Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. (книги без регистрации txt) 📗
Досить помилковим було б порівнювати знамениті антиномії Гумбольдта із несвідомими логічними помилками на кшталт тих, які ми знаходимо у Беккера.
Різниця між Гумбольдтом і Беккером полягає в тому, що перший – визначний мислитель, який постійно відчуває, що пориви його думки безсилі перед складністю поставленого завдання, і постійно зупиняється перед невідомим, тоді як інший у кількох незначних фразах вбачає ключ до усіх таємниць життя та мови… Вирішити питання про походження мови та її співвідношення із думкою, за Беккером, – означає назвати мову організмом, а за Гумбольдтом, – примирити існуючі у мові протиріччя мовлення та розуміння, суб’єкта і об’єкта, індивіда і народу, людського і божественного.
Протиріччя мовлення і розуміння вирішується для Гумбольдта на основі ідеї єдності людської природи. Як мовлення, так і розуміння були б неможливі… коли б розрізнення окремих осіб не було б тільки проявом єдності людської природи (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 55, 57, 58)
У такий же спосіб пояснюється протиріччя суб’єкта і об’єкта, свободи і необхідності. “… Мова належить мені, оскільки я спілкуюся нею саме у такий, а не у інший, спосіб і причиною цьому є той факт, що цією мовою спілкувались усі попередні покоління, перманентно передаючи її одне одному і, відповідно, межі використання мною мовлення визначаються самою мовою. Але те, що обмежує і обумовлює цю мою діяльність, увійшло у мову із внутрішньо притаманної мені людської природи, і чужорідне у ньому є чужорідним тільки для моєї миттєво-індивідуальної, а не для первинної істинної природи” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 64-65), а тому моя діяльність обмежується мною самим[14]. На питання як можна собі уявити передбачувану антиноміями мовлення і розуміння, особи і народу внутрішню єдність індивідів, роз’єднаних за своїми уподобаннями, за Гумбольдтом, можна відповісти, що цього уявити собі не можливо, що це неосяжно, адже “ми не маємо навіть приблизного уявлення про яку-небудь свідомість, окрім індивідуальної” (там само, с. 31). Але переконання, що “індивідуальність є лише проявом умовного буття духовних істот”, підтримується у нашій свідомості, властивим людській природі, зародком незгасимої жаги цілісності. “Передчуття цілісності і прагнення до неї властиве людині поряд з відчуттям індивідуальності і посилюється залежно від міри зростання останньої, так само як у окремої особи тільки частково розвивається загальна людська сутність” (там само, с. 30). Народ також можна розглядати за аналогією із індивідом, який обирає власний шлях розвитку і вимагає доповнення з боку вищої духовної одиниці, людства. Успіхи громадянськості і освіти нівелюють специфічні риси та відмінності народів; моральність, наука і мистецтво завжди прагнуть до, вільних від національних смаків, спільних ідеалів[15].
Вище ми бачили, що передбачення єдиної, спільної для індивідів, сутності, пов’язане у Гумбольдта зі ствердженням самостійності мови по відношенню до духу та її божественного походження. Протиріччя божественності та людського походження мови, очевидно, можна було б вирішити у такий же спосіб, у який вирішується протилежність об’єктивності та суб’єктивності, тобто на основі ствердження єдності людського духу з божественним, що повністю відповідала б єдності об’єктивності та суб’єктивності у мові. Можна було б зазначити: джерелом виникнення мови є божественне начало, оскільки причиною цього, разом з тим, є і людина, то божественне начало обмежується людиною; хоча, обмеження божественної творчості відбувається за рахунок божественної ж природи… Однак, Гумбольдт не намагається зняти протиріччя божественного та людського у мові … і залишає його невирішеним.
