Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (книги хорошего качества .txt) 📗
і листя спрагло злизує дощини.
Гуде тугий каштановий тимпан.
Пливуть важкі і вистріпані хмари.
То там, то там розкриється тюльпан.
Червоний зонтик. Сірі тротуари.
ГРОМАДЯНАМ 41-ГО РОКУ
...І вже — громадяни?
О, як ти квапишся, часе,
щоб діти зростали,
мужніли,
вбиралися в німб сивини!
...І вже — громадяни?
Рожеві оті немовлята,
що білий світ
побачили в рік війни?!
А світ був не білий.
Він чорний був і кривавий.
Лежали під небом
обвуглені пустирі.
І в хаосі смерті,
в судомі нелюдського болю
творили життя
підвладні життю матері.
В холодних теплушках,
в могилах вузьких окопів,
в колисках руїн,
в шепотінні солдатських імен
з’являлися на світ —
уже сироти,
вже бездомні,
вже діти калік —
спадкоємці пісень і знамен.
Рожеві і ніжні,
шукали грудей материнських.
Бліді матері
блукали — мов зняті з хреста.
І з голоду мерли.
А в нашому чистому полі
горіли жита.
Горіли у полі жита!
Малі й безпорадні,
своїм незнанням щасливі,
притихлі і кволі,
з довірливим сяйвом очей...
...І вже — громадяни?!
А втім,
ви змалку солдати,
що роком народжень
боролися з роком смертей.
«Мандрівки серця», 1961 р.
ГРОТЕСК
Здається десь...
Для кожної людини...
У певному контексті...
Є зразок вікна...
Яке чарує, мов гротески...
На келиху червоного вина...
Вікно у світ...
Де нас немає...
Пробачити ...
Це тяжко...
Але напевно десь є світ,
В якому все не так погано,
В якому сльози – просто міф...
Який чарує и бентежить,
Якщо заглянути в вікно...
Але ми тут і ми – реальні,
А наші мрії як кіно...
Пройдуть, загаснуть і затихнуть
У каламбурі почуттів...
Здається десь...
Для кожної людини...
У певному контексті...
Є зразок вікна...
"Гуде вогонь – веселий сатана"
* * *
Гуде вогонь — веселий сатана,
червоним реготом вихоплюється з печі…
А я чолом припала до вікна,
і смуток мій бере мене за плечі.
Сама пішла світ за очі — аби
знайти від тебе крихту порятунку.
Мої думки, як дикі голуби,
в полях шукали синього притулку.
Сама втекла в сніги, у глухомань,
щоб віднайти душевну рівновагу.
І віднайшла — гірку печаль світань.
І п'ю, немов невиброджену брагу.
І жду якогось чуда із чудес.
Читаю ніч, немов би чорну книгу.
Якщо кохаєш — знайдеш без адрес
оцю хатину за морями снігу.
І відпливаю поночі одна
на кризі шибки у холодний вечір.
І спить в печі веселий сатана,
уткнувся жаром в лапи головешок.
І так до самих синіх зоряниць,
до світанкових поїздів ячання —
до безміру, як в темряві зіниці,
тривожно шириться чекання…
"Літературна газета", 26 січня 1962
ГЮҐО В СТАРОМУ МАЯКУ
Не віриться. Він вирвався. Невже?!
Хай там Париж живе собі як хоче.
Тут тільки сторож тишу стереже
і море об старий маяк плюскоче.
Нікуди вже він тут не поспіша,
ані в тенета слави, ні любові.
Аж тут його знеможена душа
нарешті зможе втілить себе в слові!
Бо як-не-як, це все-таки маяк.
А у Парижі ніяк і ніяк.
Прихильники, політики, рідня, —
все хтось тебе затуркує щодня.
А тут хіба що пройде навскосок
якийсь кораблик, посигналить діду.
А у віконці — море і пісок,
пісок, пісок, і ні людського сліду.
Рибальська сіть. Притоплений причал.
Притулок саме для анахорета.
І раптом, що це? Сторож закричав:
— Месьє Віктор, на обрії карета!
Оно вже йдуть, гукаючи: — Го-го!
Ми все-таки знайшли тебе, Гюґо!
Ну, що ти скажеш?! А вони все ближче.
Мерщій собі намилив півобличчя:
— Ти їм скажи, не можна до Гюґо!
Він... божевільний. Він уже того.
І виставив намилену щоку.
Прищулив око і сказав: — Ку-ку!
Сахнулись гості від такої пики.
Ішли назад, похмурі, мов індики.
І сіли. І поїхали, — куди ж?
Розносити сенсацію в Париж.
5.6.2011
«Мадонна перехресть», 2011
ДАВИДОВІ ПСАЛМИ
Псалом 1
Блажен той муж, воістину блажен,
котрий не був ні блазнем, ні вужем.
Котрий вовік ні в празники, ні в будні
не піде на збіговиська облудні.
І не схибнеться на дорогу зради,
і у лукавих не спита поради.
І не зміняє совість на харчі, -
душа його у Бога на плечі.
І хоч про нього скажуть: навіжений,
то не біда - він все одно блаженний.
І між людей не буде одиноким,
стоятиме, як древо над потоком.
Крилаті з нього вродяться плоди,
і з тих плодів посіються сади.
І вже йому ні слава, ні хула
не зможе вік надборкати крила.
А хто від правди ступить на півметра, -
душа у нього сіра й напівмертва.
Не буде в ній ні сили, ні мети,
лиш без'язикі корчі німоти.
І хто всіляким ідолам і владам
ладен кадити херувимський ладан,
той хоч умре з набитим гаманцем, -
душа у нього буде горобцем.
Куди б не йшов він, на землі і далі,
дощі розмиють слід його сандалій.
Бо так воно у Господа ведеться -
дорога ницих в землю западеться!
Псалом 16
Єдиний Боже! Все обсіли хами.
Веди мене шляхетними шляхами.
І не віддай цим людям на поталу, —
вони вже іншу віру напитали.
Одплач в мені, одплач і оболи, —
вони ж моїми друзями були!
Псалом 22
