Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Савченко Віктор Васильович (читать книги онлайн бесплатно полностью .TXT) 📗
— Атож.
Я слухаю його так уважно, що забуваю про м’ясо, яке вже захололо.
— Ти хочеіц, щоб я послав тебе до якогось фахівця?
— Ні, я не це мав на думці.
— Якщо хочеш, я дістану тобі перепустку до фільмотеки. Матимеш повну свободу вибору. Художники Ренесансу, грецькі філософи — що тобі до вподоби, те і обереш. Якось я дивився там чудовий фільм про життя і творчість Платона.
— Єдине, на чому я знаюся, — помовчавши, кажу, — це ролербол.
— Так чи так, але ти, сподіваюся, не думаєш “його покинути? — підозріливо питає він.
— Ні. Звичайно, ні, — запевняю я. — Тільки хочеться… Ет! Не знаю, як вам і сказати. Хотілося б чогось більшого.
У його погляді, зверненому до мене, не блиснуло жодної іскорки. І я додаю:
— Ні. З матеріальних багатств мені нічого не треба. Це душа моя прагне чогось більшого.
Бартоломей знизує плечима, глибоко зітхає і відкидається на спинку крісла. Потім просить офіціанта знову наповнити келихи. Він розуміє. Я знаю, що він розуміє. Йому понад шістдесят, він казково багатий і все ще лишається одним з наймогутніших адміністраторів світу. В його стомлених очах я читаю глибоке, всеосяжне розуміння всього того, чим ми живемо.
— Знання наділяють людину або могутністю, або меланхолією, — каже він. — Тож чого сподіваєшся від них ти, Джонатане? Могутності? Ти вже її маєш. Твоє становище в нашому суспільстві таке помітне, що багато людей в усьому світі прагне бути на твоєму місці. З другого боку, я не думаю, щоб меланхолія і ролербол-бойовисько могли бути в злагоді. Під час матчу тіло і свідомість творять нерозривне, гармонійне ціле, хіба не так? То навіщо ти хочеш порушити цю гармонію? Чи ти волієш, щоб твоя свідомість існувала незалежно? Навряд, щоб ти бажав саме цього, правда ж?
— Я вже й сам не знаю, — вихоплюється в мене.
— Дістану я тобі цю перепустку, Джонатане. Якщо хочеш, ходитимеш дивитись відеофільми й навчишся читати стрічки.
— Іноді я думаю, чи насправді я такий могутній, як ви мене запевняєте, — кажу я, щоб не дати йому відхилитись від теми нашої розмови.
— Ну, ну, Джонатане! — він повертається до Дафні. — А що ви, люба дівчино, про це думаєте?
— Якщо ви маєте на увазі могутність, то мушу зізнатись — він таки могутній, — відказує Дафні, розпливаючись в усмішці.
Я майже не слухаю, про що вони говорять далі. Дафні, котру, як і всіх попередніх жінок, Конгломерат, напевне, підіслав шпигувати за мною, притакує Бартоломеєві. Вона в усьому погоджується з ним. А взагалі — вона чудова жінка.
За десертом ми обговорюємо матч, який має відбутись у Стокгольмі. Говоримо також про близький, кінець сезону, про побиті й непобиті рекорди, але в думках у мене — порожнеча й розчарування. А от чому — я відповіді не знаходжу.
Бартоломей навіть питає, чи зі мною все гаразд. Я відповідаю, що сідав до столу з вовчим апетитом, але, напевне, ця яловичина a la Веллінгтон не лізе мені в горло.
Надходить кінець сезону. Це видно хоча б уже з нашої поведінки в роздягальні перед кожним матчем. Між собою ми майже не розмовляємо і, немов солдати перед боєм або гладіатори перед виходом на арену, намагаємося переконати самих себе, що цього разу нам ще пощастить уникнути смерті.
На останніх тренуваннях ми відпрацьовували різні прийоми із смертельними ударами. Давно вже минули часи, коли гравці задовольнялися тим, що штовхали, смикали, збивали один одного з ніг, не давали підвестись.
Я вважаю, що при застосуванні нових прийомів у мене є два надійних козирі: перший — це моє вміння легко втримувати рівновагу на одній нозі. Тому я можу, не зупиняючись, розтрощити ударом другої гомілку чи коліно суперника. Другий козир — це мій коронний номер: удар ребром долоні в ділянку серця.
Той день, коли за новими правилами у покараного гравця заберуть шолом, стане для цього бідолахи днем смертного вироку. А поки що ми б’ємо в дихало, в серце і скрізь, де немає ризику зламати собі руку.
