Перстень Борджія - Нефф Владимир (читать книги онлайн .TXT) 📗

Петр не втримався від зауваження, що на його думку капуцини не носять смертоносної зброї.

— Достеменно так, — відповів патер Жозеф. — Але я не лише покірний слуга Бога всемогутнього, людина, чиє життя нічого не важить, але й син цієї благословенної землі, Франції, кращої за яку немає на всьому світі, і поборник її слави; і тому мене, за розпорядженням згори, звільнили від цього обмеження. Кажу це для того, щоб заспокоїти тебе, аби ти не думав, що ночуватимеш із зовсім безпорадним чоловіком. Ой, не усміхайся, юначе. Були часи, коли твій порадник, ким я намагаюся бути, мав, і не без підстав, славу кращого фехтувальника Франції.

Тим часом повернувся власник заїзду із двома кінськими попонами і провів Петра та патера Жозефа господарським подвір’ям до мурованої стодоли, де для них у кутку, за порожнім драбинним возом на глиняній долівці постелили солому.

— Мені соромно за таку гостинність, — мовив хазяїн, — але якщо превелебні отці не хочуть інакше, я мушу скоритися їхній волі. З незмірною шаною дозволю собі побажати вам, святі отці, доброї ночі.

— Цей чолов’яга подобається мені щораз менше, — зауважив Петр, скинувши навпотемки свою мокру сутану і залізши під теплу попону. — Чому, замість улещення нас покірними слівцями, він не запропонував нам хоча б іще одну грудку сиру? Я голодний як вовк. Чому так змінилася його поведінка? Мені здається: тут щось трапилось, що стосується нас і про що ми не знаємо.

— Мені теж так здається, але я не збагну, що б це могло бути, — сказав патер Жозеф. — Припущення, що когось із нас двох, наприклад, тебе, хочуть убити, не здається мені вірогідним, бо навіщо вбивати в густозаселеному місті й мати клопоти з усуненням тіла, коли за містом, десь на безлюдній дорозі серед лісу, зробити це набагато зручніше.

— Увага, — прошепотів Петр.

Бо рипнули ворота і в непроглядну темряву стодоли проникло знадвору трохи жовтавого місячного світла. Петр простяг руку до шпаги й пістоля, а з квапливого руху патера Жозефа видно було, що й він схопився за свій кинджал.

— Що це? — гукнув він.

Бо французи в такі напружені хвилини питають, що це, замість хто це.

— Це я, Франсуаза, — відповів дівочий голосок.

І, боязко несучи запалений ліхтар, увійшла мала, веснянкувата, боса дівчинка, з волоссям, стягнутим у дві тонкі, вигнуті, відстовбурчені кіски.

— Я прийшла по ваш одяг, мосьє, — сказала вона. — Татусь хоче віддати його висушити й почистити. Де ваш одяг?

— Десь тут, ми кинули його в темряві, — відповів, усміхаючись, патер Жозеф. — Передай татусеві, що з його боку це дуже благородно, але нехай не забуде, що на світанку ми хочемо знову рушити в дорогу.

Дівчинка забрала обидві сутани, накинула їх на руку і чемно вийшла.

— Я не чекатиму на ці кляті лахи, — мовив Петр притишено. — Доки сонце зійде, буду вже за горами.

— Я був би тобі вдячний, сину, щоб ти шанобливіше висловлювався про сутани нашого святого ордену, — сказав отець Жозеф.

— Вибачте, отче. Я просто хотів звернути вашу увагу на те, що завтра рано ви мене вже не побачите, бо я всім серцем сприйняв вашу пораду не видавати себе більше за ченця. Я краще перевдягнуся бідним мандрівним шляхтичем, що значно ближче моїй натурі.

— Але як ти хочеш піти звідси? — запитав патер Жозеф. — Голим?

— В мене ще є старий моряцький одяг, — відповів Метр.

— Ну то послухай ще одну пораду, П’єре, сподіваюся, останню, — сказав отець Жозеф. — У цьому місті нічого не купуй, тут тебе бачило дуже багато людей, і щезни звідси, як тільки відчинять брами. Коли в тебе достатньо грошей, щоби пожертвувати сідлом, не бери його з собою, бо доки ти носиш його на плечах, не лише люди, а й собаки дивляться на тебе. Нове спорядження найкраще купити в містечку Ніонс, що лежить на пагорбах убік від головної дороги; звичайно, тобі доведеться зробити гак, але матимеш якусь надію, що там тебе не вистежать нишпорки. А якщо тобі, як кажеш, непотрібна сутана, подаруй її мені, бо для мене є загадкою, як моя сутана ще тримається купи, що я можу пояснити лише Божим милосердям.

