Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. (книги без регистрации txt) 📗
Надія ? це єдність протилежностей: знання й віри. Це ? мрія, у реалізацію якої людина повірила (яка стала об’єктом віри). А мрія може стати предметом віри, коли можливість її об’єкта виявлена пізнанням. Віра ? один з дуже важливих феноменів духовного життя людини. Вона виявляється в сприйнятті ймовірно істинних знань як достовірних тоді, коли нам потрібно вирішувати життєво важливі справи, а достовірного знання в нас немає й ще не може бути.
…
Існує думка, що віра перетворює знання в догми й що, отже, у науці вона не тільки не потрібна, але й шкідлива. Нам здається, що це заблудження. Наприклад, коли вчений висуває “божевільну” ідею, що у найкращому разі є гіпотезою, він не зможе вкласти в неї всю свою енергію, якщо не сприймає її як істинну. Отут віра є психологічною установкою на сприйняття імовірнісного знання як вірогідно істинного. Як психологічний феномен вона генетично пов’язана із цілепокладанням творчої діяльністі, містить у собі бачення й передбачення майбутнього, однак як припущення. До припущень практичного життя ми ставимося як до прийнятого на віру знання. Об’єктивне припущення ? це ймовірне знання, воно перетворюється в достовірне після виконання дії. Але, щоб здійснити останнє, потрібно повірити в істинність припущення, у його вірогідність.
Віра суперечлива. Вона завжди опирається на авторитет, у чому проявляється її обмеженість. Але в цьому полягає і її важлива перевага. Так, більшість знань у дитячому віці ми приймаємо на віру під впливом авторитету батьків і вчителів. Без їхнього авторитету виховання неможливо. Крім того (і це дуже важливо!), віра здатна виявити й реалізувати приховану, на перший погляд, у людині можливість зробити те, що здається неможливим. Вона надихає людину, піднімає його над обставинами.
Віра, надія, мрія, духовні почуття (а позитивним проявом всіх їх є любов у самому широкому значенні цього слова) ? винятково важливі категорії духовного життя людини й суспільства й, таким чином, духовної культури. Без них немає світогляду. …
Безсумнівно, світоглядне бачення майбутнього, навіть коли воно опирається на весь комплекс наукових знань, не може обходитися без віри, тому що вірогідно передбачати все суттєво важливе для нас у майбутньому ході подій неймовірно важко. І все-таки не віра, а знання визначають основи світогляду.
Шинкарук В.І. Мировоззрение и философия // Шинкарук В.І. Вибрані твори: у 3-х т. ? К.: Український Центр духовної культури, 2004. ? Т.3. ? С. 7-28.
Кассирер, Ернст
(1874 – 1945)
Німецький філософ, представник Марбурзької школи неокантівства. Загальний напрям праць Кассирера висвітлення історії логіки, історії науки, історії теорії пізнання як передісторії неокантіанства. Зокрема, Кассирер створив теорію формування понять у природничих науках. За Кассирером, існує єдиний світ культури, ідеї практичного розуму. У філософський обіг увійшло визначення Кассирером людини як “тварини,що створює символи”. Вагомим є внесок Кассирера у дослідження проблеми міфу, який він розглядає як початкову стадію у розвитку символічних форм.
ДОСЛІДЖЕННЯ ЛЮДИНИ.
ВСТУП ДО ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ.
Міф та релігія.
