Золоті копита - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Козак і малий в просвіті між каменями побачили, як розкололась крона найвищої верби, і її частини опадають у темряву.
— Стій на місці! Не час!
Блискавки знов почали наздоганяти одна одну. Земля, вода і повітря струшувались від громових ударів.
А вугрі все плазували проходом. Потім якось непомітно, а злива почала вщухати. Блискавки кудись відлетіли на схід, і тільки ще довго-довго звідтіля чувся гуркіт.
Ось і дощ більше не крапав. Темрява послабилась. Потроху стало видно. Але сіре хмарне небо, здавалось, все придавлює до землі. В сутінках стало видно, як іде тепла пара від затихаючих струменів води.
Чорні води ріки не дійшли до мандрівців може на півсажені. І з них все ще час від часу виринали вугрі і зміїлись проходом, не звертаючи ніякої уваги на коней і людей.
Тут вже при світлі сірого ранку малий не втерпів і кинувся їх ловити. Схопити йому вдавалось, але втримати їх він не міг.
— Облиш! Куди там вугря і в'юна руками ловити? Кудись вони на берег лізуть, значить, така їх доля…
Малий невдоволено відійшов від череди вугрів і визирнув з проходу на річку.
— Батьку, наші липи поваляло.
Омелько, все ще не випускаючи поводів із рук, визирнув із схованки. На тому боці буря повалила не тільки підрубані липи. Половина круглого горба була оголена.
Потрощені липи велетенськими купами покрили східний схил круглого пагорба. Тепер по горбу була вільна дорога до самої води. Далі на схід лівий берег занурився у воду до самих верхівок шелюгу та ліщини.
Тепер, щоб переправитись конем уплав, треба було з крутого горба зразу спуститись у воду і плисти до скель. Від заходу не було ніякої можливості — з рудої води скрізь стирчали вершки кущів та напівзатонулі поламані верби та тополі.
Ще блискавка відколола від найбільшої та найвищої липи половину крони. Ця гора гілок і листя упала точно на прохід. Від уцілілої частини над проходом навскісно стирчала товстенна гілка.
По козацькому проходу з-під уламків липи випливали каламутні потоки. Річка розлилась на повну силу і стрімко несла каламутні води. Пружні струмені закручували всяке сміття, невеличкі деревця, поламані гілки, загиблих птахів. Біля стовбурів і біля пагонів кущів шумувала брудна піна і збиралось сміття.
Малий таки не втримався і кинувся на вугрів, що продовжували свою незрозумілу путь на луки.
Він плазом упав у проході, намагаючись схопити цих прудких довженних риб.
Та вугрі вислизали з-під його рук.
Він борсався в грязюці, намагаючись схопити здобич, яка ось під руками, а не візьмеш.
Омелько, сторожко тримаючи поводи притихлих коней, з веселою усмішкою споглядав, як хлопчик намагається спіймати вугря.
Одні риби блискавичними кидками зміїного тіла уникали хлопчикових пальців. Інші вислизали вже тоді, коли він таки прихоплював їх і піднімався з грязюки, щоб віднести до перекидних торб.
І ось найбільший, може, у три лікті, вислизнув з хлопчикових пальців і рвонувся за зворот скелі, до густої трави. Малий скочив на ноги і кинувся за рибою. Ось зараз зеленоспинний, срібнобокий вугор зануриться у густі зарості мокрої трави. Малий у відчайдушному стрибку просто впав на слизьку рибу. І впився в рибу пальцями. Риба викручувалась, вигиналась кільцями, звивалась, як справжня змія.
А малому пальці звело судомою, так він стиснув рибу. І ось перекаляний грязюкою, потовченою травою, риб'ячим слизом, хлопчик звівся на ноги.
Підійшов до Омелька з піднятими руками.
— Їй же Богу, з тебе щось буде! — Засміявся Омелько. — Піднеси ближче! І Омелько різким рухом своїх залізних пальців притиснув голову вугреві. Риба кілька разів сильно шарпонулась і обвисла сріблястим пасом.
— Ми зваримо з неї юшку?
— І не зваримо, і не вжаримо. Вода — он яка руда жижа. І сухого дерева ніде а ні тріски.
— А що ж тоді з нею робити?
— Тримай коней. Я її посолю та скручу і загорну в ганчірку.
Коли в лісі затагануемо, тоді спечемо… А тепер — роздягайся. Дай, викручу твої дахи…
Малий голяка стрибав по мокрій траві за скелею, цокотів зубами і приказував:
— А мені не холодно! А мені не холодно!
