Де зерно, там і полова - Кропивницький Марко Лукич (мир книг .TXT) 📗

Чикалка. Бла­гос­ловіть мо­ло­дим, дис­кать, до вінця зби­ра­ти­ся, от­цю, неньці пок­ло­ня­ти­ся.

Пилип. Бог бла­гос­ло­вить!

Чикалка. Раз, і вдру­ге, і втретє!

Пилип. Бог бла­гос­ло­вить! Тричі бог бла­гос­ло­вить! (Ти­хо до Чи­кал­ки). Чо­го ж ви стоїте? Беріть мо­ло­дих та й ви­ходьте з-за сто­лу! (Убік). Не тя­мить нічо­го!

Дружки (співа­ють).

Пилип. Батьку! Беріть об­ра­за. Ма­ти! Беріть хліб-сіль.

Чикалка. А мо­лоді, дис­кать, вста­вай­те і бла­госло­веніє ро­ди­тильов… Так, дис­кать, і в нас, в Расєї!.. Да-да!

Степан бе­ре об­ра­за, Хо­ти­на хліб, Ро­ман і Хве­дос­ка підхо­дять до них, бо­ярин і друж­ка сте­лять долі руш­ник, на кот­рий мо­лоді, став­ши, вкло­ня­ються батькові й ма­тері по тричі в но­ги, цілу­ють об­раз і хліб. Друж­ки вти­ра­ють сльози. Всі ви­хо­дять з ха­ти, опріч Сте­па­на і Хо­ти­ни.

Степан. Ота­кої! Чо­го ти, ста­ра, хли­паєш? Ка­жи: сла­ва гос­по­деві! Діжда­ли­ся доч­чи­но­го весілля, про­си бо­га, щоб до­поміг діжда­ти й онуків!.. Са­ма Хве­дос­ка по­ко­ха­ла Ро­ма­на, са­ма й та­лан свій пильну­ва­ти­ме, а не впильнує, са­ма й пош­ко­дує!.. Ду­маєш, мо­же, що во­на не бу­де щас­ли­ва за Ро­ма­ном?

Хотина. Не са­ма я, Сте­па­не, пла­чу, пла­чуть дум­ки! Жал­ко мені Ро­ма­на, гос­по­ди, як жал­ко! Де ж та­ки: ма­ти рідна не поб­ла­гос­ло­ви­ла і батькові не звеліла!..

Степан. Отак! Батько бла­гос­ло­вив, тільки крадько­ма! Що ж: де жінка го­ло­ва, там чо­ловік ма­чу­ла! Я ди­ву­юся, як ще Нас­тя не наділа на Соф­ро­на очіпка, бо во­на вже дав­но обер­ну­ла йо­го в ба­бу!.. (Сміється).

Хотина. Пе­ред шлю­бом при жи­вих батькові-ма­тері му­сив про­ха­ти чу­жих лю­дей, щоб поб­ла­гос­ло­ви­ли!

Степан. За­те те­пер у Ро­ма­на од­ним батьком бу­де більш! А при­га­дай, як нас з то­бою спо­ряд­жа­ли до вінця: у ме­не ні батька, ні ма­тері не бу­ло, а твої відцу­ра­ли­ся. Звеліли па­ни вез­ти до шлю­бу: ме­не взя­ли з по­ля, від ота­ри, те­бе - з пташні, від гин­ди­чат… Та-дже ж про­жи­ли вік? Що не го­во­ри, а Ро­ман Хве­досці під ли­це!

Хотина. І до па­ри! Роз­пи­ту­ва­ла я по лю­дях: всі Ро­ма­на ша­ну­ють і по­чи­ту­ють. Ка­жуть, що й ти­хий, і ввічли­вий, і роз­суд­ли­вий.

Степан. Най­кра­ще, щоб був роз­суд­ли­вий та сер­це мав не крих­ке!.. А який гра­мотій!

Хотина. І ре­мес­ний! За кот­ре діло не візьметься, ка­жуть: чи во­за склас­ти, чи чо­бо­та по­ши­ти - до всього ми­тець і все до краю до­ве­де! Роз­ка­зу­вав мені Овер­ко-ко­валь. Ка­же, кую у кузні якось на тім тиж­неві ор­чик до по­по­вої брич­ки, аж це Ро­ман при­хо­де в куз­ню. "Дай­те,- ка­же,- дядьку, я тро­хи за вас пот­ру­дюсь, а ви спо­чиньте!" Як взяв мо­лот­ка у ру­ку, то так він у нього і за­хо­див по ку­вадлі, як сми­чок по скрипці!.. "Не вспів,- ка­же,- я й люльки ви­ку­ри­ти, як він вже й ор­чи­ка оку­вав і приг­нав!.."

Степан. За та­ким хис­том не за­ги­не. (По­мов­чав). А що ж, чи все зла­год­же­но в те­бе?

Хотина. Стра­ва вся вже вва­ри­ла­ся, а ко­ро­вай пе­четься у ку­ми Ган­ни, спа­сибі їй, до­по­ма­га! У нас тро­хи тісненько-та­ки в хаті та й піч ма­ла…

Степан. Ось як відгу­ляємо, дасть бог, весілля, за­раз ко­мо­ру пе­ре­ро­би­мо на світли­цю; і бу­дуть у нас хо­ро­ми на дві по­ло­ви­ни!

Ті ж Зінька і Сам­рось.

Зінька. Вже поб­ла­гос­ло­ви­ли мо­ло­дих? Чи сподіва­ли­ся гос­тей, чи ні, а му­си­те укон­тен­то­ву­ва­ти!

Сам­рось. Здрас­туй­те! Поз­до­ров­ляємо!..

(Цілуються.)

Як там не скоїло­ся, а по­вин­но все бу­ти по-рідно­му.

Степан. Хоч і нес­подівані, а все ж дя­куємо.

Самрось. Нед­зя!

Степан. А й ма­ти прий­де, бу­де­мо і їй раді, не ви­же­не­мо з ха­ти.

Самрось. Ма­ма­ша не прий­дуть, ні!.. Во­ни все жда­ли Ро­ма­на, ка­за­ли: "Ско­риться!.." От, ка­жуть, що чо­ловік як за­дуріє, то вже й не­ма йо­му зу­пи­ну!.. (Сіда).

Зінька. Мов­чав би кра­ще, ну й на­що?..

Самрось. Ні, стри­вай, роз­ка­жу! Як же мені пе­ред людьми не поч­ва­ни­ти­ся, та ще й пе­ред сва­та­ми? Слу­хай­те! От на­що вже я зовсім був збив­ся з пан­те­лику, мов та кру­че­на вівця! А от… Прав­да, за­да­ча? Як по­ча­ла Зінька бла­га­ти, як по­ча­ла про­ха­ти ме­не: "Їдьмо,- ка­же,- до Ро­ма­на на весілля!" Хотів її уда­ри­ти, во­на підста­ви­ла твар: "Удар,- ка­же,- тільки при­хи­лись до мо­го бла­ган­ня!" От­же не зміг уда­ри­ти! Ка­жу: ук­ло­ни­ся в но­ги - поїду! Що ж ви ду­маєте? Вкло­ни­ла­ся, тричі вкло­ни­ла­ся.

Зінька (не ди­виться в вічі). Перш не ко­ри­ла­ся тобі, бо дур­на бу­ла!.. Ти мій муж, го­ло­ва!..

Самрось. Чуєте? От не­хай те­пер во­на візьме ме­не за воз­лобіє - мов­ча­ти­му!.. Ско­ри­ла­ся, вкло­ни­ла­ся в но­ги, поцілу­ва­ла в ру­ку - і мир!..

Степан. Чи на­дов­го ж мир?

Самрось. А хто йо­го зна? Ме­не тільки тре­ба усовісти­ти, уміючи усовісти­ти.

Степан. Хи­ме­ри та прим­хи! Жир мор­дує чо­ловіка, як Гедзь ско­ти­ну!.. Чо­ловік вже під ву­сом, бо­ро­дою заріс, а й досі, мов у по­ви­точ­ку! Усовісти­ти йо­го, бач, тре­ба!.. Би­чем би те­бе усовісти­ти, та ще й би­ча доб­ре по­па­ри­ти, щоб гнуч­кий був!.. Ач, щоб жінка йо­му но­ги ми­ла та юш­ку пи­ла?

Самрось. Це ви ме­не до­ко­ряєте?

Зінька. Годі, сва­те!

Степан. Не я те­бе до­ко­ряю, а совість твоя. Ти ж свя­те письмо своїми очи­ма чи­таєш, де ж твій глузд? Не жінка то, кот­ра в но­гах пов­за без про­ви­ни, не под­руж­жя во­на, а мер­зо­та, на кот­ру гид­ко й гля­ну­ти; або ж во­рог, кот­рий спо­тан­ня пе­рег­ри­зе тобі гор­лян­ку!.. Бог велів му­жу і жоні жи­ти в добрій зла­годі та лю­бові. І там тільки і бла­гос­ло­веніє бо­же! А не­ма зго­ди, то вже кра­ще або я, або во­на геть з ха­ти! Бо там, де крив­да, ди­явол куб­литься!

Самрось. Ма­ма­ша ка­жуть: "Бий жінку, бу­де ро­зумніша!"

Степан. Тоб­то ро­зум чо­ловік жінці в го­ло­ву вби­ває? Доб­ре! Ад­же твій батько ніко­ли не бив своєї жінки, відкіля ж у неї та­кий ро­зум взяв­ся, що во­на й те­бе пов­чає?

Самрось. От так за­да­ча!

Степан. Ма­ти твоя, баг­лаї го­ду­ючи, невіть що ви­га­дує! Роз­путст­во, роз­путст­во!..

Самрось. Чуєш, Зінько? О, ось як тре­ба ме­не до­во­ди­ти до ро­зу­му!.. Ма­ма­ша ка­жуть: не їдь на весілля, а я та­ки поїхав!.. Од­но, що Зінька уб­ла­га­ла, а дру­ге: нед­зя, ка­жу, брат єди­но­ут­роб­ний!..

Зінька (не присіди, хо­дить від од­но­го вікна до дру­го­го). Дов­го як в церкві ба­ряться!

Самрось. А хо­чеш, Зінько, я сьогодні не бу­ду п'яний! От і кортіти­ме, а не бу­ду п'яний!.. Сте­пан взяв з бож­ниці псал­ти­ря і, розк­рив­ши, по­ка­зує пал­ьцем Самро­севі.

Ті ж і Ган­на.

Ганна (з ко­ро­ваєм у ру­ках). Осьдеч­ки вам і ко­ро­вай! Та як виріс!.. (Зди­ву­ва­ла­ся). О, і Зінька тут?

Це вже, ку­мо, прик­ме­та: як ко­ро­вай рос­те, то так і та­лан мо­ло­дих рос­ти­ме! (Став­ляє на стіл). Те­пер би й стра­ву вий­ма­ти з печі. (Ки­дається до печі). Зінько, да­вай по­вий­маємо стра­ву.

(Виймають і став­ля­ють на припічок.)

А мені сьогодні бог радість дав, та ще й яку: моя те­ли­ця-тре­тя­ка оте­ли­ла­ся! Чуєте, ку­мо? А мій уніс бич­ка в ха­ту та й ка­же: оце ж по­да­руємо би­ка мо­ло­дим! Ку­мо, чи діжа го­то­ва, щоб за­раз пе­ред поріг ви­нес­ти, як тільки мо­лоді увійдуть у подвір'я? А ко­жух, ку­мо, де? Не за­будьте ви­вер­ну­ти вов­ною на­верх, як зустріча­ти­ме­те зя­тя!.. Де ж пляш­ка та чар­ка? Осьдеч­ки! (Нас­лу­ха). Ой, ли­бонь, вже йдуть? Вже, вже!.. (Підбіга до вікна). Швид­ше!