Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (книги хорошего качества .txt) 📗
* * *
Ні щастя, ні волі, ні чуда,
ні часу, хоч би про запас.
Живу, все життя не почута,
причетністю вбита до вас.
Ні честі, ні мови, ні згоди,
самі лише смутки і пні.
Коханий мій рідний народе,
ти збудешся врешті чи ні?!
23.06.2010
«Мадонна перехресть», 2011 р.
НОВОРІЧНИЙ БАЗАР
Кудись відпливає будинок,
бо падає сніг навскіс...
Сьогодні на площі виник
зненацька ялинковий ліс.
Ялинки зросли з нічого.
Ще вчора на місці їх
двірник лопатою човгав,
золою притрушував сніг.
Був тихий будень холодний.
Сьогодні ж тут — метушня,
бо вечір став передоднем
якогось нового дня.
Сьогодні на площі виник
зненацька ялинковий ліс.
Ідуть покупці до ялинок,
і падає сніг навскіс.
Ялини різного зросту
стоять в сніговій імлі.
Не зрубують їх, а просто
відокремлюють від землі.
І робиться їм не тісно,
ялини — одна в одну...
Були б вони справжнім лісом,
якби вони мали коріння,
якби їх було неможливо
купить за дешеву ціну.
«Проміння землі», 1957 р.
"Ну, мідь, ну, золото. Ну, продана свобода"
* * *
Ну, мідь, ну, золото. Ну, продана свобода.
Ну, влади прагнете. Кордони вам тісні.
А хто ж вам право дав одняти у народу
його велику гордість і пісні?
Об скелі б’ється те невтішне море.
Помер Неруда. Скрізь горить Трансвааль.
Що не народ — одне й те саме горе.
Що не поет — одна і та ж печаль.
"Обдарував присутністю, побув"
* * *
Пам’яті Леоніда Коваленка
Обдарував присутністю, побув
тут, серед нас, поусміхався людям.
І жоден шпиль не мавши за Парнас,
сміявся сміхом лагідним і мудрим.
Зробив останній у житті привал.
Його душа прокинеться в легенді.
Як він сміявся, як він жартував! —
життя проживши з кулею в легені.
Ось він іде — ніколи і ніде! —
Лікує слово сміхом від пристріту.
Сьогодні день… Осінній тихий день —
І Льоня усміхнувся з того світу.
23.10.1989
«Мадонна перехресть», 2011
"Обережні люди придумали забобони"
* * *
Обережні люди придумали забобони —
між серцем і розумом знак заборони.
Між серцем і розумом — остороги.
Забобон — для кохання.
Забобон — для дороги.
З півдороги вернутись — погана прикмета.
Лихоліття криваві віщує комета.
Чорний кіт
на невдачу по вулиці шаста...
Ну, а що ви придумали, люди, на щастя?
Є які-небудь певні прикмети?
Не фатальні коти,
не зловісні комети?
Доброзичливі звірі
і ласкаві сузір’я?
Так і хочеться вірити.
І повірю.
А чого ж?
Уявляєте — щастя ще де то —
А вже є у людини щаслива прикмета.
Ну, там квітка, підкова, гніздо чи омела.
От людина і ходить собі весела.
«Мандрівки серця», 1961 р.
ОБРАЖЕНИЙ ТОРКВЕМАДА
Я інквізитор. Ну, і що із того?
Чи то такі вже злочини страшні?
Я не хвалюся. Віку золотого,
звичайно ж, не було і при мені.
Ну, катував. Ну, навертав до лона.
Палив багаття вищі голови.
Я їх убив, ну, може, півмільйона.
Ану згадайте — скільки вбили ви?
"Обступи мене, ліс, як в легенді"
* * *
Обступи мене, ліс, як в легенді про князя Хетага,
коли й кінь був убитий, і він уже ледве брів.
Осбтупи мене, ліс! Хай зупиниться вся ця ватага,
хай удариться люттю об спокій твоїх стовбурів.
Я побуду з тобою. Я тихо з тобою побуду.
Нахилися до мене і дай мені жменьку суниць.
Подивлюся на сонце. Поклонюся знайомому дубу.
Розпитаю, як справи у сосен, і звірів, і птиць.
Хай погоня підожде, усі ці жорстокі і тлусті.
Я нікуди не дінусь. Я долю свою прийму.
А коли я, беззбройна, їм потім вийду назустріч,
то вони позадкують, самі не знають чому.
ОБУРЕННЯ
Погасло багато сонця,
і вечір,
як сивий попіл,
осипався з неба на місто
і в сяйві ліхтарному зник...
Скінчилася денна праця.
Почався вечірній поспіх.
На розі, біля заводу,
ввійшов у трамвай робітник.
Спецодяг в цеху залишив
і чистим їхав додому.
Але невід’ємні від нього
сліди трудових років:
веселе його обличчя
покрила тінями втома,
і руки його зашкарублі
до крові цемент роз’їв.
Дівча уступило місце.
Хтось вийняв свіжу газету.
А інші відпочивали,
схилившись на спинки лав.
І тільки юнак вузькогрудий
у чудернацьких штиблетах,
плечем заслонивши даму,
«Яке неподобство!» сказав.
Вона повела плечима.
Зняла з рукава порошинку.
Обурено відвернулась,
засяявши блиском прикрас...
А я пропоную зробити
позачергову зупинку:
нехай обурені вийдуть,
щоб не бруднили нас!
«Вітрила», 1958 р.
"Огортають землю замети"
* * *
Огортають землю замети
і обтяжує горе зайве.
А земля, як годиться планеті,
випромінює тепле сяйво.
Я землі не бачила збоку,
не вела спостережень в ночі,
виміряю віддалі кроком,
бачу сяйво на власні очі.
Коли серпень у росах іскриться,
я тону в степовому теплі,
і здається мені пшениця
золотим промінням землі.
Коли маки у травах жевріють,
коли хвилями грає море, —
голубе, зелене, рожеве
підіймається сяйво вгору.
А буває, ідеш по світу,
і проходить повз тебе людина
так, неначе проносить квіти
і тобі віддає половину.
Ще і стебла від рук гарячі.
Озирнешся на неї здаля
і збагнеш — на промінь багатша
стала раптом твоя земля.
«Проміння землі», 1957 р.
"Одгородила доля шматочок поля"
