Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. (книги без регистрации txt) 📗
Я не заперечую існування фундаментальної відмінності між двома описаними Бергсоном формами релігій – релігією “тиску” та релігією “поклику”. Його книга надає досить зрозумілий та виразний аналіз цих двох форм…
Однак, більш глибше дослідження історії релігії навряд чи підтвердить цю концепцію . З історичної точки зору, досить важко встановити чітке розмежування витоків релігії та моралі.Шкода, але Бергсон не думав обгрунтовувати свою етичну та релігійну концепції за допомогою метафізики. Він завжди посилається на емпіричну очевидність, яка міститься у працях соціологів та антропологів. Серед антропологічних досліджень, насправді, поширена думка, що за умов первіснообщинного ладу, ми не можемо говорити ні про яку індивідуальну активність. У первісному суспільстві …почуття, думки, діяльність людини виходять не від неї; вони навіяні йому зовнішніми силами. Первісне життя характеризується як жорсткий, одноманітний та немилосердний механізм. Традиціям та звичаям корилися по-рабськи та примусово, через просту розумову відсталість або через всеохоплюючий груповий інстинкт. Протягом тривалого часу автоматичне підкорення кожного члена племені його законам визнавалося фундаментальною аксіомою, закладеною в основу дослідження первісного ладу та прихильностей правилам.
В історії давньогрецької культури ми знайдемо період, у якому старі боги, боги Гомера та Гесіода, починають занепадати. Народні уявлення про цих богів рішуче відкидаються. Народжується новий релігійний ідеал, сформований індивідуальною людиною. Славетні поети та мислителі – Есхіл, Євріпід, Ксенофан, Геракліт, Анаксагор – створюють нові інтелектуальні та моральні взірці. Під впливом цих взірців старі боги Гомера втрачають свій авторитет. Їхні антропоморфічні риси вже чітко помітні і суворо критикуються. Однак цей антропоморфізм народної грецької релігії не означав відсутності позитивної цінності та значимості. Олюднення богів було обов’язковим кроком у розвитку релігійного мислення. У багатьох окремих давньогрецьких культах все ще присутні сліди поклоніння тваринам або тотемістичні вірування… Потім відбувається процес, який Гілберт Мюррей називає “Олімпійською перемогою”. Після цієї перемоги, людина осмислює природу і власне місце у ній по-різному. Всезагальне почуття солідарності життя відкрило шлях до нової і міцнішої мотивації – особливому людському почуттю “індивідуального”. Більше не існує природної спорідненості, єдиного кровного зв’язку, який би об’єднував людину із рослинами та тваринами. Через індивідуалізацію цих богів людина починає розуміти себе в іншому світлі. Цей процес вже відчутний у появі верховних богів, зокрема Зевса. Зевс – бог природи, бог гірських вершин, який сидить на небі і керує хмарами, дощем, громом. Однак, поступово він набуває іншої форми. У Есхіла він уже стає вираженням вищих етичних ідеалів, захисником правосуддя… У цьому процесі релігійного мислення ми стаємо свідками народження нової сили та нової діяльності людського розуму… Ми розглядаємо релігію як символічне вираження вищих моральних ідеалів; ми розглядаємо магію як грубий агрегат забобон. Релігійна віра буде здаватися простим забобонним легковір’ям, якщо ми припустимо будь-який її зв’язок із магією. З іншого боку, характер нашого антропологічного та етнографічного матеріалу робить надзвичайно складним розмежування цих сфер. Спроби рухатися у цьому напрямку стають все більш і більш сумнівними.
Один із постулатів сучасної антропології полягає у тому, що між магією та релігією існує неперервність. Натомість Фрейзер був першим, хто довів, що з антропологічної точки зору магію та релігію неможливо віднести до спільного напрямку. Згідно з ним, вони абсолютно відмінні у своїх психологічних засадах та скеровані протилежними цілями. Поразка та розпад магії уторували шлях до релігії. Магії довелося загинути для того, щоб виникла релігія… Розчарувавшись в магії людина знайшла релігію та відкрила її істинний сенс. “Якщо величезний світ продовжує існувати, не допомагаючи ні їй, ні її друзям, обов’язково має існувати інше буття, подібне до неї (людини), проте більш сильніше, яке є невидимим та яке скеровує і народжує різноманітні серії випадків, які по цей час, ймовірно, є залежними від його власної магії”. Однак, ця дистинкція, здається, ще більш штучною, як з точки зору її системності, так із боку етнологічних фактів… Фрейзер розглядає магію як джерело теоретичної або наукової діяльності, як наслідок людської цікавості. Ця цікавість спонукає людину досліджувати причини речей; однак відтоді вона неспроможна пізнавати справжні причини і їй доводиться задовольнятися вигаданими причинами. Релігія, навпаки, не переслідує теоретичних цілей; вона виражає етичні ідеали. Проте ці обидві позиції здаватимуться неприйнятними, якщо ми поглянемо на первісну релігію з фактичної точки зору. З самого початку релігії довелося виконувати теоретичну та практичну функції. Вона містила космологію та антропологію, відповідала на питання про джерела походження світу та суспільства. І за допомогою цих джерел пояснювала походження морального обв’язку… Магія – це не різновид науки, а псевдонаука. Її неможливо отримати за допомогою принципу, який сучасний психоаналіз називає “всемогутністю мислення”. Магія не спрямована на пізнання, підкорення та оволодіння природою. Фрейзер проводить чітку розмежувальну лінію між двома формами магії, які він називає "магією імітації” та “магією співпереживання”. Однак, уся магія є “співпереживанням” у своїй основі та змістом: людина б не змогла застосовувати магію, якби не була впевнена у тому, що існує єдине джерело, яке об’єднує усі речі – людину та природу, різновиди природних об’єктів та, врешті решт, ті, які є штучними, нереальними… Магічні ритуали дають нам змогу отримати ясне і конкретне враження про істинну суть “магії співпереживання”, про її соціальну та релігійну функції. Людина, яка бере участь у (магічному) дійстві, виконує магічні танці і т.п., розчиняється у кожній іншій людині, у всіх природних речах. Вона не є ізольованою, її радість – це почуття цілісності природи та причетності до своїх предків. Зникли простір та час; минуле перетворилося на теперішнє; повернулася золота доба людства.
