Перстень Борджія - Нефф Владимир (читать книги онлайн .TXT) 📗

Отож закінчивши цей свій малий приватний обряд і прикривши могилу свого дотеперішнього минулого мохом, аби не помітили, що тут щось закопано, бо про це передовсім йому йшлося, святий отець знову рушив у дорогу, збираючись при цьому якнайшвидше встановити прямий зв’язок із Богом, аби розчинитись у ньому — як це трапилося з Бернардом із Клерво, тим самим святим, що, замість дискутувати про віру, за власним визнанням, бив своїх супротивників палицею по пиці — як крапля води в бочці вина, чого він конче потребував, якщо хотів досягти своєї мети і до вечора дістатись до Валанса. Бо без абсолютного самозабуття, без абсолютного екстатичного стану людина аж ніяк не витримає одинадцятигодинної мандрівки пішки, босоніж і на голодний шлунок, якщо вона й учора мандрувала так само довго і так само на голодний шлунок.

Як тему для своїх нинішніх роздумів чи свого нинішнього містичного марафону він обрав місце з «Ареопагії» Псевдодіонісія, в якій той каже, що Бог сущий у всьому, але не все суще є в ньому. Чи сущий у ньому я? — міркував патер Жозеф. — Нітрохи, бо мій тілесний зір досі надто чітко сприймає речі несуттєві, наприклад, розплющені суглоби пальців моїх утомлених ніг, незвичні складки, що з кожним кроком утворюються на моєму новому одязі, і дивовижного, просто неможливого кольору мотузок, зав’язаний навколо мого пояса: люба Франсуаза явно спробувала випрати цей мотузок, щоб він став білим, як має бути, але влила у воду забагато синьки, отож мотузок замість білого став блакитним, мов літнє небо, а цього не повинно бути; одне слово, у малої Франсуази, як кажуть, здригнулася рука, та Бог з нею, перший дощ усе приведе до ладу.

Отакою неуважною, розпорошеною марними спостереженнями, що ковзають по поверхні речей, і цим недоступною для Бога може бути лише людина. Нерозумне звірятко, таке як білка, що граціозно пустує між гілками, чи вуж, що чарівно–привабливими вигинами в’ється між купками минулорічного листя, ніколи не розпорошується і завжди, щомиті перебуває у згоді зі своєю природою, даною йому

Богом, отож воно більш у Бозі, ніж я, коли думаю про колір свого мотузка на поясі.

Чоловік це передовсім мерзотник, дурень і егоїстичний боягуз, і один з небагатьох порядних синів Адама, яких я будь–коли бачив, це чудовий простодушний П’єр Кюкан де Кюкан, що відроджує турецьку велич, аби зберегти в Європі мир, і мчить з незахищеними грудьми через усю Францію, щоб скрутити в’язи своєму ворогові, замість підіслати до нього професіоналів з холодними очима і з кинджалами за пазухою, як його власні вороги напевно зроблять йому. Немає сумнівів, що наймані мерзотники вже десь чигають на нього, аби перерізати горлянку; шкода, що він має загинути так буденно і без розголосу — він заслуговує на гіднішу і славнішу смерть.

Але як убивці впізнають, що це він, який вони мають про нього signalement [28]? Гадають, він досі носить рясу капуцина; тільки ж капуцинів дорогами Франції тиняється сила–силенна. Той, хто наймає убивців, звичайно, не буває присутнім при вбивстві, тому не може вказати на П’єра пальцем: ось він. Отож як П’єрові вбивці збираються розпізнати П’єра серед інших францисканських ченців? Тим, що він поставний, довгоногий і вродливий? Це неймовірно, бо й серед францисканців знайдуться поставні й вродливі чоловіки — приміром, я сам, якби помився та привів до ладу вуса й волосся, виглядав би цілком пристойно. Мабуть, не мушу запевняти Господа, що констатую це лише як голий факт, без жодного самолюбства, бо якби покладався на свій сприятливий вигляд, о, я зміг би використати це як належить, а я ж цього не роблю.

Патер Жозеф усміхнувся і півголосом процитував з Першої книги Мойсеевої: «А Йосип був гарного стану та вродливого вигляду». — Ну, гаразд, тілесна краса, — провадив свої міркування святий отець, — будучи неосяжною ро-

.

