Перстень Борджія - Нефф Владимир (читать книги онлайн .TXT) 📗

— Дай мені спокій, — перебив його султан.

— Крім того, моя певність спирається на вірність і розум мого приятеля Ібрагіма, який чудово проявив себе як найвищий командир яничарів, здобувши не лише повагу, але й любов своїх людей і, врешті, на те, що організаційні нововведення, запроваджені мною, вже прижились і діють. Зрештою, я стверджую, що три місяці, яких, сподіваюся, вистачить, аби здійснити те, що я запланував, час недовгий, а, навпаки, вельми короткий, і, крім вашої величності, ніхто не мусить знати, куди я від’їжджаю і коли повернуся: завтра чи післязавтра. Гадаю, що повернуся назад ще раніше, ніж стане всім відомо, що мене немає на території Османської імперії.

Почувши це, султан заплакав.

— Бачу, марно було б забороняти тобі те, що ти задумав. Я мушу відступитися від тебе, хоча дуже звик до твоєї присутності: гаразд, іди по свого Джованні, на якому тобі залежить більше, ніж на будь–кому з людей, скільки їх є на світі, і вчини з ним якнайлютіше; якщо хочеш, мій головний кат порадить тобі, як убивають людей. Але спочатку присягни мені Аллахом єдиним, котрий всемогутній у всьому, що повернешся до Стамбула, як тільки закінчиш свою справу.

— Вашій величності, — сказав Петр, — добре відомо, що я не вірю в Аллаха і за свої дії можу поручитися лише своїм словом.

— Справді, я забув, що ти мусульманин лише honoris causa [22], хоча й поводишся завзятіше за найпалкіших правовірних, — мовив султан. — Та нехай, я знаю, що єдине твоє слово має більшу вагу, ніж десять присяг лицемірних підлабузників. Іди, і нехай твої дії супроводять ласкаві очі Всемилостивого.

— Нема божества, крім Нього, і все в Його волі, — пролунав голос недоумкуватого принца Мустафи, який під час усієї розмови з Петром сидів тихенько у своєму куточку й грався перловими чотками.

Потім, сказавши дружині, чорноокій Лейлі, що їде в просте службове відрядження, Петр попрощався з нею цілком по–буденному, навіть не сподіваючись, що за кожним його кроком пильно стежать, і відплив, переодягнутий простим матросом, на кораблі «Вендетта», який колись був гордістю його власної флотилії.

Подорож до Марселя, приємна і спокійна, тривала двадцять шість днів і минула без пригод. Саме коли вони підходили до гавані, із замку на поблизькому острівці Іф, який слугував за в’язницю, пролунало кілька гарматних пострілів на знак того, що одному із в’язнів пощастило втекти. Капітан заборонив чоловікам покидати корабель, доки не вивантажать кедрове дерево, але Петр за своєю звичкою уночі спустився в море, тихо зісковзнувши по якірному ланцюгу, й доплив під водою до берега, що також відбулося без особливих ускладнень, якщо не зважати на те, що йому довелось ударом ребром долоні у скроню оглушити наглядача молу.

Щойно підсох його одяг і щойно розвиднілося, а одне і друге сталося не зовсім рано, бо стояв морозяний початок березня і сонце сходило пізно і мляво, Петр відвідав першого лахмітника, котрий відчинив зранку свою крамничку, і за гроші, якими був щедро напханий шкіряний черес, одягнутий просто на тіло, купив одяг, непримітність якого здалась йому дуже, навіть винятково, вигідною, — сутану жебрущого ченця капуцина. Замаскований таким чином, а отже, й невпізнанний, у кольчузі, з гострою рапірою та двома пістолетами, схованими під сутаною, він доповнив своє спорядження, купивши не дуже показну, але міцну й, очевидно, витривалу лошицю місцевої, себто провансальської породи і, придбавши для неї відповідну упряж, пустився чвалом у крижаний дощ, — яким південний Прованс славиться у зимові місяці, дратуючи цим усіх, тимчасом як улітку від непам’ятних часів стогне через брак вологи, — до своєї суворої, але справедливої мети.

Проминувши папське місто Авіньйон, славетний міст якого, що нині веде в порожнечу, тоді ще був цілий, Петр відчув, що його добрий, терплячий кінь у милі і потребує заміни. Та перш ніж вони досягли найближчого села, кінь несподівано спіткнувся і впав на коліна. Петр зіскочив, аби допомогти йому встати; нещасна тварина пробувала це робити, але коли з останніх решток сил зводилася на тремтячі ноги, враз упала на бік, ніздрі забарвилися кров’ю, і вона здохла.

