Перстень Борджія - Нефф Владимир (читать книги онлайн .TXT) 📗

Подолавши певну ніяковість, яку можна зрозуміти й вибачити браком досвіду участі у аудієнціях, юний володар, боязко й шанобливо дивлячись на обпалену руку героя, перев’язану бастілійським коновалом, запитав:

— Пане де Кюкан, чи вам дуже боліло, коли ви вхопили той жар?

На що Петр, пристосовуючись до тону короля, відповів:

— Дуже–предуже, cip, але не настільки, щоб не можна було витримати.

— Цього витримати не можна, — відповів король. — Я вдома пробував.

— Справді, ваша величність? А як ви пробували?

— Потримав долоню над полум’ям свічки, — відповів король. — Але відсмикнув її, так що навіть пухиря немає. А у вас були пухирі, пане де Кюкан?

Петр потвердив.

Король якусь мить вагався, тоді, почервонівши, випалив:

— Пане де Кюкан, я від вас у захопленні.

— Їй–бо, не знаю, чим я заслужив на таку честь, ваша величність, — відказав Петр.

— У великому захопленні, — вів далі молоденький король. — Пане де Кюкан, тепер я потребуватиму помічників і порадників. Звичайно, кращих порадників, ніж були в моєї матері.

— Звичайно, ваша величність.

— Я хотів би, — провадив далі король, — щоб моїм першим радником були ви, пане де Кюкан.

— Я надзвичайно ціную, — сказав Петр, — честь і довір’я, виявлені мені вашою величністю, тому з іще більшим смутком повинен пояснити, що не можу вдовольнити бажання вашої величності, бо, як напевно відомо вашій величності, я є першим радником турецького султана.

— Не повертайтесь до турецького султана, а залиштесь у мене, — запропонував король.

— У мене в Стамбулі дружина, cip.

— То привезіть її до Парижа. Вона туркеня?

— Так, туркеня.

— Вона вродлива?

— Дуже вродлива.

— А як її звати?

— Її ім’я Лейла, що означає вельми довга й темна ніч.

— Une nuit tres longue et sombre, — замріяно повторив юний король. — Чарівне ім’я. Вродлива туркеня з чарівним екзотичним ім’ям при французькому дворі, це буде сенсація. Ваша дружина матиме тут нечуваний успіх.

— Я не можу її привезти, не можу, — мовив Петр. — Я дав слово його величності султанові, що ніколи не покину його.

— Тоді залиштесь зі мною хоча б доти, доки все владнається, — запропонував король.

— Не можу, cip, не можу, — повторив Петр. — Я пообіцяв його величності султанові, що як тільки здійсню свій замір й покараю Гамбаріні, відразу повернусь назад.

І тут юний король Людовік XIII знову сказав величну, гідну його величності фразу.

— Ох, біда, — мовив він. — Я не можу здобути вас, бо ви чесні. А якби не були чесні і я міг би вас здобути, це були б не ви. Яке ж це безсилля, бути королем!

Сталося так, що першим порадником юного короля Лю–довіка XIII став один маловідомий і малообдарований сільський дворянин, який усе ж таки імпонував королеві своєю вправністю на соколиних ловах. Цей дворянин був порадником чотири роки, доки усіма справами не почали керувати, як загальновідомо, кардинал (на час нашої розповіді тільки єпископ) де Рішельє і його права рука отець Жозеф, званий Сірою Еміненцією.

Як уже згадувалося, Петр від’їхав з Парижа наступного ранку, а водночас рушив у дальшу дорогу й перший гонець отця Жозефа, який заночував у містечку Жуаньї на Йонні в заїзді «У Давидової пращі», так само вирушив у путь і другий гонець, який знайшов ночівлю в заїзді «У ікони Святої Катерини» в місті Сансі, також на Йонні. Подивившись на карту, ми помітимо, що перевага обох гінців над Петром, який тільки–но минав паризьку браму Святого Антонія біля Бастілії, була досить значною, проте з огляду на відстань до Марселя, яку йому треба ще подолати, не такою великою, щоб Петр не міг заіграшки випередити їх. Погода стояла гарна, Петр знову мав на собі черес, напханий золотими, і не бачив та не знав, чому б мав поспішати. Його туга за темноокою й темноволосою Лейлою була, зрозуміло, дуже й дуже великою, але ж не настільки, щоб її не можна було витримати, отож він їхав радісно й повільно, втішаючи своє серце гарним весняним краєвидом. Петр згадав, як колись їхав по Італії з добрим капітаном д’Обере і як тоді з’їв в одному з заїздів багато paupiettes [41], начинених печерицями, запиваючи їх добрим червоним вином. Всюди був мир і спокій, люди лише помалу, з великим запізненням довідувалися, що в Парижі знову дійшло до якогось перевороту, і спокійно працювали.