зумом, а тим–то невимовною словами, не може становити signalement для підступних убивців. Як тоді вони мають упізнати П’єра? Що в нього бракус безіменного пальця? Це вже ближче, бо судження «П’єрові бракує лівого безіменного пальця» походить зі сфери понять, що підлягають вимірові й рахункові, в яких людина, відособлена від Бога — а найманий убивця обов’язково відособлений від Бога — єдино й почувається, як у себе вдома, і дає суворому розумові безпечніший і вільніший орієнтир, ніж непевна, спрямована до світу платонових ідей констатація «П’єр вродливий». Проте вбивця мусить напевно розпізнати свою жертву вже здалеку, щоб приготуватись до злочинної дії, а відсутність безіменного пальця — це дрібниця, яку на великій відстані не дуже помітиш, не кажучи вже про те, що покрій чернечої сутани спокушає людину застромити праву руку в лівий рукав і навпаки, завдяки чому руки стають узагалі невидимі.

Ні, не те; треба вжитися у спосіб мислення того, хто найняв убивців, які мають відправити П’єра на той світ, ужитися, хоч як би важко це було. Коли б я, отець Жозеф, був на його місці і коли б гадав, що він переодягнений ченцем, бо не знав би, що йому, П’єрові, пощастило знайти такого чудового порадника, який відмовив його від цього наміру, я, звичайно, спробував би потай позначити його рясу чимось таким, щоб аж очі вбирало — приміром, підкупив би власника заїзду, в якого Петр ночував би, щоб той таємно забруднив її коломаззю або облив червоним вином, чи навпаки…

Дійшовши у своїх міркуваннях аж до цього місця, патер Жозеф відчув, як, усупереч холодному вітрові, що віяв в обличчя, на чолі його виступив піт. У несподіваному прозрінні він згадав, як учора ввечері Петр на частку секунди побачив, чи думав, що побачив, одного з тих мерзотників, котрі виманили його у Францію, і як потім хазяїн заїзду, доти кислий і непривітний, раптом ні сіло нівпало став привітним і запропонував їм ночівлю у вітальні, а потім прислав свою доньку по їхні сутани, буцімто щоб їх вичистити. Навіщо? Аби якось позначити Петрову сутану, на яку йому вказав пальцем той, хто найняв убивців. А я, — шаленів отець Жозеф, — заплішений дурень, чимчикую в цій міченій сутані безлюдною долиною Рони і намагаюсь злитися з Богом, так ніби моє злиття з Богом не вирішене й без моєї спасенної волі й зусиль.

І розлючений чернець спробував якнайшвидше позбавитися цього позначення, названого ним подумки signalement, себто того самого синього мотузка, що дратував його протягом усієї нинішньої мандрівки, але чи тому, що в нього тремтіли руки, чи то мотузок був зав’язаний надто туго, йому не вдавалося розв’язати вузла. І поки він усе відчайдушніше боровся з цим вузлом, бо мав обгрунтоване відчуття, що звідкись із глибини лісу, де відбувалася ця зовні самітня сцена, за ним з реготом стежать — його слух, який загострила тривога, розпізнав у шелесті дерев, трави й кущів ніби відлуння жорстокого людського сміху — і коли він звів голову й затамував подих, щоб прислухатися, біля самого його лівого плеча пролетіла стріла, з гнівним деренчливим звуком роздратованого шершня.

Патер Жозеф, який замолоду — тепер йому було майже сорок — був досвідченим бійцем, гепнувся долілиць на землю, чим уник і другої стріли, що прилетіла з протилежного боку, а коли відразу ж після цього незнайомий убивця наліг усією своєю вагою на його сідниці і лівою рукою затиснув потилицю, щоб правицею прохромити ззаду серце, отець Жозеф із пружністю й дивовижною силою, якщо зважити на вутлість його тіла, що постійно виснажувалося постами і труднощами, різко звівся на коліна, вже вихопивши кинджал, носити який мав дозвіл, і встромив його по саме руків’я в горлянку чоловікові, котрий втратив рівновагу. Але в цю ж мить третя стріла пробила трицепс його правого плеча й кинула його на землю.

Та патер Жозеф, думаючи не лише про спасіння власної душі, але й про спасіння Франції, не думав здаватися — він перехопив кинджал із правої руки в ліву і довгим кидком спрямував його назустріч парубкові, що, як блаженної пам’яті Робін Гуд, з луком і повним сагайдаком стріл при поясі саме вилазив із кущів, широко замахуючись на святого отця правицею з коротким списом. Кинджал не влучив у ціль, але й лучник не поцілив своїм списом, бо патер Жозеф, в’юнкий як вуж, граційною гнучкістю якого він перед цим милувався, перекрутився на бік, як бочка, що котиться, і спис, націлений в його груди, пришпилив до землі лише рукав.