Перстень Борджія - Нефф Владимир (читать книги онлайн .TXT) 📗

Вони стиха співали й співали, злагоджено прямуючи, і їхній спів — Петрів чеський, ченців французький — переплітався нібито незалежно, а насправді у певній єдності, і втішено линув у густі сутінки, що поглинали обідраний пізньою зимою край.

Петрові спочатку було прикро й соромно, бо мав враження, що ще ніколи в житті він не потрапляв у дурнішу і смішнішу ситуацію, але чим далі йшов він, співаючи, поруч із ченцем, що так само співав, то більше це йому подобалося: за незмірної й цілковитої непевності долі, яка була попереду і назустріч якій він вирушив, керований єдиною, сильною, але невиразною думкою про помсту, цілковита залежність співу, коли він у будь–яку мить знав точно, що пролунає наступної хвилі, здавалася йому втішною і заспокійливою своєю незвичністю. Це звучало мов хвала чи подяка, як оголошення миру і спокою, який обидва подорожні в сутанах приносили, тихо тріумфуючи, до міста Оранж, котре до цієї миті, як усі інші міста на світі, кипіло від брудної людської заздрості. Та коли вони наблизилися до перших будинків перед мурами, чернець несподівано припинив спів і сказав:

— Ну, досить, бо зараз для нас настає блаженство вище й делікатніше, ніж радість зі співу, щастя, яке відчуває людина, звільняючись від самої себе, коли її принижують і плюють на неї.

І постукав п’ястуком у ворота низької, старої і згорбленої садиби, яка своєю важкою масою замикала зі сходу великий фруктовий сад. У кількох вікнах садиби світилося. Озвалося люте гавкання пса.

— Хто там? — проказав у пітьмі стурбований голос, коли капуцин постукав удруге і втретє.

— Двоє стомлених подорожніх просять притулку і шматка хліба, — сказав чернець. А голос відповів:

— Геть, волоцюги, чорти б вас ухопили, заброди, грім би вас побив, гультіпаки, голото вошива, злодюги смердючії Жане, замкни курку, а ви забирайтеся, лайдаки, лише час Божий марнуєте, а ми мусимо вас годувати! Щоб я вас не бачила, нікчеми, дармоїди, бо спущу пса!

— Voila! [24] — сказав чернець, і з його голосу було чути, що він усміхається. — Таке привітання знімає з людської душі тягар докорів сумління від власного марнославства, пихи й самовдоволеності. Кожний ляпас, кожна лайка, кожний стусан, завданий тобі, полегшить на десять років страждання в чистилищі, звичайно, якщо ти стерпиш усе без гніву й жадоби помсти. Ця стріла Божої любові й милосердя, проникши в морок несвідомості, що прикриває нутро самотньої і грішної людської істоти, ошуканої облудою своєї індивідуальності, наповнить її несказанною втіхою й любов’ю.

Петр лише зітхнув і не сказав нічого, навіть бровою не повів, він тримався пристойно і шанобливо, бо не міг не визнати, що ця зустріч із незнайомим капуцином була не фатальною, а зовсім навпаки: тільки–но б він зайшов у найближчий заїзд і замовив собі їжу й питво, кожен би відразу розпізнав, що він лише вдає ченця.

А чернець продовжував споживати те, на його думку, вище й делікатніше блаженство повною чарою, бо куди б він не загримав, куди б не постукав, ніде не отримав приязного запрошення і привітання, отож доки вони з Петром пройшли передмістям аж до мурів, з його посмертного рахунку було списано шістдесят років перебування у чистилищі. І лише коли вони проминули браму і пішли вуличками міста, котре від римських часів, коли ще йменувалося Араузією, славилося своїм знаменитим театром, їм усміхнулося щастя, бо зустріли громадянина, котрий весело озвався до них:

— Гей, побожні брати, чи отці, чи хто ви там, потребуєте шматок хліба і ковток вина для підкріплення сил? Отож знайте, що в мене саме народилася донька, якій я збираюся дати просте й побожне ім’я Марі–Клер, таке ж гарне, як і вона сама, а на відзначення цієї щасливої події запрошую вас до «Ключів святого Петра» на шмат козячого сиру і жейдлик [25] доброго рожевого винця. Не пощастило вам, що в мене народилася дочка, а не син, якого я хотів, щоб він колись успадкував мою фарбарню, найвідомішу в усій околиці, бо якби в мене був народився син, якого б я назвав Маріусом, бо якби він народився, а він же не народився, я б почастував вас не сиром, а жирними ковбасами, і не жейдликом, а глеком рожевого винця. Але вдовольніться сиром, як я вдовольнився дочкою, і ходіть зі мною, доки запрошую.