Оце так пригода, оце так програш, негідний Петра Куканя із Кукані. Лютий сам на себе й на сліпоту своєї жадоби помсти, яка змусила його переоцінити витривалість коня і на самому початку свого шляху через Францію загнати його до смерті, він поспіхом, бо наближалися сутінки, зняв усю упряж з нещасної кобили, закинув собі на плечі й рушив швидким і довгим солдатським кроком на північ, долиною Рони, лишаючи по праву руку передгір’я Альп, усіяні брилами, поміж якими траплялися гайки фруктових дерев. І тут його спіткала ще одна неприємність, бо за півгодини енергійної ходи, вийшовши з березового гайка, через який пролягала дорога, за якихось двадцять кроків перед собою побачив ченця в такій самій сутані капуцина, яка була й на ньому, — з таким же довгим вістрям каптура, яким капуцини зовнішньо різнилися від інших францисканців, — лише незмірно ветхою, латаною–перелатаною, вимащеною і обдертою. Чернець потихеньку простував, сховавши руки у з’єднаних рукавах сутани й насунувши каптур ледь не до половини обличчя, рішуче чалапав босими ногами по болоту й калюжах і неголосно, мелодійно щось мугикав собі під ніс.

Розпочати розмову з незнайомим капуцином — це дійсно було останнє, чого б Петрові хотілося, бо хоча він і був знавцем у багатьох галузях, до того ж у багатьох видатним фахівцем, світ чернечий, монастирський, належність до якого він демонстрував своїм одягом, був йому не лише чужим, але й огидним. Оскільки капуцина, що співав попереду, він не міг обминути, бо місцевість була безлюдна й гола, Петр наддав ходу, аби рішуче обійти його; але коли він так марширував, подумки даремно намагаючись пригадати, як буде по–французькому «слава Ісусу Христу», збираючись на ходу кинути це привітання францисканцеві, чоловік у сутані зупинився і, привітно усміхнувшись устами, прикритими великими брудними вусами, мовив:

— Господь послав мені тебе саме вчасно, добре, що ти поспішив, сину. Тепер заспіваємо на два голоси.

«Грім би тебе побив», — подумав Петр.

— Дякую за запрошення, отче, — відповів він. — Але сутеніє, а я падаю від утоми, бо, бачите, втратив коня, змок до кісток і хотів би якнайшвидше опинитись під дахом біля вогню.

— Місто Оранж уже недалечко, а решта дороги мине якнайприємніше, коли ми разом заспіваємо, — вів далі чернець. — У місті легко знайдемо добрих людей, які запропонують нам окраєць хліба і захисток від негоди.

«Хай тобі біс», — подумав Петр, бо ці ченцеві слова нагадали йому, що орден францисканців, точніше, капуцинів, жебрущий і що його члени мусять жити лише з милостині.

— А може, — додав обідраний чернець, — я розповім тобі щось корисне. Та поки заспіваймо. Я починаю, а ти продовжуй перший рядок, коли я співатиму другий, і так без перерви аж до «дін–дан–дон», тоді знову починай це спочатку, ти ж це знаєш, сину?

І він розпочав хрипким баритоном:

— Frere Jacques, frere Jacques…

Коли він закінчив цей рядок, Петр повторив його з тої ж ноти і в тому ж темпі, але у чеській версії:

— Брате Єне, брате Єне…

Бо цієї пісні його колись навчив батьків родич, фратер Августин. Вона співалася як канон, коли співаки, хай їх було двоє, троє або й четверо, співають усі те саме, але роблять паузу в один такт щодо попереднього. Коли Петр починав своє «брате Єне», чернець співав уже другу строфу «Dormez — vous, dormez — vous?», Петр заспівав чеську версію цієї фрази «вже не спи, вже не спи», коли чернець перейшов до третьої строфи «Sonnent les matines, sonnent les matines», якій відповідало чеське «на утреню дзвони дзвонять, на утреню дзвони дзвонять» і яку Петр заспівав, коли чернець закінчив перший куплет канона впевненим «дін–дан–дон, дін–дан–дон». Коли з Петрових уст прозвучала чеська репліка цієї ономатопеї [23], що нагадувала звук дзвону, себто «бім–бам–бум, бім–бам–бум», чернець уже знову повторював першу строфу «Frere Jacques, frere facques» і так далі аж до кінця, і знову спочатку аж до нескінченності.