Перстень Борджія - Нефф Владимир (читать книги онлайн .TXT) 📗
— Так, лише кілька хвилин, — відповів отець Жозеф. — З твого боку це був дуже геройський вчинок. Я сам при всій силі самовладання й самокатування, якому себе піддаю, щоб наблизитись до Бога, далебі, не знаю, чи знайшов би цієї миті у собі досить рішучості простягнути руку до того страхітливого казанка, що дихає самим пеклом.
— Я простягнув до нього лише ліву руку, — сказав Петр усміхаючись. — А як ви знаєте, на лівій руці в мене бракує одного пальця. Отож я попік лише чотири пальці, а не п’ять, як би трапилось на моєму місці з іншою людиною. А коли не так уже давно мені, завдяки химерному поворотові долі, випало голими руками винищувати щурів, якими я гидував, я навчився трощити їх гидкі тіла так, що робив це виключно силою, а не дотиком і чутливістю, і це вміння стало мені в пригоді і сьогодні, коли я надумав розім’яти жменю розпеченого вугілля. У мене страшний опік, рука болить дуже сильно, але я можу рухати пальцями, отож за два–три тижні все буде гаразд.
— За два–три тижні! — скрикнув отець Жозеф. — Чи ж я не сказав, що тобі залишилося жити лише кілька хвилин?
— Справді, я про це забув, — мовив Петр. — Коли мене мають стратити?
— Ще до заходу сонця, — відповів отець Жозеф. — А як тобі відомо, в цю пору року сонце заходить рано. Я прийшов до тебе як офіційна особа, щоб дати тобі останню втіху, але я знаю, ти безбожник, тому тебе, мабуть, не цікавить примирення з Богом; отож поговорімо краще про справи земні, якщо тебе у твоєму безнадійному становищі, коли ти маєш от–от покинути світ цей, узагалі ще щось цікавить.
— Цікавить, — відповів Петр. — Бо я не вважаю своє становище безнадійним і не збираюсь розлучатися з цим світом, на якому мені досі, при всій добрій волі, вдалося зробити так мізерно мало.
— Тим ліпше, сину, — мовив отець Жозеф. — Але, як я сказав, ти попрацював на славу, принаймні сьогодні. Як ти напевно зауважив, її величність жінка дивовижна, хоча й не з тих жіночих створінь, про яких із таким визнанням пишеться у Книзі королів, постійно намагається зміцнювати серед придворних переконання, що її син — неповноцінна істота без розуму й без волі, аби завдяки цьому втриматися при владі необмежений час, і я з жалем мушу визнати, що його величність король танцює під її дудку. Не знаю, яка причина цього, чи їй вдалося зламати його ще малою дитиною, чи він такий удався від народження, але певне одне: він ходить мов тіло без душі і без опору підставляє задок під канчук Гамбаріні, як раніше підставляв під батіг Кончіні. Не скажу, щоб його били жорстоко й до крові, але обставина, що його взагалі б’ють, не йде на користь його престижу як майбутнього володаря Франції. Якось, коли він увійшов до салону і присутні дворяни включно з її величністю королевою–регенткою вклонилися йому, він нібито сказав: «Я був би радий, коли б отримав менше реверансів і менше ударів». А королева–регентка за це наказала відшмагати його два рази, і він навіть не писнув. А це недобре, недобре. Тобі єдиному, П’єре, сину мій, пощастило настільки підбадьорити його, що він спромігся на кілька великодушних слів про винятковий героїзм Муція Сцеволи й Петра Куканя та підлість Гамбаріні — це не була промова, гідна arbiter rhetoricae, яким ти, як я довідався, колись був, але вона звучала по–королівському, і панство, почувши це, нашорошило вуха. Я готовий закластися, що в цей час не лише двір, а й увесь Париж розповідає про героя, який за короля поклав руку на вогонь, і про палку промову володаря, якою молодий король, що досі вважався недоумкуватим, зустрів цей вчинок.
— От бачите, — зауважив Петр. — І за таких обставин я маю облишити всілякі надії?
