Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (книги хорошего качества .txt) 📗
В човнах великі жовті гарбузи.
Чиєсь дитя подибало до мами,
а мама десь на відстані сльози.
І доля десь — на відстані печалі.
І час минув. І виросло дитя.
Вже ті човни до вічності причалили.
У Зоні віє вітер небуття.
ОСТАННІЙ КОНЦЕРТ ОЙСТРАХА У КИЄВІ
Була гроза. Двори були, як гроти.
Ревли потоки бурі і руді.
І, як важкі повільні бегемоти,
Машини йшли по фари у воді.
Чорнів тополь воронячий літопис.
Вода змивала непохитність черг.
А ми ловили хоч який автобус,
таксі, пікап, хоч Ноїв, а ковчег!
Вечірні сукні вже були, як рядна,
і кожний крок вже схожий був на трюк.
І парасолька, смішно безпорадна,
шукала шлях, вистукувала брук.
І ми пройшли, проїхали, промчали,
ми пролетіли, власне, пропливли.
Ми на колесах до фойє причалили.
Ми на пуантах в тишу увійшли.
Концертний зал був круглий, наче острів.
Погасла люстри золота бджола.
І ще живий, а вже далекий Ойстрах
підняв смичок… і скрипка ожила!
Летюча тінь циганського лошати —
магічна влада геніальних рук! —
Мабуть, це добре — завжди поспішати,
Бо смерть і вічність — то уже не рух…
То, може, велич, може, час і простір.
Але ж не скрипка!.. Не життя моє...
Ми якось дуже звикли, що він — Ойстрах.
Ми якось дуже звикли, що він є.
А от нема. І струни його стихли.
І проти смерті слава не рецепт.
А ми тоді... ми все-таки... ми встигли...
Ми думали, що то іще концерт!
ОСТРАХ
Очей ворожих, суперечок гострих
ніколи не боялась я.
У мене викликає острах
лиш ніжність і печаль твоя.
Я відвела б тебе рукою,
немов біду свого життя,
немов причину неспокою,
немов можливість каяття.
Якщо життя моє — як нива,
то на її широкім тлі
будь колоском — і, може, злива
тебе прихилить до землі.
Якщо життя із гаєм схоже, —
лише листком на гілці будь:
я сподіватимусь, що, може,
якісь вітри тебе зірвуть.
Будь випадковим, чи злим, шаленим.
Дай смуток, розпач, каяття...
Лиш мрією не стань для мене,
бо це уже на все життя.
«Проміння землі», 1957 р.
"Отак пройду крізь твій великий подив"
* * *
Отак пройду крізь твій великий подив,
не зачеплюсь об лагідні слова.
Ти Вельзевул. По душу теж приходив.
А я не віддала її — й жива.
У тебе з вуст пашіло біле полум’я.
Аби ж то й окошилося на тім.
Ти був високий, наче сонце полудня,
і сумнівам скорочувалася тінь.
Таким лишивсь. А я піду у зливи.
Молитись пням... Такі тотальні пні...
Я не люблю нещасних. Я щаслива.
Моя свобода завжди при мені.
"Отак, як зроду, потаємно, з тилу"
* * *
Отак, як зроду, потаємно, з тилу,
Усіх міщан ощирені лаї
Ненавидять в мені мою скажену силу,
Ненавиджу я слабкості свої.
І скільки їх! Я зіткана з печалі.
Для ближніх знято тисячі свитин.
Коліна преклонивши, як Почаїв,
Стоїть душа перед усім святим.
Дзижчать і жалять міріади версій.
Ну що ж, нехай. Я сильна, навіть зла.
Я знаю: слабкість – це одна з диверсій.
А я ще в диверсантах не була.
ОТА САМА ЇВГА
Ходила у чорній керсетці. Хромові чобіточки.
Голову носила високо. Ні посмішки, ні сльози.
А в її чорнобривцях сокотали щоліта квочки.
А на її перелазі віщались гарбузи.
А всі казали про неї: це Ївга, це ота сама!
А що "та сама", до чого —
спробуй в дитинстві втям.
Сама — то це було видно. Гарна була, як сарна.
А решта, хто його знає, решта була життям.
А я ніколи не бачила, щоб хто заходив до двору,
щоб хто спинив серед вулиці або до хати провів.
І ходила та Ївга в куряві поговору,
в червоних і чорних маках вишиваних рукавів.
Ніхто не спитав ні в кого:
людоньки, що ж це коїться?
А Ївга сіяла м’яту, та сама, сіяла кмин.
І в чорних сльозах стояла,
в солодких сльозах шовковиця,
і чорні сльози шовковиці капали через тин.
Але усе це минуло.
Скрипки на весіллях терликають.
Дівчата б’ють закаблуками.
Співають хлопці басами.
Тепер, слава Богу,
на Ївгу пальцями не витикують.
Тепер їй восьмий десяток. Тепер вона не та сама.
"От був народ! Що римляни, що греки"
* * *
От був народ! Що римляни, що греки.
На всі віки нащадкам запасли.
А ми… А ми!.. Хоч би які лелеки
Гомера нам в колиску принесли.
Усі віки ми чуєм брязкіт зброї,
були боги в нас і були герої,
який нас ворог тільки не терзав!
Але говорять: «Як руїни Трої».
Про Київ так ніхто ще не сказав.
Колись у давність недозриму
була страшна дорога з Риму.
І звався Аппіїв той шлях.
Вже скільки тих віків минає,
а в світі, певно, кожен знає,
коли й кого там розпинали,
Про це написано аннали,
про це писали так і в риму,
зучили вздовж і вперехрест.
Але ж ота дорога з Риму
якихось кілька сотень верст.
А тут до самої Волині
лежать ці села удовині!
Хто знає, що тут відбулося?
Хто розказав це людям до пуття?
Неназване, туманом пойнялося.
Непізнане, пішло у небуття.
І десь, колись, через багато літ,
ніхто цього й не втямить вже як слід,
не зніме шапку, не проллє сльози,
бо що? — дорога, їздили вози,
гули вітри, бриніла хохітва…
Велике діло — писані слова!
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
піснями і невільницьким плачем.
Могилами у полі без імен,
дорогою до Києва з Лубен!
З роману «Маруся Чурай»
"Отримала я ненаписаний лист"
* * *
Отримала я ненаписаний лист.
Торкнула той лист, як струну гітарист.
