, поведінку.