Наші інструктори — два щуплих азіати, арсенал прийомів у яких просто-таки невичерпний, — показують нам основні нервові центри організму.
— Знаєте, як найкраще вдарити свою жертву? — каже Мунпі, славетний роликобіжець, який грає з нами четвертий сезон. — Так, щоб удар припав точно в лімфовузли.
— У що? — перепитую я.
— У ці чортові лімфовузли, розміщені під вухами. Вдалий удар у щелепу — р-раз! Лімфовузли пошкоджено — і на світі одним бідолахою менше.
Настала черга піти від мене й Дафні. Чекаючи на нову подружку, яку мої приятелі та роботодавці з Конгломерату Енергії пришлють на її місце, я думаю і мрію про Елу.
Я ріс покинутою дитиною — мені так ніколи й не пощастило дізнатися, хто мій батько, — але я любив уявляти, ніби він посідав високе становище серед адміністраторів. Моя батьківщина — Галвестон, що згодом став кварталом Х’юстона, міста-метрополії. Як на свій вік, я був здоровий, дужий, атлетично збудований хлопець. Розумово розвинутий я був теж нормально. За моєю теорією, не можна бути розумово повноцінним, якщо ти нерозвинутий фізично.
І ось, маючи всього п’ятнадцять років і працюючи докером на Конгломерат Нафти, я одружився. Моя обраниця була секретаркою. Висока, тендітна, з довгим білявим волоссям. Нам пощастило домогтися дозволу на шлюб і разом вступити до університету. Вона вивчала електроніку, маючи до цього неабиякий хист, а я — економіку і водночас починав виступати в ролерболі.
Ела так доглядала мене, що за рік після нашого одруження я набрав п’ятнадцять кілограмів ваги. Коли увечері я вертався додому, вона лікувала мої травми й синці. Я часто думав, чи і її теж підіслали до мене, доручивши, крім усього, дбати й про моє здоров’я. До неї, вісімнадцятирічної вродливої дівчини, я не знав інших жінок. Мабуть, це тому я ніяк не можу її забути.
Одного дня вона покинула мене заради якогось адміністратора. Не сказавши ні слова. Спакувала валізи й виїхала з ним до Європи: Знову я побачив їх тільки через шість років на прийомі, де мені вручали якийсь приз. Вони сердечно поздоровили мене й узагалі були дуже привітні. Не знаючи, що сказати, я спитав, чи є в них діти.
Ело, найдорожча моя, чи це Конгломерат наказав тобі так добре годувати мене, перш ніж ти пішла й розбила моє серце?
Її зрада завдала мені нестерпного болю. Принаймні так я тоді вважав. Але ті руки, які пестили Елине тіло, невдовзі добре далися взнаки усім суперникам х’юстонської команди.
У той короткий період, поки не з’явилася чергова жінка, я можу спокійно подумати про своє життя. Знаю, що я людина досить розумна, інакше давно був би мертвий. А проте іноді відчуття в мене таке, ніби я нічого не знаю, ніби і мозок мій, і серце порожні. Може, це тому, що я давно не читаю книжок. Навіть згадувати мені нічого не хочеться — окрім Ели, чий образ постійно живе в моїй пам’яті.
Весь той рік, коли ми були разом, я багато читав. Та й потім читав, звичайно, поки не став професійним гравцем. Крім книжок і статей, які мали безпосереднє відношення до профілю мого навчання, я прочитав “Історію королів Англії”, “Сім стовпів мудрості” Томаса Е. Лоренса, найвідоміші твори Руссо і життєпис Томаса Джефферсона. Все це тепер записано на стрічках, надійно захованих у бетонних бункерах із штучним кліматом.
У Токіо ми дізнаємося, що правила знову змінено. Ми саме перевдягалися, коли нас повідомили — протягом усього матчу на полі буде три кулі із зміщеним центром ваги.
Деякі наші гравці, і то найдосвідченіші, вагаються, чи виходити їм на поле. Коли ж улесливими вмовляннями або погрозами їх усе-таки схиляють до участі в матчі, вони при першій же нагоді вдають поранених і, немов кролики, тікають до центру поля, де їм нічого не загрожуватиме.
Щодо мене, то я граю ще завзятіше, ніж звичайно, і глядачі дістають за свої гроші повну втіху. Цим бідолахам-роликобіжцям з Токіо просто-таки не щастить. Або ж я стрімко атакую їх у ту мить, коли вони озираються, чи не летить на них котрась із трьох куль, або ті ж таки кулі сіють спустошення в їхніх лавах, тільки-но вони збираються гуртом напасти на мене.