Та й у Стамбулі в цей час не діялося нічого гідного уваги. Генерали фон Готтенрот і фон Шауер влаштували на рівнині за міською брамою великі маневри усіх підрозділів сухопутного війська, зовнішня пишність яких милосердно приховувала різні дрібні й великі недоліки. Ці недоліки спричинялися тим, що незвичні методи обох німецьких стратегів досі не ввійшли в кров усіх командирів турецького війська, не кажучи вже про простих вояків; кількох винуватців, точніше кажучи, чотирьох офіцерів, тринадцять унтерів і тридцять двох вояків за неуспіх скарали смертю. Зате генерала Ібрагім–агу, себто Франту Ажзавтрадодому, за зразкове керівництво і бездоганний вишкіл підрозділів яничарів нагородили орденом Залізного півмісяця.

Коли четвертого дня після свого від’їзду з Парижа обидва гінці один за одним проїжджали узгір’ям Монс дю Ліоне, склалося таке становище, що трагедія, яку вони in potentia несли в торбах, могла обернутися на комедію. Спочатку кінь першого гінця, що ніс новину про Петрову смерть, загубив підкову, отож гонець мусив спішитись, довести коня за вуздечку до найближчого села і шукати коваля. Майстер відсипався після вчорашньої пиятики, отож розбудити коваля вдалося лише через добру годину за допомогою його дружини (гонець пригрозив, що всемогутній отець Жозеф, якщо вона не примусить чоловіка працювати, вважатиме відмову за саботаж). Залякана жінка вилила на обличчя пияка не один цебер води, що, врешті, поставило коваля на ноги. Минула ще година, доки коваль отямився настільки, що міг, хоча з прокльонами й буркотінням, узятися до роботи. Тим часом село проминув другий гонець, той, у торбі якого був лист зі спростуванням повідомлення про Петрову смерть. Він навіть не сподівався, що колега, якого він мав наздогнати й зупинити, так близько, отож їхав неспішним клусом далі. За цього нового становища цілком просто могло статися, що спростування Петрової смерті дійде до Стамбула скоріше за лист із повідомленням про неї. Але цього, на жаль, не трапилося, бо другий, а поки що тимчасово перший гонець, доїхавши до Ліона, зустрівся у корчмі «У хорунжого», де зупинився ночувати, зі своїм давнім приятелем, з яким свого часу служив у полку герцога де Лаведана. Приятелі згадували минулі часи так довго, що вранці гонець прокинувся зі страшенним головним болем і каламутними очима, тоді як перший гонець, що також заночував у Ліоні, але в заїзді «У барабанщика», виїхав на дві години раніше.

Отак зрештою сталося те найгірше, що могло статися: перший гонець із новиною про Петрову смерть в останню мить наздогнав у Марселі навантажений мушкетами корабель, який уже знімався з якоря, щоб вирушити в Стамбул; другий гонець, котрий приїхав у Марсель не набагато пізніше, мусив чекати два дні на корабель, що віз до Стамбула вантаж легких гаубиць. Останнім відплив із Марселя, найнявши для цього приватний вітрильник з капітаном і командою, Петр Кукань із Кукані, якого затримали не лише paupiettes, а й те, що він вирішив пошити в найкращого марсельського кравця повний комплект турецького одягу; адже три місяці тому він покинув Стамбул, переодягнувшись матросом, а повернутися туди хотів при повному параді.

За неповний місяць одного вечора в Стамбулі вельмишановний канцлер скарбниці паша Абедін, офіційний титул якого був дефтердар ефенді, той самий, про якого поширювали безглузду злу чутку, нібито він зсунувся з глузду через вимушені фінансові пожертвування на користь скарбниці і з’явився голим на базар — насправді він там з’явився в халаті без коміра, якого сам собі відірвав у раптовому нападі люті й жалю — отож паша Абедін відразу після заходу сонця (це було його давньою звичкою) відвідав французького посла пана д’Анкетіля, увійшовши до його дому тильними дверима. Паша Абедін і пан д’Анкетіль були давніми приятелями, а оскільки мусульмани не могли привселюдно зустрічатися з християнами, обоє старших панів потай сходилися один–два рази на тиждень, щоб пограти в пікет.