Золоті копита - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Спочатку кілька днів вона була геть погана: здавалось, що наче ось ще один подих — і сконає. Але я все одно її доглядав як рідну дитину, рибу навіть ловив і міняв у поселян-робітників на яйця й молоко. Вівсяну кашу цідив крізь ганчірку і тим слизом через дудку, що вставляв у горлянку, живив суку! І почала вона оклигувати… Так воно одне до одного підійшло, що я може більше за всіх стирчав на мурах фортеці. З височенних мурів Чорної фортеці я побачив, як на широку долину у вигині нашої річки щодня приганяють табун коней. Бо тут у невисоких горах хоч якісь дощі випадали, а в турків із весни посуха. От вони найкращих коней і приганяли сюди, на цю велетенську оболонь. Я й питаю в словака Янічка, мого напарника: «Невже ніхто й жодної кобилки не звів? Тут біля води стільки кущів та очерету! Такі схованки. «Янічек і каже: «Турок не дурень. Вони перед табуном висилають попереду цілу зграю псів. Один такий пес-карабаш вовка загризе. Ті карабаші оббігають всі кущі і купини. Хіба ти не бачив псів? ««Та бачив, — кажу. — Тільки не зауважив, як вони по кущах нишпорять…» От тоді я й замислив одну хитрість. Тільки без суки нічого б не вийшло. Тому я з усіх сил старався, щоб сука прийшла в повну силу. У борги заліз — а купував курчат, варив юшку, бовтанкою з молока та яєць годував. Посуха тим часом скаженіла. Річка міліла, ручаї з наших гір все слабішали. Турки все ближче й ближче почали підганяти свій табун до Чорної фортеці. Бо тут ще добра трава лишилась. Моя сука, я її Магдою назвав на зло отій, що мене вином напоїла, стала весела, дуже грайлива. Я зрозумів тоді: час настав. У мене вже був заготовлений ланцюг і ошийник з колючками… І я посадовив її на ланцюг і запер у своїй келії. Зброю приготував, як на останній смертний бій. У поселян купив два шкіряних міхи. У цигана-коваля купив закрутку. Коли все приготував, попрохав у коменданта день відпустки, бо хочу рибу в ямах за горбами половити. Комендант похитав головою і каже: «Дурно головою важиш. Туди турки можуть наскочити. І гайдуки там бувають. «Я тоді кажу: «Зо мною Магда. Як я не дочую — вона почує. ««Ну, дивися…» Взяв я велику вершу, що сам її заздалегідь виплів, і вийшов із фортеці. А у вершу я поклав все, що треба для мого походу проти турків. Був саме шалено спекотний полудень. Я пішов через горби, ніби до річки на захід. Але тільки я заховався від очей сторожі, що вартувала на вежі, то зразу побіг до потічку. Там, де потічок допливав тонкою цівкою до річки, я спинився. Я швидко надув шкіряні міхи і пов'язав їх між собою. Припасував до них зброю, линви та вуздечки. А згори все прикрив хмизом, немовби то — купа сміття, що потоком несе. А вершу поставив у яму, де потічок вливався у річку… Та й поплив, прикриваючись хмизом. І Магда поруч мене — я її за обручку тримаю. Коли доплив до низького берега Оболоні, я підштовхнув Магду, щоб вона вилазила на берег. Вона вилізла і стоїть, хвостом метеляє — мене на берег запрошує. Тоді я махнув рукою і кажу: «Іди». Тут з оболоні повіяв вітерець і потягло густим кінським духом. Мені аж серце закалатало! Магда теж захвилювалась, як вітерець повіяв. Підняла морду, покрутила туди-сюди носом — і як помчить на пасовище через купини і ковбані. Я тихо, але швидко, поплив до першого звороту берега. Там було найнебезпечніше місце — майже не росли там ні очерет, ні осока. Ніщо мене від берега там не прикривало. Коли я обережно і швидко обминув перший зворот берега, потихеньку підплив до кущів рогози.
