Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (книги хорошего качества .txt) 📗
* * *
Одгородила доля шматочок поля
та й каже: — Отут нам з тобою сіяти.
Хочеш — шито, хочеш — пшеницю,
мак, свиріпу, овес, щирицю.
Чи по самісінький горизонт
насій собі клопотів і гризот.
А я кажу:
— Чи не можна якогось легшого грунту? —
А вона мені каже:
— Легший уже позаймали.
А на цьому давно вже й не орано —
як заклято, як заговорено!..
Отут нам і сіяти.
Може, зійде яка стеблина.
"Одкам’янійте, статуї античні..."
* * *
"Одкам’янійте, статуї античні,
одкам’янійте і кричіть на гвалт!
В Лос-Анжелес пальми синтетичні
уже вростають коренем в асфальт.
Там смог навис, і сонце тяжко гріє,
потік машин тісніший череди,
і алігатор міста — алергія —
виходить із асфальтів, як з води.
Дерева вже тримаються за стіни,
вони ідуть із міста ледь живі.
Невже колись і їх уже не стане,
ні коника в реліктовій траві?
Сухі гілки — це вже вінок терновий.
Останній клен світ за очі забіг.
Залишитсья єдиний лист кленовий —
бетонний лист — розв’язкою доріг.
Ліси мої, гаї мої священні!
Пребудьте нам вовіки незнищенні!
"Одклекотіли гуси й лебеді"
* * *
Одклекотіли гуси й лебеді.
Вже їх чекає десь лиман.
І привидом князівни Либеді
Над річкою встає туман.
"О друзі мої! Із рідних домівок"
* * *
О друзі мої!
Із рідних домівок
вітрила ввижаються дальніх мандрівок...
а в дальніх мандрівках
ввижається в млі
коріння дерев у рідній землі!
«Вітрила», 1958 р.
"Ожиново-пташиний ліс"
* * *
Ожиново-пташиний ліс. Озера всі в лататті.
Одну сосонку вишиває
сріблястим шовком павучок.
Із цих озер пили ще динозаври.
І плив туман великоднів русальних.
Але ж біда народу, де на завтра
уже не залишається казок!
"Ой, із загір’я сонечко, з загір’я..."
* * *
Ой, із загір’я сонечко, з загір’я,
із-за далеких марев і морів.
Щоранку йде в холонучі сузір’я
одвічний дим одвічних димарів.
Чабанська ватра тліє коло заватри,
на довгій палі шелестить сніжок,
і бурелом громіздко, мов гекзаметри,
лежить у лісі поперек стежок.
Співає ліс захриплими басами,
веде за повід стежечку худу.
І це вже, певно, зветься небесами,
бо я уже над хмарами іду.
Тут, в небі, тихо. Ані шум потічка,
ні вітру шум, ні пташка лісова.
І тільки десь Іванова Марічка
із того світу кличе його: — Йва-а-а!..
"Ой ні, ще рано думати про все"
* * *
Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі.
Коли мене снігами занесе,
тоді вже часу матиму доволі.
А поки що — ні просвітку, ні дня.
Світ мене ловить, ловить... доганя!
Час пролітає з реактивним свистом.
Жонглює будень святістю і свинством.
А я лечу, лечу, лечу, лечу!
— Григорій Савич! — тихо шепочу.
Минає день, минає день, минає день!
А де ж мій сад божествених пісень?
Он бачиш, хто сидить в тому саду?
Невже я з ним розмову заведу?
Невже я з’їм те яблуко-гібрид,
що навіть дух його мені набрид?!
...Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбі
закам’янів. — Біда, — каже Григорій Савич. —
Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч,
що на тому світі. Нічого, якось відштовхнуся
від постаменту, та й підемо.
...От ми йдемо. Йдемо удвох із ним.
Шепоче ліс: — Жива із кам’яним!
— Диви, дива! — Дивується трава. —
Він кам’яний, а з ним іде жива!
І тільки люди зморщили чоло:
— Не може бути, щоб таке було.
Та їх давно вже хтось би зупинив!
...Тим часом ми проходимо крізь час.
Він твердо ставить кам’яну стопу.
Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.
Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.
Ми є тому, що нас не може бути.
"Ой, осінь, осінь, барви чудотворні"
* * *
Ой, осінь, осінь, барви чудотворні!
Як журавлі кричать твої: — Курли!
Які минають люди неповторні!
Хоч би іще хоч трошки побули!
Уже дерева — як рогаті олені.
Останнє листя облітає з крон.
Душа стоїть у пам’яті як в повені.
І тільки світить бакени Харон.
ОКСАНІ
Дитя моє, ночі безсонні.
Дитя моє, лагідні ранки.
Дитя моє, теплі долоні
і тихі, як сон, колисанки...
Ой, люлю,
ой, люленки-люлі.
під вечір злетілися гулі,
та й стали думать-гадати,
що доні моїй дарувати...
Даруйте їй дні променисті,
і долю, і щастя безкрає.
А серце, ласкаве і чисте,
вона і сама уже має.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"О мастаки пристосувати крок..."
* * *
О мастаки пристосувати крок!
Де треба — рачки,
де зручніше — плазом.
Посеред ребер, серця білих крокв,
фатальна опечатка протоплазми.