Настільки ж складно піддається метафізичним перетворенням інше протиріччя, щодо одночасної залежності мови від духу та її самостійністю, і у цьому відношенні воно відрізняється від першого тільки тим, що у ньому більш чітко помітні помилки Гумбольдта. Самостійність мови не викликала б ніяких сумнівів, коли б не виходила за межі загального закону людської діяльності, згідно з яким будь-який витвір стає однією із, обумовлюючих майбутню діяльність самого творця, обставин (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 305). Але якщо Гумбольдт стверджує тотожність мови та духу, якщо він намагається вийти із кола “без мови немає духу, і навпаки – без духу не існує мови”, підносячи дух та мову до вищого начала, то це має бути наслідком якихось непорозумінь. Таке вирішення робить неможливими будь-які подальші дослідження, ототожнюючи питання про походження мови з питанням про походження духу, тоді як досить тяжко відмовитися від переконання, значимість якого перманентно підтверджується на основі фактичних досліджень мови щодо неможливості визнання рівнозначності цих питань і констатації їх абсолютної самостійності. Гумбольдт не віднаходить нічого рівного мові; не заперечуючи його теорії в цілому, ми, разом з тим, можемо пригадати визнану багатьма думку, що аналогія поетичної народної творчості зі створенням мови у багатьох випадках виявляється вражаючою. Якщо при дійсному існуванні такої відповідності можна дослідити не тільки періоди розвитку, але і саме зародження міфу і народно-поетичного витвору, невдаючись до вирішення метафізичних задач, то має бути можливим і неметафізичне дослідження виникнення мови. На перший погляд, може здатися, що сфера метафізики не включає в себе нашого питання, а починається там, де воно вичерпується[16], і що у питаннях мови звертатися до метафізики зарано. При цьому, хоча ми не можемо уявити собі народ без мови і тому, розглядаючи мову як витвір народу, можемо сприйняти і ідею самостійності мови, і її вищої єдності з духом, однак, життя індивіда пропонує значну кількість фактів, що змушують сумніватися і у цій самостійності, і у цій єдності.
Застосовуючи слово дух, яке відіграє у теорії Гумбольдта дуже важливу роль у найбільш широкому, і можливо, абсолютно невірному вимірі душевного життя людини в цілому, поставимо запитання: до якої міри це життя невіддільне від мови? У відповідь на це запитання, перш за все, доведеться усунути нерозривність (але не зв’язок) з мовою почуттів та волі, які можуть бути вербалізованими настільки, наскільки стають змістом нашої думки. Крім того, у самій думці можна віднайти те, що не потребує мови. Так, дитя до певного віку не говорить, однак, певною мірою, проявляє мисленнєві здібності, тобто сприймає відчуттєві образи, пригадує їх і навіть частково узагальнює. Разом з тим, коли мова людиною вже засвоєна, безпосередні відчуттєві сприйняття або існують ще до свого поєднання зі словом, або навіть ніколи такого поєднання не набувають. Подібним чином і сновидіння, ґрунтуючись головним чином на пам’яті про чуттєве сприйняття, нерідко взагалі не супроводжуються мовленням. Творча думка живописця, скульптора, музиканта не піддається вербалізації і актуалізується без участі слова, хоча і передбачає значний ступінь розвитку, який забезпечується тільки мовою. Глухонімий теж постійно мислить, оперуючи не тільки образами, як художник, але і абстрактними сутностями, без звукового мовлення, хоча, можливо, ніколи і не досягне такої досконалості розумової діяльності, яка притаманна тим, хто володіє мовленням. І насамкінець, у математиці, як найдосконалішій за формою науці, людина, володіючи мовленням, відмовляється від слова і здійснює найскладніші розмірковування, користуючись виключно умовними знаками.
Викладені зауваження свідчать про те, що сфера мови далеко не завжди співпадає зі сферою думки. Для проміжних ланок людського розвитку характерний зв’язок думки зі словом, але на початкових, вона, скоріш за все, ще не доросла до нього, а на найвищих щаблях розвитку мислення, думка відмовляється від нього як невідповідної її вимогам сутності і, оскільки, не може цілком позбутися чуттєвості, віднаходить зовнішню опору виключно у довільних знаках (Steinthal, 1855, с. 153 і далі).
Якщо, не дивлячись на подібну нетотожність думки і слова, ми повною мірою утримаємо необхідність слова для думки, щоб уникнути помилок передуючих Гумбольдтовій теорій і поставимо питання про те, коли і для якого саме виду розумової діяльності слово є необхідним, то, за Гумбольдтом, можна відповісти: слово необхідне для перетворення нищих форм думки у поняття і, відповідно, слово має з’являтися тоді, коли душа набуває, передбачуваних цим перетворенням, рис. У цьому сенсі, слід приймати до уваги і наступне: “… мова є одночасно і необхідним удосконаленням (доповненням) думки, і природнім розвитком здібностей, властивих тільки людині. Цей розвиток не піддається фізіологічним поясненням розвитку інстинктів” (і мову не можна назвати інстинктом, хоча цілком послідовна та витончена будова мови можлива і за умови притаманної народові грубості, так само, як правильна будова сот не передбачає ніяких особливих пізнавальних здібностей у бджіл). “Не будучи безпосереднім продуктом ані свідомості, ані свободи, мова, однак, може належати тільки істоті, якій притаманні і свідомість і свобода”…Висловлене протиріччя нівелюється тим, що слово необхідне душевній діяльності для того, щоб вона могла стати свідомою, і проявляється у якості доповнення тоді, коли вже наявні усі інші умови переходу до усвідомленості.
