Золоті копита - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Отож після всяких пригод та довгенької подорожі, прибули ми, всі найманці, до Угорщини за Дунай. У ті краї, що навивають Дунантул. Земля угорська, але влада там австріяцька. Ну, як оце у нас — ми живемо, а влада вся лядська. Прибули ми у велику фортецю. Якраз на третій день мав бути парад нової роти. У них, синку, там так: який- небудь князь чи герцог, чи граф винаймає собі якогось полковника, щоб він йому створив військо. Той полковник наймає менших — капітанів. Капітани наймають ще менших — лейтенантів. Ну, а лейтенанти вже наймають вояків, простих ландскнехтів. І всі ті командири з панських грошей кожен щось собі поцупить. Тому й не можуть набрати стільки кнехтів, щоб вистачило для війни. Тому, коли влаштовують парад і присягу…
— А що то таке — парад?
— Це коли всі вояки: і піші, і кінні шикуються в одному місці і показують старшим командирам, що вони готові до війни… От на тих парадах командири-крадії виставляють замість навчених кнехтів переодягнених хлопчиків і жінок і, взагалі, цивільних всяких людей. Ставлять їх десь у середину гурту, щоб не було їх добре видно. Цих підставних людей зовуть «пасивоволантами» — слово, бач, яке, язик вузлом зав'яжеться. А в тих німців так: спіймали пасивоволанта — ніс можуть відрізати. Бач, як воно виходить: гроші крадуть капітани, а носи ріжуть посполитим. Я тоді, на жаль, цього не знав. У нашім кодлі, що з Польщі прибуло, кілька найманців мали папери, що вони вже служили у війську. То їх одразу на парад поставили. А все одно — не вистачає кірасирів. Прибігають до мане, бо бачили, що я верхи приїхав до фортеці.
Вдягли на мене кірасу, здоровенний шолом насунули. Посадовили на здоровенного рудого коня. Дали довжелезного списа. А при сідлі ще й отакі два пістолі. І, як водиться в такому ділі, поставили мене поглибше… Всі бігають, гелгочуть. Коли стихло — полковник і князь приїхали. Ну, сурмачі грають, барабани б'ють. Щось вони там наче оглядали, потім якусь грамоту читали. Аж тут один підпилий кірасир візьми та й штовхни мого рудого своїм конем. Мій шарпонувся. Я його за узду і в гарячці кажу: «Стій! Чортова душо! Тпру!» Він від моїх слів як рвоне. І виніс мене перед всією командою. Шолом мені на очі наповзає. І кірасу погано припасували — вона перекособочилась… Як знявся рейвах, полковник щось кричить мені, бо він до мене зовсім близько. Я ні чорта не розумію і на всяк випадок кажу по-німецькому, все що я тоді знав: «Пане! Дя-ку-ю! Добрий день. До побачення! Будь ласка. «Він ще щось кричить. Нарешті зрозумів, що він наказує мені спішитись. Я спішився. Тут підбігли пахолки і забрали в мене коня і списа. А полковник репетує! Фельдфебель і капрал бігають, когось шукають. Потім взнав — мого вербовщика шукали, щоб він перекладав, як мене допитуватимуть. Зрештою, підбігають вони до полковника, руками розводять — немає! Він їм щось як гарикне. Вони до мене, схопили за плечі і потягли до князя. А князь знаєш, як приїхав? Як оце ти точнісінько, межи двох коней. Тільки в золочених ношах. Закритих, як візок, навіть із скляним віконцем його в тих ношах золочених возили, бо він такий був гладкий, що не міг на коня залізти. Полковник схилився до віконця у золоченій халабуді і ніби питає. Князь тоді голосно проказав «пасивоволант» і махнув рукавичкою у віконце, мовляв — дійте, що тут розпатякувати. Полковник як гарикне! Капрал і фельдфебель мене немов у лещата затисли. Починають руки за спину заламувати. Я не даюсь! І якось озирнувся — а в мене перед лицем здоровенний ножака і отакенна лапа — ось-ось мене за горло вхопить.