Міф поєднує у собі теоретичну складову та елемент художньої творчості. Перше, що нас вражає (у міфі), так це його близька спорідненість із поезією. “Античний міф”, як кажуть, “є тим грунтом” (mass), на якому, як стверджують еволюціоністи, через процеси диференціації та спеціалізації поступово зростає сучасна поезія. “Міфотворчий розум є прототипом або розумом поета… він поки що є міфопоетичним у принципі”. Однак, якщо між міфом та мистецтвом існує генетичний зв’язок, то у чому тоді полягає істотна відмінність між ними. Відповідь на це питання можна знайти у кантівському положенні про естетичне споглядання, яке він визначає як “повну байдужість до існування або неіснування своїх об’єктів”. Саме така байдужість є абсолютно непритаманною міфічній уяві. У міфічній уяві завжди присутній акт віри. Поза вірою у реальність своїх об’єктів, міф позбавився б власного сенсу. Ця внутрішня, необхідна умова, ймовірно, підведе нас до протилежної позиції. У цьому відношенні, видається можливим і навіть обов’язковим порівняти міф із науковим мисленням. Звичайно, вони ідуть різними шляхами. Проте у них є одна спільна мета – пошуки реальності. У сучасній антропології це взаємовідношення було підкреслено Джеймсом Фрейзером. Фрейзер висунув тезу про те, що не існує чіткої межі, яка б відокремлювала магічне мистецтво від форм наукової діяльності. Магія, яка, між іншим, є уявною та фантастичною у своїх засобах, є науковою щодо своїх цілей. Теоретично, магія є такою ж наукою, хоча практично вона є наукою ілюзорною – псевдонаукою. Адже магічні докази та дії також грунтуються на припущені, що в природі одне явище необхідно і незмінно витікає з іншого поза втручанням духовних або людських зусиль. Тут існує переконання у тому, що “порядок у природі обумовлений не пристрастями або примхами окремої особистості, а діяльністю незмінних законів, що діють механічно”. Отже, магія імпліцитно є реальною і стійкою вірою у порядок та одноманітність природи. Однак, ця теза не витримує критики. Сучасна антропологія вже повністю відмовилася від позиції Фрейзера… Ми не можемо зводити міф до певний стійких структур; ми повинні прикласти зусиль для того, щоб охопити його внутрішнє життя в його рухомості та багатобічності, в його динамічній основі. Легше зрозуміти цю основу, якщо ми підійдемо до проблеми з іншого боку. Міф має подвійне обличчя. З іншого боку, він демонструє нам свою концептуальну структуру, з іншого – чуттєву. Він не є звичайною масою неупорядкованих та плутаних ідей: він залежний від певного виду сприйняття. Якщо міф би не сприймавсвіт в інший спосіб, він би не зміг осмислювати або інтерпретувати його у своїй (особливій) манері. Для того, щоб зрозуміти характер міфічного мислення, ми змушені повернутися до цього глибокого рівня сприйняття. Усе, що цікавить нас в емпіричному мисленні, так це незмінність властивостей чуттєвих речей. Тут ми завжди проводимо чітку лінію між тим, що є субстанційним, а що акциденційним, необхідним або випадковим, сталим або плинним. Це виокремлення підводить нас до поняття світу фізичних об’єктів, які демонструють незмінні та визначені якості. Проте це складні аналітичні процеси є тим, що протистоїть фундаментальній структурі міфічного сприйняття і мислення. Міфічний світ є більш плинним і рухомим, аніж теоретичний світ речей і властивостей, субстанцій та акциденцій. Для того, щоб зрозуміти та виразити цю відмінність, ми можемо казати про те, що на міфічне сприйняття головним чином має не об’єктивний, а фізіогномічний (особистий)характер. Природу, в її емпіричному або науковому сенсі, можна визначити як “існування речей, оскільки вони детерміновані універсальними законами”. Для міфу такої природи не існує. Світ міфу – це драматичний світ, світ діянь, енергій, конфліктуючих сил. У кожному явищі природі він вбачає колізію цих сил. Міфічне світосприйняття завжди переповнене цими емоційними якостями. Щоб ми не бачили чи не відчували, усе це огорнене специфічною атмосферою – атмосферою веселощів або розпачу, мук, хвилювання, збудження