Релігія не має влади, яка б була спроможна коли-небудь здолати, витіснити або викоренити цей найглибший інстинкт людства. Їй доводиться виконувати інше завдання – використовувати (цей інстинкт) та керувати ним в іншому напрямку. Віра у “співпереживання Цілого” є найпершою засадничою основою релігії як такої. Однак, релігійне співпереживання відрізняється від міфічного та магічного. Воно розкриває простір для іншого почуття – почуття індивідуальності. Поряд із тим, ми можемо зіткнутися з однією із фундаментальних антиномій релігійного мислення. Індивідуалізація, здається, заперечує або певним чином (at least) обмежує універсальне почуття, що знайшло своє вираження у релігійному постулаті: “Всяке визначення є заперечення”. Воно вказує на обмеженість існування – допоки ми не зруйнуємо цієї конечності, ми не зможемо досягти нескінченності. Це важко, та цю загадку ми мусимо розгадати через розгляд розвитку релігійного мислення. Ми можемо відслідкувати цей розвиток у напрямку його зростання. Ми можемо описати його у психологічному, соціологічному та етичному сенсах .
Розвиток індивідуальності, соціуму та моральної свідомості рухається в одному напрямку. Він демонструє нам прогресуючу диференціацію, яка в кінцевому рахунку, призводить до нової інтеграції. Поняття ранньої релігії є більш незрозумілими та невизначеними, аніж наші власні поняття та ідеали. Так, полінезійське слово “mana”, подібно до відповідних понять, які ми знайдемо в інших частинах світу, демонструє нам свою непевність та нестійкий характер. Воно позбавлене як індивідуальності, так і суб’єктивності або об’єктивності. Воно народжується зі спільної містичної матерії, яка пронизує всі речі… mana є “енергією або впливом, проте не фізичним, а в певному розумінні, надприродним: однак, вона демонструє свою фізичну силу, або такого роду енергію, яка перевищує і оволодіває людиною”. Вона може бути атрибутом (невід’ємною властивістю) людської душі або духу; проте вона сама по собі не є духом – не анімістичною душею, радше до-анімістичним поняттям… Камінь, який привертає увагу своїм розміром або своєю особливою формою (може бути) наповнений mana та здійснювати вплив магічним чином. Це не пов’язане зі специфічним суб’єктом; mana людини може бути вкрадено та передано іншому власнику. Ми не можемо виявити у ній (mana) жодних індивідуальних властивостей, ні самоідентичності особистості. Однією із перших та найважливіших функцій високих релігій це відкриття та виявлення таких особистісних структур, які називаються Святість, Сакральне, Божественне. Однак, для того щоб дійти до цієї вершини, релігійному мисленню довелося пройти довгий шлях. Людина не могла надати своїм богам певної форми аж доти, допоки вона не знайшла новий принцип відмінності свого власного існування, своєї соціальності. Вона виявила цей принцип не через абстрактне мислення, а через свою діяльність. Фактично відбулося розмежуванням праці, яке започаткувало еру нового релігійного мислення. Задовго до виникнення богів-особистостей, ми маємо так названих функціональних богів. Вони ще не є богами Давньогрецької релігії, олімпійськими богами Гомера. З іншого боку, вони більше не мають розпливчастості міфічних понять. Вони є конкретним буттям, однак ця конкретика пов’язана із їх діяльністю, а не в їхніх особистих проявах або існуванні. Вони не мають власних імен, на кшталт “Зевс”, “Гера”, “Аполлон” тощо, але мають назви прикметники, які характеризують їх специфічну функцію або діяльністю. У багатьох випадках вони пов’язані своїм місцем… Якщо ми бажаємо зрозуміти істинний характер цих функціональних богів та роль, яку вони відіграють у розвитку релігійного мислення, нам варто звернутися до римської релігії. Тут диференціація досягає найвищого рівня. У житті римського селянина кожна спеціалізована дія має відповідне релігійне значення. Існував цілий клас божеств…, які слідкували за кожним засіванням, інші слідкували за оранням, удобренням і т.п.
