Золоті копита - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Та не тільки наказав хлопчикові позбирати сліди цієї хитрої роботи. Він порубаний білий стовбур затер сумішшю землі, вугілля і розтертої зелені. Козак викопав ямки при виході дороги з опадки. На дно встромив гострі обпалені кілки.
Удвох із малим вони обклали кілки рогозою, а згори притрусили землею. Ще й гілками розрівняли, щоб нічого не було помітно.
— Заморився? — Спитав Омелько, нагрібаючи у шкіряне відро, видобуте із Степанової торби зайву землю… — Іди по ласуй смородиною. Ягода зовсім дозріла.
— Я… хочу ще рибу половити.
— Спробуй. Хоча ще не час кльову… Іди…
Було після полудника, але спекота не спадала. Легенька юга розпливалась над річкою, над деревами. І сонце на безхмарнім небі наче огорталось золотистою пеленою. Все завмирало, наче потроху затамовувало подих.
У високих прибережних травах малий з великим зусиллям зловив кілька коників.
До обіду вони злітали з-під ніг цілими роями. А тепер, мов крізь землю провалились.
З першого закиду снасті риба взяла, і малий, о диво, підсік її і витяг довгасту срібнобоку рибу.
Не встиг другий коник піти під воду, як знов взяло. Майже без перерви він взяв п'ять світлосріблястих прудких рибок.
Пустив рибок у копанку. Та знов побіг на лужок ловити коників.
Бігав, бігав, аж захекався, толочив траву і, нарешті, з великим зусиллям вловив трьох коників.
Одного насадив на гачка, двох заховав у єдиний закасаний рукав.
Помчав назад до броду — адже риба сама на гачок чіплялась. Коли підскочив до броду, то побачив, що вода скаламутилась Вода заливає рінь. Вода покривала копанку з його сріблястим половом. На його очах із копанки, виставивши спинні плавці над поверхню, випливали на глибоку воду одна за одною всі п'ять рибинок.
— Батьку! Вода! — Заволав малий. Але ніхто не відгукнувся.
Малий озирнувся — Омелька не було біля пасток на дорозі. І коней не було видно з-за узвишшя.
Малий озирнувся на річку — каламутний плин води вже заливав початок проходу між скелями на тому боці.
Тоді побіг від річки до їхнього стійбища. Коні стояли, поклавши один на одного голови. Біля загасаючого багаття сидів «батько» Омелько. Голову поклав на коліна, а коліна обхопив руками. Поруч лежали лук і стріли, і валялась шапка.
— Батьку, батьку! Вода іде!
Але Омелько не поворухнувся. Малий підскочив впритул до козака.
Побачив: через густу щетину на тімені проходить тонкий білий шрам.
Чогось цей рівний, ніби під нитку, шрам злякав хлопчика більше, ніж висока вода і жовте гало навколо сонця.
Він почав торсати «батька» Омелька за плече. Омелько лишався непорушним.
Але ожила його рука і наче сама собою вхопила шапку і кинула її на давно неголений череп. За правицею ожила лівиця і запхала лук у налуччя. Права тим часом заклала стрілу в сагайдак. І зразу ж за цими діями Омелько встав на весь зріст. Його очі, завжди темні, зараз зробились світлими, а зіниці звузились до чорних крапок.
— Плавати вмієш? — Глухим, наче не своїм голосом спитав козак, уп'явшись у малого своїми страшними зіницями.
— Ні.
— Тоді швидко на той берег. Знімай лахи. Добре! Скручуй отако… Добре! Омелько щосили свиснув у пальці, і наче з-під землі вискочив Бубка з висолопленим язиком.
Омелько, не сідлаючи, загнуздав обох коней і повів до броду. Вода вливалась пінистими струменями у вовчі пастки з кілками. Козак подивився на ці каламутні потоки і махнув рукою.
— Бач, як буває: копали, ладнали… Та на все Божа воля!.. Добре вчепися у гриву і тримайся. Рота не відкривай. І не бійся — я поруч.
Омелько повів коней вище по течії до верболозу і там ступив у воду. Бубка за ними поліз.
Їх зразу понесло — тільки коні відірвались від грунту — і швидко прибило до правого берега. Малий від такої швидкості не встиг і злякатись. — Ти сиди тут і чекай мене. Лиска гляди. І Бубка буде з тобою. Все буде гаразд. Не бійся!
І швидко потяг Буланка у воду. Коня і людину крутонуло, підхопило, понесло на середину води і затягло за зворот берега.