— Синку, іди сюди! — Покликав Омелько від закапелка під скелею. — Вдягай оцю сорочку. Буде тобі як ряса. Це Кринчина сорочка, царство йому Небесне. Вдягай, вдягай, не бійся, вона не з мерця знята. Ти ж сам бачив: татарські пси все з нього здерли… У них теж нема сухого палива. І вони теж порають коней. Як тільки вони чогось підснідають, зразу поженуть за нами… — А може їх грім побив?
— Якби… Але я відчуваю, що скоро вони тут будуть. Отож, збираймося. Вони сухим шматтям, що було в торбах, обтерли насухо коней. Кожного оглянули від храпа до крупа, від чубка до копит. І напоїли чистою водою, бо Омелько здогадався підсадити хлопчика на скелю і той із заглибини на верху скелі начерпав кілька казанків чистої води. Ще й у баклагу націдили на Дорогу.
Поки Омелько сідлав коней та приладнував торби й інше своє начиння, малий побіг вздовж берега. Щоб краще роздивитись, що там ще сталося на тому боці. Та й за якусь хвилю повернувся:
— Батьку! Там вода опадає. І там ще таке страшне…
— Знов хтось на дереві об'явився?
— Ні-і-йй! Там людські кістяки і черепи голів об'явились. Там зі сходу схил обвалився і воно все об'явилось!
— Добре! Подивимось, що воно за кістяки вилізли… А от штани твої покладемо на круп Лискові. У нього кров гаряча — нехай сушить.
— А ваші, батьку?
— Я і вогкі вдягну. У мене шкіра витривала. А в тебе від мокрих штанів можуть на сраці вавки піти… Тепер засиплемо нашим гриваням останній наш овес. Якщо живі лишимося, треба вже на базар їхати.
Коли Омелько надягав на Лиска шальку, від дотику його руки кінська грива піднялась вгору і так стояла. Омелько перехрестився і здивовано протяг:
— А таки щось сьогодні таки та буде.
— Буря? Знов буря?
— Ні. У мене голова ясна, як ніколи. Я на три дні наперед виспався. — А я не спав і спати не хочу!
— А їсти хочеш?
— Хочу. От якби мого вугря покуштувати…
— Ну, до вугря ще довго. Та й козлятина ще не готова. Візьмемо ми з тобою по тарані. А одну на запас лишимо. Поїмо та й підемо подивимось на кістяки.
Козак і малий вилізли на підсохлий верх брили. Малому випала пузата тарань з ікрою. Він зразу видер ікру всю і поклав поруч на камінь, щоб смачним закусити. Вони швидко з'їли рибу, і малий вже потягся до ікри, як Буланко нашорошив вуха і підвів високо голову. Лиско теж задер голову і нашорошив вуха на лівий берег.
— Ну, синку, час штани натягати. Та сорочку добре заправ. Та очкура хороше засиль.
Омелько схопив малого за руки і швидко спустив униз на вогку землю, сам легко зістрибнув і вмить був у шароварах і при зброї.
І, низько пригнувшись, причаївся у кам'яному проході.
— Що тепер буде? — Спитав малий, підскакуючи до коней і хапаючи Лиска за повід.
— Як добре подивимось, то побачимо. Як побачимо — то й зрозуміємо.
І розбиті липи, і кущі і розмита земля круглого пагорба — все оповивала вогка блакитна юга. Немов у повітрі склився блакитний димок.
В паркому теплому повітрі кожен, кожен шерхіт, кожен плюскіт наче помножувався багатократно і розлітався на всі боки.
Спочатку втікачі почули хрускіт гілок, плюскіт води, слабкий, хрипкий собачий брехіт. Далі — і напружені людські голоси.
Вершники неквапно, притримуючи раз по раз коней, виїхали на вершину круглого пагорба.
За останніми двома вершниками, а всього їх було десятеро, на сворах плуганилось п'ять гончаків. Собаки все спинялись. Хворобливо вигинали хребти, немов хотіли спорожнитись, здригались у судорогах і знов тяглися за псарями.
— Впізнав? — Прошепотів Омелько до малого.
— Ага! Отой у білій свиті був. Отой худий у синім жупані був… Іще оті два псарі були… А оцього, чепурного, не було…
— Т-с-с-с!.. Це їхній сотник. Бач, як цей покатоличений перевертень убрався? Ото на голові в нього блищить сталева місюрка. І кольчуга справна. Карабін за плечима. Дивися: і лук, і стріли, і шабля і спис. Ще й два пістолі при сідлі в кобурах. Та ще й сталевий щит взяло і кончар… Це він на одного мене так вирядився. А де ж це стерво було, як людей на заріз гнали?!