— Я буду радий, якщо моя сутана вам знадобиться, — сказав Петр. — І прийміть, отче, від мене вдячність за всі ваші поради.

— Вони нічого не варті, якщо ти не збираєшся послухати головної і найважливішої з них: швиденько, prestissimo накивати п’ятами із Франції і податися назад, туди, де твоє справжнє місце, до Стамбула. Та зараз, сину, спімо. Не заважатиму тобі, якщо перед сном трішки поспіваю?

Петр запевнив його, що не заважатиме, і патер Жозеф, відвернувшись від Петра на бік, почав хрипкувато й монотонно мугикати. Петр спочатку не прислуховувався до нечітких слів ченцевого співу, приглушених шелестом соломи, але дещо згодом, коли патер Жозеф перестав соватися, почав сприймати текст найдивовижнішої з побожних пісень, які йому довелося чути дотепер, такої відмінної від приємного канона про брата Яна, котрому не хотілося вставати на утреню, що Петр вельми здивувався. Бо патер Жозеф між іншим співав:

Патер Жозеф був чоловіком не лише святим, який, як зазначено, порушував правила свого ордену, такі як заборону носити смертоносну зброю і мандрувати суходолом інакше, ніж пішки, лише отримавши на це виразне розпорядження згори, але й чоловіком досвідченим, практиком, обстріляним у всьому, що хвилює людський світ, глибоким знавцем зрадливого і підступного людського роду. Тому, прокинувшись на світанку й побачивши, що його молодий і вельми легковажний приятель справді вже встав і зник, до того ж давно, бо його ложе було не лише порожнім, але й холодним, отець Жозеф, також уставши, одягнув сутану, які Франсуаза, веснянкувата донечка власника заїзду, повернула ще вчора увечері вичищеними як слід: на новішу сутану Петра він напнув і свою стару подерту рясу, що, як знаємо, трималась купи лише завдяки милосердю Божому. А вчинив отець Жозеф так тому, що не хотів давати приводу для зайвих здогадів і розмов, які обов’язково виникли, коли б хазяїн заїзду знайшов у стодолі одну з сутан, у які вчора були вдягнуті його жебрущі гості, тимчасом як гість, до речі, дивний і підозрілий гість, був би вже за горами. «Краще, для П’єра, — подумав капуцин, — коли всі гадатимуть, що він і далі бігає по Франції в одязі ченця».

Так він покинув місто Оранж і рушив на північ долиною Рони, шляхом, сьогодні загаченим безперервним потоком машин, а в часи, коли відбувалися ці події, тихо і солодко безлюдним, сподіваючись того ж дня дійти до міста Валан–са, для чого потребував десять–одинадцять годин доброї ходи. Своєї старої сутани він позбувся у першому–ліпшому ліску, який трапився по дорозі, закопавши її в освячену землю. Так, точнісінько так: закопав у освячену землю, яку він, будучи священиком і маючи для цього належний пувуар [26], сам освятив, а зробив це тому, що, ховаючи свою сутану, ховав цим і частку самого себе. Адже цей одяг прикривав його голизну від початку послушництва, і цю сутану він носив у мороз і спеку, під дощами й вітрами по шляхах Франції, Італії й Іспанії, отож одяг став часткою його плоті.

Хтось, можливо, може зауважити, що отець Жозеф вчинив невірно, влаштувавши похорон для речі неживої, себто речі, котра ніколи не була притулком безсмертної душі, якщо, звичайно, ми зовсім не маємо на увазі душу самого отця Жозефа, яка досі все–таки досить міцно трималася в його тілі. Але патер Жозеф знав, що робить, і добре знав рядки з Фоми Аквінського, вченого святого, якого, хоча й не любив за його суху й зарозумілу вченість, але в церковних питаннях вважав за великий авторитет, на слово якого можна було покластися — рядки, в яких автор «Суми теології» виявляє погордливу байдужість до обряду поховання, зауважуючи, що поховання не має жодного впливу на стан і долю душі померлого і що тут ідеться виключно про почуття рідних і близьких. Отже, коли обряд поховання не має жодного стосунку до душі того, кого ховають, з цього випливає, що зовсім не важливо, чи те, що ми ховаємо, взагалі мало колись якусь душу. І коли його старі лахи залишали цей світ, тимчасом як він сам зоставався живим і здоровим, отець Жозеф мав повне право вважати себе рідним і близьким небіжчика; ergo [27], коли він як рідний і близький прагне достойним похороном полегшити свої почуття, які він з повним правом зберігав до вірного супутника своїх мандрів і злигоднів, це була його особиста справа, проти якої навіть поборники найсуворі–ших правил не могли б нічого закинути.