або депресії. Тут ми не можемо казати про речі як про мертву або байдужу матерію. Усі об’єкти тут або милосердні або нещадні, доброзичливі або ворожі, інтимні або моторошні, спокусливі та чарівні або страхітливі та загрозливі. Ми здатні легко реконструювати цю елементарну форму людського досвіду, так як в житті цивілізованою людини вона так і не втратила свого початкового значення. Коли ми перебуваємо під безпосереднім впливом сильних емоцій, ми здатні розуміти драматичний вимір речей. Вони втрачають свої звичайні “обличчя”, несподівано змінюють свою фізіогномію, набувають специфічного емоційного забарвлення кохання або ненависті, жаху або надії… Всі зусилля наукової думки спрямовані на знищення будь-якого прояву цієї первинної точки зору. У світлі науки міфічне сприйняття має пощезнути. Однак, це не означає, що матерія фізіогномічного досвіду як така, зруйновна та знищена. Вона втратила будь-яку об’єктивну та космологічну цінність, проте антропологічну цінність вона зберегла… У суспільному житті, у нашій повсякденній взаємодії з іншими людьми ми не можемо відкинути або викреслити цю матерію. Дитина, здається, відчуває її з перших же кроків свого розвитку… В наукових поняттях ми редукуємо відмінності між кольорами, скажімо, між червоним та блакитним до числової відмінності. Проте некоректно стверджувати, що число є більш реальним аніж колір. Що тут є справді значущим, так це те, що є більш загальним. Математичний досвід надає нам нове і більш вичерпне знання, вільніший та ширший горизонт для пізнавальної діяльності. Однак, гіпостазоване число піфагорійців, так би мовити, гранична реальність, істинна сутність або субстанція речей є метафізичною хибою. Якщо ми обговоримо методологічний або епістемологічний принцип нижчого рівня нашого чуттєвого досвіду – рівня “чуттєвих якостей”, він з’явиться в іншому світлі. Світ наших чуттєвих сприймань або так названий світ “вторинних якостей” займає середній рівень. Поряд із прагненням до узагальнення, якого ми досягаємо в наших наукових поняттях фізичного світу, цей світ також заперечується і відкидається попереднім етапом нашого фізіогномічного досвіду. Проте всі ці рівні мають певну функціональну цінність. Кожен із них є не ілюзією, а радше навпаки, своєрідною мірою або кроком на шляху до реальності…Отже, якщо ми прагнемо пояснити світ міфічного сприйняття або міфічної уяви ми не повинні розпочинати його критику з точки зору наших теоретичних ідеалів пізнання та істини… Міф не є системою догматичного віровчення. Його зміст більше полягає у діях, аніж у простих образах або уявленнях. Це зауваження, яке все більш переважає у сучасній антропології та сучасній історії релігії, свідчить про певний прогрес (у цих галузях знання). Здається цілковито загальновизнаним положення про те, що ритуал в історичному та психологічному сенсах передує догмі. Навіть якщо б нам пощастило проаналізували міф щодо його граничних концептуальних структур, за допомогою цього аналітичного підходу, ми б не змогли зрозуміти його принцип життєвості і динамічності, а не статичності. Міф може бути охарактеризований (is describable) лише в термінах дії. Первісна людина виражала свої почуття та емоції за допомогою не абстрактних символів, а конкретним і безпосереднім способом. Для того щоб усвідомити структуру міфу та первісної релігії, ми повинні дослідити усю цю виразність. Одну із самих зрозумілих і незмінних теорій щодо складових міфу було висвітлено французькою соціологічною школою, у працях Е. Дюргейма, його учнів та послідовників. (На думку Дюргейма) не природа, а соціум є істинною моделлю міфу. Усі його фундаментальні мотиви – проекції суспільного життя людини. Завдяки цим проекціям природа відображає соціальний світ, відображає всі його фундаментальні властивості, його організацію та архітектуру… Проте тут ми знайдемо більш універсальну характеристику. Міфічне мислення можна визначити як “ дологічне мислення”. Якщо його цікавлять причини, вони є не логічними і не емпіричними: це “містичні причини”.
