Золоті копита - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
А дід Пацюк у затінку гострим топірцем розколював березове поліно на тонкі стріли.
Малий же захопився навчанням сороки. Він запхав її до козуба і все повторював над нею: «Баба, баба, баба!» І не зауважив, що старий Пацюк і Омелько вже сидять рядочком у затінку і щось говорять тихо чужою мовою.
Потім дід Пацюк полишив Омелькові доробляти стрілки, а сам пішов до хати зготувати рябка на вечерю.
І вечеря була добра: рябко густий і щедро заправлений товченим салом із часником, огірочки і свіжі і мало солені, молода цибулька з соковитим пір'ям, конопляна олія, по шмату солонини та шматочки стільничка і по кухлику медового квасу.
Малий їв і все прислухався, як у козубі камешиться протверезіла безхвоста сорока. Сучка дідова гарчала на козуб, але старий Пацюк гримнув на неї, і вона притьмом сховалась у сіни.
— Як повечеряємо, онучку, то лягай отамо на лаві. А я все подідівському на печі. — А батько де спатимуть?
— А наш славний лицар Баламут спатимуть на дворі при конях, йому тепер не можна житлом пахнути. Бо хатній дух в'їдається в одяг, у шкіру. А татарські пси зразу відчують не їхні запахи…
Малий наївся від пуза, аж сп'янів наче, чи, може, від медового квасу, потихеньку схилився на лаву.
І крізь дрімоту чув, як дід Пацюк ладнає струни своєї старенької кобзи і, прокашлявшись, починає співати чистим високим голосом. І струнами граєперебирає, дзвенить: Ой вилинули соколи з чужої сторони Сіли-впали у лісі на превоздобному дереві орісі І звили собі гніздо шарлатноє і знесли яйце жемчужноє.
І вивели собі дитя — бездольне та безродне Ясне соколя…
«Це про мене, бо мене бабуся звала соколям!» — Подумав хлопчик і зразу ж міцно заснув.
— Джуро молоденький! Вставай та бери лучок тугенький, стрілочок пучок. Та ходи в садочок!.. — Проспівав над малим сивий Пацюк. У руках він тримав лучок і стрілки.
Малий зразу сів на лаві, потягся і відчув, що йому треба спорожнитись, бо просто пече.
— Я зараз! — І прожогом вискочив із хати. До конов'язі був припнутий лише Лиско. Хрупав овес у шальці.
Ні інших коней, ні Бубки не було на подвір'ї.
Це приголомшило малого. Він забув, чого вибіг. І зразу вскочив до хати. Дід Пацюк схилився до печі і щось там совав лопатою.
— Де батько Омелько?
— Га? Та пішов проходами. По снідав добре та й пішов.
— А мене не збудив?! — Зайшовся сльозами хлопчик. — І нічого мені не сказав!..
— Не скигли, джуро. Все тобі сказано. Помацай у пазусі.
Малий, ще плачучи, запустив руку в пазуху і відчув у своїй руці малесеньку ладунку із тонкої шкіри. Помацав і відчув там хрестик і наче дві квасолини. «Шахвіри і батьків хрест! Це він дав мені на схованку!» — Наче блискавкою пронизала малого думка. — Все зрозумів? — Не обертаючись від печі, спитав старий Пацюк.
— Ага.
— Ну, то й добре! Омелько обіцяв повернутись на Покрову. Якщо ж не повернеться на Покрову і на Тимохвія, то сказав відправити тебе з городовими козаками до Києва, до святих Печер. А в Печерах ти запитаєш просвірника Онуфрія і віддаси йому ладунку. Добре затямив?
— Ага!
— Молодець! А тепер скажи мені — як тебе звати?
— Тимком.
— Тобто Тимохвієм?
— Ага.
— Ну, джуро мій молоденький, на ім'я Тимохвій, умивайся отам у довбанці під дубом та сідаймо снідати. Бо сьогодні у нас із тобою справ та ще справ…
