Перстень Борджія - Нефф Владимир (читать книги онлайн .TXT) 📗

Річ у тім, що в коридорі залунали солдатські кроки.

— Вибач мені, П’єре, сину мій, що в запалі дискусії я запропонував тобі досить сумнівну втіху, — сказав отець Жозеф. — Зрештою, я радий, що не зміг тебе переконати.

— Я, навпаки, шкодую, що вам не вдалося мене переконати, отче, — відповів Петр. — Бо якщо мене справді мають стратити, що мені починає видаватись досить правдоподібним, мені вмиралось би набагато легше, якби був повірив і визнав, що я просто легкодухий безумець і йолоп, і тому мені не варто надалі обтяжувати світ своєю присутністю. Але я в це не повірив.

Кроки вояків ураз стихли перед Петровою розкішною цюпою, далі зарипів засув і ввійшов каштелян.

— Ну, пане де Кюкан, пора, — мовив він.

— Чи бажаєш ти, сину мій, аби я тебе супроводив? — запитав патер Жозеф. І коли дуже блідий Петр лише мовчки покрутив голиною, чернець на мить поклав руку на його плече і, проминувши шерегу вояків, що стояла в коридорі перед цюпою, поспішив геть.

Голосно тупаючи босими ногами по гладкій кам’яній підлозі, він збіг на нижній поверх, де була канцелярія королівського префекта. Коли чернець увійшов, префект, що сидів за своїм столом, посмоктуючи люльку, схопився і став струнко.

— Велебний отце, я до ваших послуг, — сказав він.

— Зараз же підготуйте і спорядіть кінного гінця до Стамбула, — наказав отець Жозеф. — Він має відвезти листа, якого я зараз продиктую.

Префект вийшов, і коли писар приготував папір, чорнило й перо, отець Жозеф, неспокійно ходячи по кімнаті, почав диктувати: —«Його Вельможності панові д’Анкетілеві, послові королівства Франція, Стамбул. Повідомляю Вашу Вельможність, що в Бастілії сьогодні страчено члена державної ради Його Величності султана Турецької імперії, що мав титул Знання Його Величності, який подорожував по Франції інкогніто з таємною місією, безумовно відомою Його Величності султанові і схваленою ним. Вашій Вельможності необхідно якомога швидше поширити звістку про цю гідну жалю подію, з тим щоб викликати в турецьких урядових колах якнайбільшу занепокоєність. Слід підкреслити ту обставину, що страта згаданого сановника сталась без відома судових інстанцій і без вироку, і що розгляд цієї справи обмежився допитом у катівні, при якому ув’язненому не доведено жодної провини».

В цю мить знадвору долинув залп. Отець Жозеф узяв з рук писаря перо й підписався.

Отримавши звістку, що його бажання виконано і згаданий Петр Кукань із Кукані розстріляний, юний кардинал Джованні Гамбаріні сів у свою карету, оздоблену гербом Гамбаріні — срібною ногою в наголіннику між двома зірками на червоному тлі, з гербовим девізом Гамбаріні «Ad summam nobilitatem intenti» [39] — і наказав їхати до Бастілії, бо хотів на власні очі пересвідчитися, що Петр справді вже не живе.

Минула восьма година вечора, небо було чорне й беззоряне, але ніч, що настала, не принесла місту звичного спокою й миру, скоріше навпаки, бо на набережних і вулицях поблизу Лувра було людніше, ніж у білий день, а вологий південний вітер доносив із протилежного берега Сени до вух занепокоєного юного кардинала багатоголосий і невиразний гамір, витворений роздратованим людським мурашником.

Юний кардинал уже досить давно усвідомив, що опозиція французького суспільства проти влади королеви–регентки та її довірених осіб, отже, і проти нього, зростає, тому задля постраху наказав поставити шибениці в різних місцях по всьому Парижу, переважно на перехрестях і головних площах. І зараз його дуже налякало, що на одній із цих шибениць на розі старого Бурбонського палацу, яку освітлював ліхтар на залізному гаку, він побачив самого себе, себто солом’яне опудало, що зображало його, юного кардинала, про що свідчили червоні лахи, які нагадували вбрання священика, й червона шапочка на голові. І ця страхітлива картина, яку юний кардинал споглядав, не вірячи своїм очам, бо досі не міг збагнути і примиритися з думкою, що така безсоромність узагалі можлива, несподівано зникла, так ніби юний кардинал ні з того, ні з сього осліп: хтось жбурнув у шибу карети жменю грязюки, отож вона відразу стала брудною. А люд, серед якого продиралася карета з ненависним знаком ноги в наголіннику, свистав, насмішкувато рохкав, мукав, провішуючи славу королеві й загибель Кончіні та Гамбаріні.