Визирнув: а що там робиться на оболоні. І бачу ось що: межи кущами верболозу гасає моя Магда. А за нею ціла череда отакенних карабашів… Мені аж дух перехопило, коли подумав, що оці песики могли мене заскочити… І я, скільки було сил, поплив до броду, де турки переганяють табун на оболонь… Звичайно, якби була велика залога в Чорній фортеці, турки б і носа не потикали на оболонь. Або платили відступне, щоб ми по них із гаківниць не стріляли. Як виліз я біля броду, зразу натерся свіжим кінським кізяком, намулом і зіллям. Зробився сущим чортякою — брудний і смердючий. Але головне, що цими пахощами людський дух перебив. І плазом, плазом, та якомога швидше, поспішив на череві до купи коней. Вони якраз позаходили у хирявий затінок вербичок. Отут, справді, є чим похвалитись. Як вужака я прослизнув до найкращої кобилки і спокійно загнуздав її. Мені навіть не вірилось, що я зможу так легко впоратись із гнідою кобилкою. Прив'язав її до куща. І ще двох кобилок прихопив. На одній була вуздечка, а другій просто петлю на шию накинув. І вона не пручалась. Пов'язав їх трьох однією линвою і потихеньку, прихиляючись до них, прикриваючись ними, повів до води. Певно таки тоді зо мною була Матір Божа. І закрила мене полуденною югою від невірних бусурман. От дивлюсь: виліз турок із благенького курінчика, подивився просто на «моїх» кобилок, за якими я стояв. Подивився, подивився і спокійненько заліз назад у затінок. Але я боявся, що мене почують карабаші. Дуже була страшна слава про них. Та їм було не до мого запаху. Вони справді показилися. Карабаші гризлися шалено, без гавкоту. Тільки харчали і тихенько гарчали. Кожен хотів вибороти собі суку… Ну, а я, тим часом, перегнав кобилок через оболонь і переплив з ними через річку. Місце там було зручне — яр підходив до самісінької води. Виліз із річки — і зразу в лісі. Перегнав я кобилок до ручаю крутими проходами. І дуже щасливо — жодна не зірвалась, жодна не повередилась. Такі добронравні кобилки дістались. Я добре їх заховав у зеленій ущелині — там і струмочок з-під скелі ще витікав і ще й трава не вигоріла. Ну, першим ділом одмився від бруду. Потім витяг вершу. Видно в той день зо мною і святий Миколай був! У верші сидів оттакенний сом… Відніс я сома комендантові. І відпросився я в нього на кермесу, тобто на ярмарок із гулянкою.
А та кермеса мала бути в тому селі, біля якого мене пограбували… Про те, як я продавав турецьких кобилок — що говорити. Поторгувались, поторгувались та й ударили по руках… Ну й пішов я до корчми, як продав кобилок. Ні, боронь Боже, не пити. Корчмар до мене зразу з такою самою пляшкою, як і ота в мурої Магди. Я показую: «Геть вино! Неси гуляш. «У! Добре я тоді нажерся. На цілий тиждень наперед наївся.
А чого? А того, що мене схопили гайдуки одного князя, володаря тих земель…
— Батьку! Хіба ви не могли їх подужати?
— Подужати… Я виходжу з корчми — з обох боків мені під ребра підставлені. А ззаду під лопатку так легенько поколюють… Я й не пручався, як руки в'язали — до горлянки ятаган турецький приставили…
— А що вони з вами далі зробили?
— Погнали мене пішки на аркані, як полоненого, до замку. 1 всіх трьох турецьких кобилок погнали до замку. Люди, що в мене коней купили, репетували,? валт зняли, вимагали, щоб їм гроші віддали… Але хто їх там слухав? Де селянина слухають? Та ніде в світі!.. Привели мене до того вельможного князя. І він почав щось мені говорити. Я кажу, що я не розумію по-угорському. Він зразу як заволає. Підскочили гайдуки і почали нагаями мене шмагати. Куди мені до них із моєю татарською нагайкою. Так мене відрихтували, що весь одяг у крові був. Одшмагали і кинули до льоху. Цілу добу лежав і ніхто й води не дав. Без серця народ. Потім знайшли десь тлумача, нашого, православного десь із Дуклявського перевалу… Привели мене до князя знов. І питає він мене ось що: з ким я викрав княжих маток і кому і де я продав інших кобилок? Я тоді розлютився від несправедливості і кажу князеві що це мене на його землі пограбували: забрали в мене кобилку з білозорим лошам. А ці кобилки — то моя турецька здобич. Не вірять мені, знов б'ють. Я їм кричу, що за тиждень у моєї суки тічка кінчиться і вона сюди прибіжить. І це доказ, що я коней у турків викрав. За ті слова мене знов відшмагали. Я тоді прошу князя, щоб він надіслав гінця до Чорної фортеці і комендант ствердить, що я козак, а служу в нього стрільцем на мурах. Отут сам князь мене як вжучить в лице. І аж зайшовся в лайці. Тлумач переклав мені, що його світлість, князь, з німецьким гівном не знається, що і сам комендант і його кнехти — гівно, злодії, брехуни і боягузи. Тоді я замовчав і не став більше ні справдовуватись, ні просити. Мене ще пошмагали і знов кинули до льоху під вежею… Слава Богу, хоч цебро води поставили і миску сухарів. Підупав я духом: якщо Магда не прибіжить сюди — мені кінець.
