Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна (книги хорошего качества .txt) 📗
* * *
Десь, кажуть, є гора, де не співають птиці.
О горе тій горі, і горе тим лісам!
Десь, кажуть, там колись проходили мисливці
і пташку принести казали своїм псам.
І кажуть, що один убив таку співучу,
що заніміли всі, і змовкли ті ліси.
І кажуть, лиш павук снує там сіть павучу.
О горе, о гора, віддай їм голоси!
"Десь-не-десь, в якомусь царстві..."
* * *
Десь-не-десь, в якомусь царстві,
дзвони били по лицарству,
дзвони били й перестали,
бур’яном позаростали
повмирали дзвонарі,
залишились комарі.
Комарі на скрипку грають,
комарівни завмирають.
І нема на світі рівні
комаровій комарівні.
Почорніли ліхтарі —
все обсіли комарі!
Ні пройти, ані проїхать —
сіра віхола, як віхоть.
Ні вікна, ані зорі, —
комарюють комарі.
Гарні, добрі, сірі, мрійні.
Тільки дуже малярійні.
"Десь проходила ніжність між нами"
* * *
Десь проходила ніжність між нами
і спинилась. І кликала нас.
І не вміла стати словами,
бо не знала для себе назв.
Звалась дружбою. Звалась приязню.
Вміла ждати і чатувать.
Ми тримали її, мов на прив’язі,
щоб не сміла нас чаклувать.
І вона ставала незграбною,
як отой циганський ведмідь.
Лиш боялась на людях раптом
ланцюгом своїм прогриміть.
Чи були ми занадто гордими,
що й слова були крижані?
Так й лишилась вона кросвордом, —
може, ніжність, а може, й ні...
"Десь там планети в просторі безмеж"
* * *
Десь там планети в просторі безмеж
Яка сумна у безвісті ночівля!
А може ми їм світимося теж?
А може ми їм зіронька вечірня?
ДЕСЯТА ДОРОГА
Коли я буваю вдома,
виходжу на вулицю рідко:
тут навіть дерева знайомі,
і навіть камені свідки.
Знайомі щиро вітають,
знайомі про все питають.
І ловлять на слові свідки:
та хто? та яка? та звідки?
Яка я ? Хіба я знаю?
Сумна і розгублена, видно.
А звідки? З далекого краю
приїхала в місто рідне.
Воно і вітає, і мучить,
і кожний день видає
то згадку, то гілку квітучу,
то миле ім'я твоє.
Не хочу тебе стрічати.
Мені говорили друзі,
що ніби я винувата
в твоїй самоті і тузі.
«Проміння землі», 1957 р.
"Дзвенять у відрах крижані кружальця..."
* * *
Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
їй, певно, сняться повні жмені груш.
Їй сняться хмари і липневі грози,
чиясь душа, прозора при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.
У вирій полетіли рогачі.
Дощу і снігу наковтався комин,
і тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
улітку він під грушею сидить.
І хата, й тин, і груша серед двору,
і кияшиння чорне де-не-де,
все згадує себе в свою найкращу пору.
І стежка, по якій вже тільки сніг іде...
"Дзвони б’ють на сполох"
* * *
Дзвони б’ють на сполох.
Музики грають до танцю.
Бандури будять минуле.
Сурми в майбутнє звуть...
Хай віщі тривожні дзвони,
веселі троїсті музики,
бандури і горді сурми
у кожному серці живуть!
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Дивлюсь на шпиль мечеті"
* * *
Дивлюсь на шпиль мечеті.
Відчуваю
спокійний рух землі навколо сонця.
Земля уміла вибрати світило.
Якби у неї мудрість перейняти,
то, певно, зроду б не кружляли люди
навколо зір, на блискітки розбитих,
ретельно розчленованих на частки...
«Вітрила», 1958 р.
ДІАЛОГ У ПАРИЗЬКОМУ САЛОНІ
Десь був Дега.
Де? Га?
Дега. Художник. Дивак. Самітник.
І те сказати: суспільство — смітник.
Між іншим, ви себе в ньому почуваєте незле.
Але…
Що — але?
Ви теж себе в ньому почуваєте незле.
Ми — про Дега.
Йому пога —
но! З таким іронічним розумом
він може зробити дивертисмент із власної муки.
— То для ближніх. Декорум.
Щоб не бути живим докором.
— Ближнім що? Постачай сенсації.
Ні, — засудять. На смерть. Без касації.
— Але ж він і так все одно що помер.
Мистецтво робить гігантські кроки,
а він не виставляє картин три роки!
Ось, у Салоні, висить всіляка лузга.
А де — Дега? Я вас питаю — де Дега?
— Він десь один. Десь на відлюдді.
У нього творча криза.
— Що?.. У нього творча криза?!
— Так, у нього творча криза.
Він написав геніальних танечниць.
— То у нього творча криза
Чи він написав геніальних танечниць?
— У нього дуже творча криза.
Він уже викинув танечниць.
Він уже пише безкінечність.
— Чому ж він не виставляє свої картини?
— Щоб писали статті кретини?
— Але ж бувають і люди в Салоні!
І в слави ж голос — як у сирен.
— Для лаврів сучасності треба чавунні скроні.
І потім — його відхилив професор N.
— Професор N? Це ж нежить мистецтва, нежить!
— На жать від нього усе залежить.
І взагалі у нас в Академії
Дега бояться, як епідемії.
— Він що, заважає чиїйсь кар’єрі?
— Немає Моцарта — ніхто не Сальєрі.
— З таким талантом
міг би стати Атлантом!
— У нас немає неба.
— Хай підпирає стелю.
— Низько згинатись.
Брудна і підперта погонами.
— Тим часом мистецтво кишить епігонами!
— Кратер вщух. Погасли критерії.
Бунтарство перенесе в кафетерії.
А він… Він — лев. Пішов у пустелю.
Він має небо. Ми маєм стелю.
— Він класик?