«Це все винен він, — тремтячи від страху, думав юний кардинал Гамбаріні. — Його дешевий жест у катівні, який спровокував короля до промови. Але все це мине, все владнається. Парижани дикіші, ніж ми, італійці, легко шаленіють і збурюються, але вистачить кількох прилюдних страт, і всі заспокояться; я живий, а він мертвий, і це найголовніше».

Тим часом «ляп», — по другій, протилежній шибі карети розтеклася грязюка, і юний кардинал опинився у цілковитій темряві, яка так гнітюче подіяла на його душевний стан, що він не зміг відігнати від себе настирливої думки: «Сьогодні в мене кидають грязюкою, а завтра, хто знає, може, кидатимуть камінням». Тому він полегшено зітхнув, коли під колесами карети лунко заторохтіли нещільно підігнані балки звідного мосту Бастілії і грюкнули, опускаючись, залізні грати. Потім пролунало «Шикуйсь!», і коли юний кардинал вийшов з карети, що зупинилась посеред головного подвір’я, він опинився віч–на–віч із дев’ятьма мушкетерами–кадетами, які, стоячи в бездоганній шерензі, віддавали йому зброєю честь. їхній командир, капітан де Тревіль, підійшов до нього двома широкими pas du soldat і, скинувши капелюха, низько вклонився:

— Ваша Еміненція, я до ваших послуг. Прошу наказувати, — вимовив він голосом, сповненим завзяття й енергії.

— Дякую, скомандуйте своїм людям «вільно», — мовив юний кардинал. — Я хотів би помолитися за спасіння душі молодого чоловіка, котрого, як я довідався, саме розстріляли. Де я можу побачити його тіло?

— У трупарні, ваша Еміненція, — відповів капітан де Тревіль. — Завтра його по–християнському поховають, адже його не стратили як злочинця, а застрелили, як звучить формулювання, при спробі втечі. Дозволю собі провести вашу Еміненцію.

І він підхопив ліхтар, поданий йому одним із кадетів.

— Його застрелили з мушкетів? — запитав юний кардинал, ідучи з капітаном із головного подвір’я до так званого le passage des Morts, проходу Мертвих, вузенької вулички між східною вежею і муром.

— Зовсім ні, ваша Еміненція, з пістолів, — відповів капітан де Тревіль, і юний кардинал, дещо здивувавши його, у відповідь прошепотів:

— А, з пістолів, це мене тішить, дуже тішить.

Він справді втішився, бо мав уражливий шлунок і боявся, що побачить Петрове тіло страшенно знівечене й пошматоване на клапті. Так би, звичайно, й було, якби в нього стріляли з мушкетів.

— А тепер я залишу вашу Еміненцію, — сказав капітан де Тревіль, зупинившись із юним кардиналом біля низьких, оббитих залізними цвяхами воріт, над якими виднів грубо вирізьблений напис:

Подаючи ліхтар, капітан зауважив, що рука юного кардинала мокра, мовби він щойно витягнув її з води. Справді, кардинал облився потом з ніг до голови, і при цьому він відчував такий пронизливий холод, що, зціпивши зуби, ледь стримував їхнє цокотіння.

Капітан де Тревіль, відімкнувши великим ключем замок, відчинив стулку воріт, і трупарня війнула їм в обличчя холодним, пліснявим підвальним смородом.

— Я почекаю надворі, доки ваша Еміненція закінчить свої молитви, — сказав капітан де Тревіль.

— Дякую, — прошепотів юний кардинал крізь усе ще зціплені зуби; він знав, коли їх розімкнути, вони відразу зацокотять.

Далі, взявши ліхтар, він невпевнено ввійшов у ворота, а капітан де Тревіль причинив їх за ним.

У трупарні, низькій склепінчастій кімнаті, не було нічого, крім двох рядів лежаків, витесаних з каменю; всі вони були порожні, лише на одному лежав Петр Кукань із Кукані.

— От бачиш, от бачиш, — шепотів юний кардинал, дивлячись у гарне, спокійне Петрове обличчя. Він залюбки сказав би щось глибше й мудріше над тілом свого переможеного давнього приятеля, якого колись любив, яким не переставав захоплюватися і якого ніколи не переставав шанувати, навіть тоді, коли найбільше боявся — він залюбки показав би кількома важливими словами трагізм їхнього розлучення, був би радий просто й по–людському вибачитися за зради, вчинені ним щодо Петра, ввівши їх у розряд вищих і непідвладних людській волі фатальностей, але йому не спадало на думку нічого іншого, крім цього: «От бачиш, от бачиш», так наче він сам не бачив, що Петрові очі заплющені, а потім додав: