За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії - Коваль Роман Миколайович
Тоді сотник Ляхович наказав затримати всіх мешканців будинку. Двох, що опиралися, застрелили, інших вивели на подвір’я.
І почали шукати-нишпорити. І знайшли хід під будинок.
У підвальному приміщенні сидів китаєць, а коло нього – “машинка, що печатала ті прокламації”, які їх розвісили вночі в місті.
Старших людей і дітей козаки відпустили, решту ж повели до острогу. Туди запросили і поручника Дроздова, якого знайшли покаліченим, коли гайдамаки входили до міста.
Йому запропонували придивитися до арештованих, – чи не пізнає кого зі своїх катів?
Першого ввели вилицюватого, не в своє одягнутого нахабу.
Він тільки глянув на поручника Дроздова, зблід і затрясся, як у пропасниці...
– Кто ета?! – заричав пикатий. – Я єво нє знаю!
– Зате я тебе знаю, – запевнив Дроздов. – Ти голова бойової летучої організації. Ти амністований Керенським злодій-кримінальник.
Поручник повернувся до Ляховича.
– Його звати Давид Стукало, принаймні він так називав себе.
– Брєшет, – люто сичав скажений пес.
Козаки виштовхали арештованого у двері, а завели іншого.
“Це був жидок, років 33, худий, волосся довге, рідке, довгий ніс, борода і вуса руді, уші великі, очі червоні, руки й ноги довгі, – згадував Ляхович. – У довгім лапсердаку, пантофлях, бувший жидівський учитель... Він дезертував під час війни з війська і під різними прізвищами працював у різних містах. Тут працював у чрезвичайці як Михайло Божко...”
Завели й “худого як кістяк” китайця. Це виявився головний кат у Констянтинограді. “Голови рубав, як патики, а сік різками, якби витрушував порох”. Називали його Хунхуз.
Привели і Янкеля Квятка – сторожа ЧК.
Та найбільше враження справив москаль із чортівською усмішкою – Андрєй Прітьолков. Виглядав він “дуже пристійно”, удавав щирість і добросердність. Сили був величезної, плечі мав широченні.
Як побачив пораненого поручника, радісно, як до приятеля, вигукнув:
– Я очєнь счастлів, ґаспадін паручік, что віжу вас в добром здравіі! Как ви сєбя чувствуєтє?
Дроздов на лицемірне привітання не відповів, а, повернувшись до українських старшин, мовив:
– Це другий катюга, чоловік безсердечний, але дуже зичливий. Служив у Росії в жандармах, у політичному розшуку. З арештованими запобігливий. Коли треба кого катувати, то звертається до нього по-приятельськи. Ніколи не кричить, лише просить: “Прашу раздєвайтєсь, нє стєсняйтєсь, здєсь всє своі...” І одразу починає катувати різками чи шомполами... Він багатьох відправив на той світ... До мене підійшов тоді усміхнений... Пив вино і жартував... Питав, чи не знаю яких нових анекдотів... А потім: “А как хатітє, чтоб я вас расстрєлял: сзаді ілі спєрєді? А єслі хатітє, то можетє лєчь...” Питає мило, як лікар. З його рук ні одна жертва не вернулася жива... І все ж арештанти з більшою охотою йшли “на суд” до нього, бо китаєць чи жид, перед тим як вб’ють, ще й душу вивернуть...
Сотник Ляхович подякував поручнику за допомогу і пішов оглянути жіночу гімназію, де більшовицькі катюги влаштували чрезвичайку.
Перше, на що звернув увагу Ляхович, це могили по всій території гімназії. “Дух був тяжкий, дуже смерділо гниллю”.
Коли козак відчинив двері до підвалу гімназії, Ляхович “мало не впав, такий був задух. Як у різні. Всі стіни окроплені темними плямами...”
Посередині приміщення стояли стіл і три широкі лави. На них – знаряддя катів: шомполи, мотузки, поламані різки. Валялося багато пляшок із-під горілки, пива, вина...
На другому поверсі лікарі полку оглядали замучених, яких не встигли поховати. “Там лежала начальниця гімназії з вирізаними грудьми і пробитою головою, – згадував Володимир Сікевич. – У другому місці лежав труп генерала з вирізаними лампасами на ногах...”
Суд призначили негайно. Головою визначили сотника Омеляна Волоха, членами – Байлова і Виноградіва.
Під час засідання у А. Прітьолкова запитали, як у червоних відбувався суд.
Він визнав, що суду фактично не було ніякого. Все було вирішено наперед. Він так називався лише для проформи.
У кожній партії було чоловік 15 – 20. Їх ставили навколо столу, покритого червоним сукном. На ньому лежали справжній серп і молот. Судді приходили завжди напідпитку, а то й п’яні. Спочатку наказували роздягтися. Потім ділили одяг, а тоді вже вбивали в різний спосіб. І знову пили горілку.
Траплялося й інакше. “Коли судді були в доброму і веселому настрої... то арештантів виводили в поле, ставили в рядок і казали їм втікати. Хто втече – його щастя. А за арештованими в десяти кроках стояли судді і гості з рушницями і втікачів стріляли. Не було случая, щоб хто-небудь втік”.
На кінець Прітьолков запропонував свої послуги гайдамакам, запевняв, що служитиме їм “якнайкраще”...
Опівночі сотник Волох доповів своєму командиру, що смертний присуд виконано...
Ніч минула спокійно, “як вже давно не було в Констянтинограді”.
На ранок люди повиходили з будинків. Відкривалися крамниці. Головною новиною був, звичайно, нічний розстріл більшовицьких катів. Усі тільки про це і говорили...
А гайдамаки вже лаштувалися до виїзду з Констянтинограда.
На зміну їм за кілька годин мали прийти німці.
Недобрий фінал Центральної Ради
У другій половині квітня 1918 року Київ облетіла чутка про таємниче зникнення київського банкіра Юрія (Георгія) Доброго, члена фінансової комісії на українсько-німецьких переговорах про торговельний договір. Казали, що до нього додому вночі увірвалися невідомі й, показавши мандат, вивезли в невідомому напрямку. Висувалася версія, що банкір став жертвою грабіжників.
Центральна Рада цих чуток не спростовувала.
Пізніше поповзли шепти, що Доброго не викрали, а заарештували “як визначного контрреволюціонера” “за наказом двох міністрів – Ткаченка та Жуковського – з відома прем’єра-президента Голубовича”.
Але чим цей арешт відрізнявся від нальоту? Якщо затримує влада, навіщо маски і наставлені револьвери? Пізніше казали, що одним із нападників був військовий міністр Олександр Жуківський.
Доброго мали запхати в якесь провінційне містечко, але все вирішив хабар: банкір запропонував гроші за те, щоб його відвезли до Харкова, а там зумів повідомити німецьку владу про своє викрадення.
Німці серйозно поставилися до цієї події. Тим більше що Київ заполонили чутки, що якась невідома досі організація – Комітет порятунку України – має намір в одну ніч вирізати всіх кайзерівських офіцерів у Києві.
Союзники звернулися до прем’єра Голубовича, але той нічого не зміг чи не захотів сказати. Тоді фельдмаршал Ейхгорн опублікував наказ про введення в Україні німецьких польових суддів. Сталося це 25 квітня.
Німці почали власне розслідування у справі викрадення Доброго.
На думку київського юриста А. Гольденвейзера, саме ця подія і вирішила долю прем’єра Всеволода Голубовича, а разом із ним і долю всієї Центральної Ради...
28 квітня до зали засідань у Педагогічному музеї увійшло декілька десятків німецьких солдатів. Їхній командир розміреним кроком підійшов до Михайла Грушевського і ламаною російською виголосив:
– Згідно з розпорядженням німецького командування оголошую всіх присутніх арештованими. Руки догори!
Вояки взяли присутніх під приціл.
Члени “революційного парламенту” слухняно виконали наказ. Єдиний, хто не встав і не підніс рук, був смертельно блідий Михайло Грушевський.
Фельдфебель вигукнув кілька прізвищ, серед них і міністрів Жуківського, Ткаченка, Ковалевського, управляючого Міністерством закордонних справ Любинського і директора департаменту Міністерства внутрішніх справ Гаєвського. З названих відгукнулись лише два останні. Їх одразу ж заарештували (пізніше німці затримали міністра військових справ Олександра Жуківського, начальника київської міської міліції П. Богацького та дружину Михайла Ткаченка, якому вдалося втекти; пана Любинського і пані Н. Романович-Ткаченко невдовзі звільнили)...