Як крутнусь я, як рвонусь я! Видерся від моїх катів. Капрал і фельдфебель ніби розгубились, а цей з ножем набігає на мене. Пропав я! Підняв я лівицю, щоб якось від ножа захиститись. І бачу — на руці в мене татарська нагайка метеляється. Я й забув про неї. Хоч і не лівша я, синку, та як лупону його по пиці. З такою силою бив смертною, що і на переніссі, і на вилицях м'ясо до кістки розтяв. З одного удару все лице йому юшкою залив. А ревів як баба, катюга сраний. Він репетує, а я підскочив до нього і шпагу із його піхв — смик!.. І тут вже в мене не переляк, а таке завзяття — порішити їх трьох. Кинувся зі шпагою на капрала і фельдфебеля. А капрал зі шпагою, а фельдфебель із тесаком. А я їх не боюсь і отако на них, отако, отако згори роблю випади!
Омелько спинив коней, вихопив шаблю із піхв. Підняв руку вище голови, єломань вивернув униз і почав швидко-швидко робити різкі випади.
Хлопчик звівся на ношах, уп'явшись щосили у шисти. Він аж тремтів від хвилювання, споглядаючи «бій» Омелька із нападниками.
Омелько зробив ще три блискавичні випади вивернутою шаблею. А тоді розвернувшись на всю руку, розмахнувся шаблею по колу і невловимим рухом встромив, ні — просто метнув нищівний клинок у тонку щілину піхв.
— Ннно, рідненькі, пішли. — Видихнув Омелько і засвітився до малого всім обличчям.
Хлопчик знесилено відкинувся на ноші.
— А що було далі? — Прошелестів малий.
— Нічого. Лишився живий. Хоча, по правді кажучи, ще трохи — і вони б порішили мене. Вони ж були кнехти бувалі, а я «молодик»… А, може б, і я їх порішив. Бо в мене тоді в душі неймовірна, нелюдська злість кипіла, а прудкості й витривалості міг кому завгодно позичити… Чую позаду крик — то «мій» капрал прибіг. Полковник щось наказав. І мій капрал кинувся межи нами. Ну, ми спинились. Вийшов прапорщик із знаменом, і ми зразу склали йому зброю. Тоді мене і мого капрала кличе князь. Я озираюсь через крок, чи нема кого позаду з ножакою? Ні. Всі стоять. Наказав полковник — закон! Німецький порядок. Підійшли до князя. Він аж дверцята своєї будки відкрив, щоб мене краще бачити. Перекладає мені мій капрал: «Доведи, що ти не пасивоволант і не шахрай. Можеш показати, що ти дійсно військового вмієш? «Я ще не охолов і в запалі кажу: «Нехай принесуть оберемок сухої соломи, поліняку, отаку завтовшки, і гострий палаш. «Це я згадав, як у пана каштеляна один славний гайдук показував — перерубав на сніговій кучугурі отакенну поліняку. Поки принесли солому, поліняку та гострий палаш, я вкляк навколішки і молюся Пречистій Діві. І чую, Святий Хрест, що наче крила шерхотять за моєю спиною легенько, легенько і тихий ангельський голос каже: «За тобою правда!