З правого, вищого, берега хлопчик побачив, як, зрештою, кінь і «батько» Омелько з'явились на бистрині і попливли до лівого. По стрімкій каламутній воді, де ще годину назад був піщаний схил, Омелько прямував до покинутого стійбища……. Тільки козак переправив на Буланкові цілу копицю їхніх торб і всякого начиння, раптом настали руді сутінки.
Він завів обох коней у затишок межи скелями. У велику заглибину під середнім, найбільшим виступом кам'яної стіни поскладав і перекидні торби, і сідла, і мушкет, і лопати, і сокиру і хлопчикову вудку. І туго скручений жупан, і чоботи запхав туди.
Вдяг козак сорочку і шаровари, а ноги не взував. І сказав:
— Після перших десь півнів почнеться горобина ніч. А я до перших півнів відпочину. Щось мені дрімається. А ви з Бубкою, глядіть, добре стережіть мене.
Омелько скоцюрбився, притиснувся спиною до гарячого каменя і в одну мить заснув…
Він вже добре поспав, коли хлопчик розбудив його.
— Що там сталося? — З-під руки спитав Омелько.
— Біда, батьку! Бубка пропав.
— Як пропав?
— Стрибнув у воду і поплив на той берег. Там ще гавкав. А потім перестав…
— А чи віяв вітер з того берега?
— Тільки що потягло з того берега. Аж сюди чути, як смородина пахне. — Отож бо! Вони зараз у діброві. Звідсіля милі півтори, може дві. Як Бог дасть, завтра тут будуть.
— Батьку, батьку! Ви все знаєте. А куди то Бубка подався?
— Та я тобі й кажу — Бубка до них подався. Бо з ними сука, у якої тічка почалась. При вітрі добрі пси і за дві милі суку почують. От Бубка й почув. То й поперся під бурю та ще й через воду до суки. Така вже його собача доля — важити своєю собачою головою з-за суки… А ти, ти — чатуй. Я ще полежу — чогось мені дрімається…
За якийсь час запанувала повна темрява. Простір темряви, гарячий, липучий, наповнився плюскотом води, шерхотом листя, якимось рипінням у верховіттях верб, якимись криками і ніби плачем десь у лісі.
Малому чулося, що хтось, і не один, підкрадається до їхньої затишної схованки під скелями. А батько його не захистить. Бо щось дивне з ним сьогодні діється: спить, як п'яний, коли треба стерегтись. І очі в нього страшні зробились. Малому стало дуже-дуже шкода самого себе. І він відчув, що ось-ось він заплаче.
— Синку! — Проказав із темряви веселим і бадьорим голосом Омелько. — Ти не бійся темряви, бо скоро таке світло буде, що чорти в пеклі засумують. А ми з тобою помолимось, щоб біда нас обминула…
Вони вклякли навколішки — і малий повторював за Омельком всі слова молитви.
І враз, тільки вони скінчили молитву, на заході, за вербами спалахнуло небо високою рожевою загравою.
Та грому не було ще чути.
По молитві Омелько підвівся, огладив обох коней. Бо щось вони тупцювали, скидували головами. І коли небо спалахувало да легкими зірницями, було видно, як хвилюються тварини, як вони козирять наляканими очима.
Небо на заході все частіше спалахувало рожево-блакитним сяйвом.
І десь, далеко-далеко, наче з-під землі починав чутись глухий гуркіт. — Не бійся! Матір Божа не видасть, блискавка не вдарить… Їсти хочеш? — Не хочу… А горобина ніч обов'язково буде?
— А вона вже почалась. Хіба не чуєш, як гуркіт наближається? Хіба не бачиш, як блискає?.. Зранку вже було видно, що піде дощ — сьогодні з ночі роса не випала. А от що буде горобина ніч, то тільки тоді відчув, коли у тімені запекло.
— Батьку! То вас шаблею чи стрілою по тімені вдарили?
— А ти вже і шрам той роздивився? Зіркий ти, одначе! То і не шабля, і не стріла. То позначка від Антихриста…
— Батьку! То ви і з Антихристом зустрічались?
— Та зустрівся, добра б йому не було!
— А в якій бусурменській землі ви його бачили?
— Та в якій там бусурменській!? У християнській Москві!
— А де це? Далеко?
— Ота Москва знаходиться у Московії. І воно далеченько. Хай воно сказиться!
— А чого сказиться? Ви хіба там у полоні були?