Так закінчилася їхня проща в «Ключах святого Петра», старому заїзді, котрий, можливо, як випливало з його назви, пам’ятав часи авіньйонських псевдопап. Звістка про народження Марі–Клер, найкращої з людських дочок, яку приніс у шинок їхній веселий супутник, надихнула і розвеселила завсідників заїзду, дрібних ремісників і службовців, що сиділи за довгим столом посеред зали й потягували з довгих люльок, так що залу наповнював ядучий дим. Ця звістка змусила їх до стількох тостів і жартівливо–урочистих промов, що обом ченцям–жебракам довелося зайняти скромні місця на сходинці біля розпеченого коминка, ніхто не виявив до них більшої і шанобливішої уваги, ніж та, яку виявляють до людей байдужих і просто нужденних: дух побожності й поваги до духовних осіб, яким авіньйонський край славився за давніх часів, очевидно, цілковито зник із цих околиць, відколи папи назавжди повернулись до Рима.

— Я щиро втішений, — сказав отець капуцин, — що нам не довелося зайняти місце біля столу, бо, крім ліжка, знаряддя лінощів і розпусти, стіл я поважаю за найменше з усіх людських досягнень і винаходів, бо саме за столом люди віддаються ненажерливості і грішному гурманству. Так само над столом схиляються вони, читаючи книжки, а обидві ці схильності — поблажливість до забаганок власної плоті і прагнення до марнот книжкової вченості — віддаляють людину від пошуків Правди, котру можна віднайти лише в Богові. Багато років тому мені сподобались англійці, острівний народ, сподобалась їхня тілесна мужність і загартованість, але потім я відвернувся від них з огидою і жахом, бо усвідомив, що вони всі, як один, пропащі і приречені на вічні страждання, сповідаючи хибну віру. Глянь–но, мій сину, англійці за давніх часів, коли ще були добрими й незіпсованими, взагалі не знали стола, що випливає з того, що не мали для нього визначення: слово «тейбл», якого вживають тепер, це гротесково перекручений французький іменник.

Коли вони закінчили вечерю, якою завдячували скупуватій щедрості щасливого батька прекрасної Марі–Клер, — вона була скромною, але патер капуцин, перш ніж доторкнутись до вечері, проказав над нею палко й побожно «benedicite» і перехрестив її, ніби йшлося не про шматок смердючого сиру, а про запеченого до золотавості каплуна, — Петр нагадав капуцинові його обіцянку дати корисну пораду.

На це капуцин мовив:

— Так, дам тобі корисну пораду, але не швидше, ніж ти відкриєш, чому видаєш себе за ченця.

— Ви помітили, що я несправжній чернець? — вражено скрикнув Петр.

— Помітив, — відповів капуцин. — Чи ти не зауважив, що з першої хвилини нашої мандрівки я звертаюсь до тебе «сину мій», чого, звичайно, не робив би, якби вважав тебе справжнім і непідробним слугою нашого святого ордену?

Гаразд, повторю своє питання: чому ти видаєш себе за ченця?

— Це таємниця, якої я не можу вам відкрити, — відповів Петр. — Тому прошу вас, отче, вдовольнитись моїм запевненням, що чиню я це не з нечесних і корисливих мотивів і що чернечу сутану я одягнув лише задля того, аби бути непомітним.

— Чернець, котрий виглядає як чернець і поводиться як чернець, звичайно, непомітний, — сказав капуцин. — Тільки ж ти не виглядаєш на ченця і не поводишся як чернець. Твоя хода — це не хода людини, звичної до перипатетичних медитацій у монастирському портику. Ти солдат, що не боїться фізичних зусиль, і шляхтич, звиклий ходити по лискучому паркеті; рішучість і енергійність твоїх pas du soldat не узгоджується з елегантністю твоїх pas du courtisan, якими ти попередньо перетнув цю скромну залу.

— Як ви, отче, про все це дізналися? — жахнувся Петр, якому не могло навіть спасти на думку, що цей брудний, зарослий як дикун чернець міг би щось знати про pas du courtisan.