Вставай. «Я підводжусь, а вже здорова купа соломи з полінякою на ній і палаш готові. Я покрутив палашем, щоб добре відчути його вагу, і як він на мою руку лягає. А тоді, повір мені (я нікому цього не розповідав, бо не повірять) наче не я сам, а хтось піднімав у моїй руці палаш і кидає його вниз на поліно. Розрубав чисто навпіл. Князь маше на мене рукавичкою і каже полковнику здивовано: «Берсеркі! Берсеркі!» Я спитав у мого капрала, а що то значить? Він каже, що те слово не німецьке, а якесь вчене. Потім, пізніше, коли я підучився німецької, один канонір- дуньчик пояснив, що «берсерк» значить шалений, навіжений… А потім я у тій фортеці добру науку пройшов. Стріляти з мушкета нас вчив німець- капрал. А венецієць вчив нас фехтуванню та як конем по науці правити. А мене ще потай вчив, як з пороху і шроту бомби готувати, як у карти правильно грати, і, головне, як простим кулаком битись і з ножем управлятись… Який вчений був чоловік, хоч і чорнокнижник, і некромант… Знаєш, я йому служив, як рідному татові! І коня його доглядав, як лялечка завжди був жеребець. А сорочки як я йому прав? Жодна молодиця так не випере. Найжирніших сазанів йому смажив, найбільших раків приносив. Та раптом його покликали до столиці. Тільки до столиці він не доїхав. Десь взяв і щез… При їздив до фортеці один латинський чернець, таємний чоловік. Все мене про венеційця випитував і записував все, що я сказав. А що я йому міг розповісти, як і мови до пуття не розумів? Так-сяк розповів йому все те, що й усі знали… Що ж я йому, шпигові цісарському, розповім про карти і про некромантію і про бомби зі шротом. «А дулю йому!» Тим часом моя кобилка привела лошатко. Господи, яке ж воно було гарне, як намальоване! Біле, як сметана, у дрібну світлу гречку. І очі в нього фіалкові, як кажуть: «сорочі очі. «І от у той час, коли я був у замку і опановував військову науку, прикликав мене до себе отой самий полковник. Доручив він мені з його вірними хлопцями, перевдягненими на турків, потайки перейти через потік на кордоні. І, не здіймаючи галасу, пробратись в одне містечко. І там ми здорова поживились — у турецького митника забрали податки зі всього комітату. За те мені дістався від полковника угорський кінь, і шабля, і одяг турецький. Але потім полковника відкликали до Відня. А комендант і каже мені, що я заборгував і за харч, і за житло, і за фураж для моїх коняк. Я ж думав, що за все платить полковник, бо він же мене прикликав на таємний похід. Довелось свою частку здобичі продати, щоб розплатитись із боргами. Нічого, продав коня, ще й два гульдени лишилось на гульки… Коли приходить лист із прикордонної фортеці, що їм потрібен добрий стрілець. Бо дуже, мовляв, вже близько почали підходити турки. І комендант з великою радістю і чимшвидше вирядив мене у дорогу. Бо почала його донька задивлятись на мене. Особливо, коли я грав на моїй чарівній лютні і співав ті пісні, що мене навчив венецієць… Отож, сів я на свою муцу татарську кобилку, взяв у руки свою прекрасну лютню і потрюхав на південь. І моє лошатко зо мною. Я граю на лютні, а воно дріботить поруч своєї матки, ну просто витанцьовує. Всі, хто нас на шляху зустрічав, всі милувались моїм лошатком. А спека в ті дні там була страшна. Зараз у нас у полудень припікає, але і рівняти нема чого з тією спекотою, що впала тоді на Дунантул… Їхав я, їхав, співав та співав, поки горло пересохло. І вирішив я спинитись, викупатись і перепочити. А коли спека спаде, продовжу свій шлях. Спустився я з дороги в долину до річки. Знайшов над річкою затишну купу старих верб. Напоїв своїх гривастих друзяк, поставив їх у затінок… Та річка була там дуже вередлива — то слаба течія і глибоченні ями, то шалено мчить по каменях, гоготить так, що і крику не чути. Ну й, звичайно, може об ті камені не те, що людину, а й коня розбити… Відійшов я від своїх коней трохи вниз по течії і заліз у затишну ковбаню. Розлігся на округлих камінчиках — відмокаю від поту і пилюки. І душа аж мліє від такої насолоди в таку спеку. Коли чую крізь шум води, ніби сміх і галас на тому боці. Підвівся я з купелі і визираю з-за кущів. І бачу: на тому боці, майже навпроти мене, на тому боці дівчата купаються. Як побачили мене, почали дрочитись: і так, і так виставляються… З кошиків черешні дістають, дразнять-кличуть: «Іди до нас. Черешень дамо. «Знають, сучі дочки, що ніхто тут, може, на півмилі річку не перейде, та й не перепливе.
