Золоті копита - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
— Боронь Боже, синку! І не говори такого. Хто з нашого товариства воював у Лівонії з московитами і потрапив у полон — ніхто не повернувся. Їх усіх доконали у ту страшну зиму, коли Антихрист захопив Твер. Там у Твері одні полонені німці, половчани і наші козаки сиділи у в'язниці. А хто з полонеників і по хатах у тамтешніх людей проживав. І ніхто з чорних людей бранців не обкрадав, кривди їм не чинив. Поки не прийшла їхня смертная година. Бо той Антихрист, цар їхній Московський, Іван Васильович їхав із усім своїм військом воювати і грабувати своє місто Новгород…
— Батьку? Хіба таке буває, щоб свій город цар воював?
— Синку! Чого тільки у тій Московії не буває… Там ото через рік після тієї зими була чума. Так щоб пошесть не пішла далі, стрільці забивали дошками хати і хліви і усіх отако: і живих, і хворих, мертвих і скотину — все геть палили…
— Як татари у нас свиней на хуторі?
— Точнісінько… А потім ще через рік від царського розору в Московії почався голод і скрізь по селах люди їли людей… Ну, та цур йому, пек йому, такому гидкому. Слухай краще, що далі було у їхній Твері. Його військо — опричниками називаються і носять чорні ряси з каптуром — грабувало кілька днів те місто Тверь. А що його опричники не могли потягти з собою на возах, те Антихрист наказав спалити. Один простий чоловік у Москві розповідав мені: льон, коноплі, сало, віск, мед, кожі, полотно, вовну, збіжжя — отакою горою склали на торжищі. І кілька разів підпалювали, поки воно все почало горіти… І перш, ніж поїхати далі у Новгород, наказав Антихрист всіх полонених до ріки їхньої Волги вивести. Як вивели, то їх порізали, посікли, покололи і під кригу в ополонки повкидали. Після того Антихрист поїхав далі грабувати і вбивати своїх підданих… Другий добрий чоловік у Москві оповідав, що з того походу цар привіз півтисячі возів добра: золото, срібло, самоцвіти, парча і всякі інші коштовності… Отож, всіх лютих вигадок турецьких, татарських, мавританських, гішпанських, німецьких і лядських не вистачить, щоб зрівнятись із московськими кровопивствами…
— А чого ви, батьку., поїхали в таке страшне місто? Ви не знали, що там такі лихі.
— Та переказували біглі московські люди… Але вповні не йняв віри, поки сам не побачив… Та й не сам я туди попхався… Прикликали мене старші козаки і сказали: «Тільки ти можеш туди піти по одній нагальній справі і назад вернутись. «Добре мене вирядили. О дву-кінь ішов. Ще й дали мені провідника Івашку. Він родом був із Московії. Був він козак справний, моторний. Кирпу не гнув, братство поважав, грошей не жалів… Не страхополох. На турка й татарина у першій лаві йшов. І з самопалу бив влучно. Одним словом, добрий козак.
А як вже пішли ми московськими землями, страшними пущами, ще більше прихилилось моє серце до нього. Бо дорогу знав, як свої п'ять пальців. Такими нетрями веде, вже, здається: пропали! Раз — і вивів на просілкову стежку. Я його питаю: «Звідки ти так добре знаєш дорогу? «Він сміється: «Я цими стежками від лихих людей бігав…» Та коли вже лишилось до Москви два дні шляху, почав він жалітись: «Треба в баньку сходити, попаритись.
Занедужав. І нужа починає заїдати. Треба попаритись, бо пропаду!» Я подивився на нього: справді, аж сірий зробився чоловік, на гриву хилиться. Я питаю: «А де а тут баня? «Івашка мені відказує: «Он за тими перелісками на ямській дорозі…» Виїхали ми до тієї ямської дороги, і там були і корчма, і заїзд і велика баня над річкою… А добра б їй не було! Яка та баня була, добру казку можна розказати… Скажу тільки, щоб ти знав: там камені розжарюють до білого, а тоді на них воду ллють із зіллям. Від того пара вибухає цілою хмарою. І від тої пари, як хворий, то видужаєш. А в здорового і серце може луснути. З пари вибігають на двір геть голі. Червоні від жару, як печені раки, люди стрибають у холодну річку.
— І ви, батьку, стрибали?