Отець Жозеф відповів:
— Справді, обставини ці чудові й підбадьорливі, отож не дивно, що ти, П’єре, сину мій, відчуваєш себе зміцненим і втішеним цим усім, та водночас вони й лиховісні, бо королева–регентка розлючена, а його Еміненція кардинал Гамбаріні занепокоєний і внаслідок цього несподіваного повороту збирається без вагань і зволікань відіслати тебе до твоїх предків: якби я не наполіг якнайрішучіше на тому, що дам тобі останню втіху, ти б уже давно лежав у найпохмурішому місці на світі, у трупарні Бастілії. На все воля Божа; все–таки лежати у бастілійській трупарні краще, ніж десь у рові на ліонському шляху, як тобі загрожувало, бо твоя смерть матиме жаданий політичний резонанс, якого б не було, коли б тебе потай убили під голим небом. Так міркував я, сину мій, коли у Балансі наслав на тебе варту, аби вона схопила тебе, і викликав із Парижа ескорт, щоб безпечно переправити тебе до Бастілії.
— То це були ви? — вигукнув Петр. — Я сподівався цього, але все–таки не хотілось вірити в таку підступність.
Патер Жозеф здивувався.
— Підступність? Чи ж не переконував я тебе наполегливо й невпинно, щоб ти втікав, бо у Франції тебе чекає неминуча смерть? А коли ти відмовився і обрав смерть, то хіба підступним з мого боку було те, що я хотів надати твоїй смерті справжнього блиску й ваги? Ти не міг уникнути найманців Маріо Паккйоне; сам бачив, що він безперестанку нападав на тебе, навіть коли ти подорожував у супроводі озброєного загону мушкетерів. Ну, а тепер ти в Парижі, до якого б без мого втручання не потрапив. Вір мені, П’єре, сину мій, що навіть коли я вважав твою загибель неминучою, я все–таки до останньої хвилини намагався, скориставшись усією силою свого впливу, вберегти тебе. Але Гамбаріні, якщо вже ти потрапив у його лабети, не випустить тебе, королева–регентка повністю підкорюєть–ся його волі, а ти сьогоднішнім своїм геройством, як я вже казав, прискорив свій кінець. Єдине, чого мені вдалося добитися, це те, що ти загинеш не від руки ката, тебе не повісять і не відрубають голову, а розстріляють, як звучить у формулюванні, при спробі втекти. Сподіваюся, тебе втішить і підбадьорить ця новина.
Петр запевнив отця Жозефа, що ця новина справді втішила й підбадьорила його.
— Але найбільшою втіхою, — вів далі отець Жозеф, — тобі може служити думка, що ти жив недаремно.
— Я жив недаремно? — здивувався Петр. — Поясніть це мені, отче. Бо, навпаки, свідомість того, що все, що я будь–коли розпочинав і будь–коли здійснював у житті, було марне, доводить мене до відчаю.
— Ти, мій щасливий сину, подбав про славу Франції, — сказав отець Жозеф. — Передусім тим, що коли молодий король наважиться діяти, чого очікує від нього весь народ, і вирве владу з рук своєї властолюбної матері та її улюбленців, у цьому буде частка й твоїх старань. Але я маю На думці ще й інше, може, й важливіше. Наскільки я знаю, турецький султан ставиться до тебе з великою любов’ю і пошаною, отож цілком імовірно, що він вельми лютуватиме, довідавшись про твою смерть, і не виключено, що здійснить, відповідно до свого дикого мусульманського темпераменту, якусь насильницьку дію, яка остаточно підштовхне Святого Отця проголосити хрестовий похід проти турків, який, зрозуміло, очолить Франція. Коли так трапиться, П’єре, твоє ім’я стане безсмертним і завжди згадуватиметься з пошаною. Ця чудова можливість спала мені на думку вже тоді, у Балансі, коли я наказав тебе схопити, і це я мав на увазі, коли казав про політичний резонанс, який матиме твоя смерть, коли тебе стратять належно, хоча й без суду. Я молитимусь і проситиму Бога всемогутнього, щоб він дозволив подіям розгортатися так і не інакше, і щоб твоя справа, яку ти нерозважно припинив і покинув, не занепала, а навпаки, сама й без твоєї участі досягла своєї мети й жаданої кульмінації. Зараз, коли твоя душа, сину, я сподіваюся, заспокоїлась і звільнилася завдяки цій надії, ми можемо заспівати, як співали дорогою до міста Оранж, і таким чином приємно провести час до твоєї страти. Увага, я починаю.
І отець Жозеф заспівав своїм поганеньким баритоном:
— Frere Jacques, frere Jacques…
Коли Петр, замість підхопити його спів, пригнічено мовчав, чернець напівздивовано запитав:
— Ну?
— Мені не хочеться співати, — відказав Петр. — Краще поговорімо.
— Засудженим на смерть не можна відмовляти в їхньому останньому бажанні, — мовив отець Жозеф. — Гаразд, поговорімо, якщо ти наполягаєш. Але про що? Тобі не все ясно?