— Стрибав! Бо не можна, щоб хтось у тобі чужого запримітив… Парились ми, парились, та й не зчувся я, як у мого Івашки приятелі найліпші об'явились. Пиво принесли, потім оковита з'явилась. Хто з цього товариства вдягнений, хто голий. П'ють, кричать… Танцювати й співати почали всяких дурних пісень… Десь дівки й молодиці взялись. І теж — хто голяка, хто вдягнений. Содом, справжній содом! Я почав потихеньку Івашці казати, щоб він збирався, бо нас братство послало. А він просто озвірів від оковитої. Всіма кермує, на всіх гиркає… Кричить на мене: «Ти мене братством не лякай! Я сам собі отаман. Дивіться на нього! — На мене пальцями тицькає. — Цей посланець у Москву самоцвіти везе… А як же — Москва поднос любіт. «Хто з тих пияків нічого вже не тямить. А кілька дебелих мужів починають мене обступати. Мовчки. Хтось уже до дверей поспішає, щоб коней моїх захопити. Я двох ближчих як схоплю, як зітну їх лобами. Та на двір, до коней. Ті вибігли за мною. Репетують: «Литовський шпигун. Тримайте його!» І хоч — п'яні, а на своїх коней видерлись і погнались, собаки, за мною. Та мої коні були кращі. А що дорога та пряма на Москву, то наступного дня був у стольнім граді Москві. На заставі не затримали, бо дав стрільцям по таляру. Сказав їм, що по-п'яні грамоту загубив, то й немає в мене подорожнього листа… Бач, правду сказав навіжений той Івашка: «Москва поднос любіт. «Торгові люди мене прихистили, коней до своєї стайні поставили. Та бачу, щось погане діється в них у домі, якась гризота їх мучить. Я думав, що то, може, з-за мене? Питаю. Та ні, говорять… Тоді я змикитив і питаю у найтихішої, найубогішої дворової дівки: «Скажи мені, голубонько, чого це у вас люди такі марні ходять? «Вона мені й каже: «А ти, казаче, аль не вєдаєш — царь Грозний, Іван Васільєвіч, завтра на Поганой Луже будєт казнямі казніть людєй. ««А яких людей? ««А всякіх і всєх, сказивают. Кабацкий слуга Ванька Холуй сказивал — брьовєн целу тищу возов свезлі на Поганую Лужу. Да прівєзлі цепі жєлєзния, да крюкі мясніцкія. Да поставілі котли о сто вьодєр. Да ти сам, соколік, аль не слишіш, как топори стучат? «Прислухався — наче якийсь гуркіт чути. Ну, а я вже від господаря наслухався про мученицьку смерть наших хлопців у Твері та про царські кровопивства у Новгороді тієї зими. І подумав тоді: «Ось, Омельку, вже справді твоя смерть підступає…» Дав таляра дій дівці: «Купи собі плат найгарніший. «А вона мою руку з таляром, ти чуєш: з таляром відхиляє: «Завтра всєм смерть. Зачем мне на адін дєнь дорогой плат?..» Я їй кажу: «Хочу один помолитись. Скажи, де мені піти, щоб мені ніхто не завадив? «Вона відповідає: «Іді ко мне в клєтушку над хлєвом. Туда кто полєзет? «Піднявся я туди і почав молитись. Всі молитви, що знав, проказав. І відчув: «Ні, не згину завтра. «І дівці дворовій кажу: «Візьми таляра! Як візьмеш, то ні ти не загинеш, ні я не загину…» А господарі мої від страху пили всю ніч. Я, щоб не пиячити і їм перед очима не маячити, просидів там собі над хлівом… А там, у Москві, літні ночі дуже короткі і світлі, як у нас темні сутінки… І от, коли розвиднілось зовсім, от тоді я добре почув, як за тихими вулицями стукотіли дзвінкі сокири. Далі почали фуркотіти вози по вуличних колодах. Задзвонили у дзвони всі сорок-сороков московських церков на вранішню службу. А на вулицях мертво. Потихеньку виліз на самісінький верх. Дивлюсь: на вулицях жодної людини посполитої! Тільки скачуть туди і сюди оті людожери-опричники зі сталевими ослопами в руках. Ото найстрашніші царські пси!.. Потім і їх на вулицях не стало… Тільки безпритульні пси швендяли… Сонце піднялось — скоро полудень.
І тут — як вдарять бубни та завиють сурми у їхній головній фортеці — Кремлі. Мені добре видно: від Кремля їде на дивному білому коні у золотім каптані. Оце, значить, і є їхній цар, їхній Антихрист. А за ним гарцює опрична братія у чорних рясах з каптурами. Як поглянеш — серце заходиться! А далі стрільці у червоних каптанах. Може й тисяча їх було, а може й більше. І ота вся армада вела юрму пошарпаних, побитих нещасних в'язнів у залізних путах… Це побачивши, я заспокоївся: якщо ведуть вже приречених на страту — на кий біс хапати нових людей та ще й на вулицях… І отой весь полк і нещасні попрямували на торжище. Потроху і бубни, і сурми віддалились і затихли… Я вже вниз лізу, коли тут по всіх вулицях і провулках почався страшенний рейвах. Коні іржуть, копитами по колодах гримлять, у садиби ослопами — опришники, а стрільці бердишами б'ють: виганяють усіх чоловіків на вулицю. І все ті нелюди горлають: «Гойда! Гойда! Дивлюсь: на вулицях вже повно чоловіків. Ніхто їх не жене — самі далі на Поганую Лужу ідуть. Я притьмом спустився: знав, якщо ховатимусь — мене зі страху викажуть. А тоді мені гаплик! Тільки загуркотіли — я з усіма чоловіками вийшов на вулицю. Ідуть тлуми людей мовчки, тільки тисячами ніг тупотять по соснових колодах. Аж за серце починає брати. Зрештою прийшов я на торжище, що на Поганой Луже… А там, а там, чого тільки немає: загорода, як на худобу, зроблена вправними теслями. Новенькі шибениці стрімлять у небо. Два ряди стовпів з гаками добре вкопані. Отакі хрести поставлені, як святого Андрія повісили. Ну, а людей — кого вже за ребро гаком зачепили, кого над казаном киплячим підвісили за ноги… А одного дебелого чоловіка, прив'язали до отакого навхресного хреста і ллють йому окріп на голову. Він захлинається, харчить, корчиться, аж собі суглоби вивертає. А той московський Антихрист зі свого білого аргамака схилився і заглядає. Заглядає на муки людські, як сорока до кістки! Ось почали ті опричники у чернецьких рясах коліївськими ножами сікти, як капусту. А цей цар- Антихрист ще ближче схилився і ніяк не може надивитись, як той у судомах корчиться… Одні рожеві кістки на хресті висять, та під хрестом кривавим — купа кривавого м'яса та лайна: із нього кишки випустили і розтоптали по землі. Антихрист поморщив носа покляпого та й від'їхав геть… Коли бачу: зійшов на лобне місце.
