Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. (книги без регистрации txt) 📗
Об’єктивність (відповідність думки її предмету) залишається перманентною ціллю людських зусиль. Перш за все людина наближається до цієї цілі суб’єктивним шляхом за допомогою мови, потім – намагається визначити і цю суб’єктивність і по можливості звільнити від неї предмет, хоча б навіть заміняючи її на іншу, а саме власну суб’єктивність (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 263-264). Така заміна незалежно від своєї кінцевої мети вже є значним досягненням для мови, адже вона сприяє не лише пізнанню світу, але і самопізнанню, які є взаємозалежними процесами.
Переходимо до антиномій свободи і необхідності, індивіда та народу. “Вище ми бачили, що вербалізована думка стає для душі об’єктом сприйняття і, у цьому сенсі, впливає на неї як зовнішня по відношенню до людини реальність. Однак, ми розглядали об’єкт з точки зору його суб’єктивного походження, а його вплив на свідомість – як зворотній вплив свідомості на себе; тепер переходимо до протилежної точки зору, згідно з якою мова дійсно постає як стороння по відношенню до свідомості система” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 63).
“Якщо усвідомимо як впливають на кожне покоління ті зміни, яких набуває мова за попередні століття свого розвитку, і як сила попередніх поколінь відображається у мові, стане зрозумілим наскільки незначною є сила окремих осіб по відношенню до могутності мови” (там само, с.65). “Формування нових, раніше не відомих, слів можна передбачити лише за наявності мови (тобто історичного життя людства). Історія свідчить, що людина завжди творила мову на певному лінгвістичному підґрунті, не виходячи за межі аналогій із минущим, видозмінюючи слова у вжитку, а не створюючи їх” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 261-262). У мовленні людина найбільш чітко усвідомлює свою сутність крізь призму розуміння власної сутності як еманації людського роду в цілому. Тим не менше, як кожен індивід постійно впливає на мову, так і кожне покоління змінює її, якщо не у словах і формах, то у їх вжитку. “Вплив індивіда на мову стане нам зрозумілим, якщо приймемо до уваги, що індивідуальність мови є відносним явищем, а дійсна індивідуальність розкривається тільки у індивіді у момент безпосереднього використання мови. Адже ніхто не розуміє слів саме так, як інший… Будь-яке розуміння є разом з тим нерозумінням, будь-яка згода у думках – неузгодженістю. Через вплив на мову кожного окремого індивіда розкривається, на противагу зазначеному вище впливу мови, влада над нею людини… У впливі мови на людину розкривається законність її форм, а у впливі людини на мову – принцип свободи, адже людина може запровадити такі зміни, які розум не зможе пояснити на основі передуючих їм обставин” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 65-66, 36). “Свобода сама собою не піддається визначенням та поясненням”, однак, тим не менш її присутність у мові повинна бути визнаною (там само, с. 66). “Протиріччя щодо одночасної відчуженості та приналежності мови душі, залежності мови від неї та її самостійності дійсно поєднуються у мові і є її характерною особливістю”… Мова саме настільки впливає як об’єкт і настільки самостійна, наскільки ж створюється суб’єктом і залежить від нього. Це відбувається тому, що нібито завершена (мертва, належна минулому і підкорююча собі особисту свободу) сфера мови, не маючи втілення у писемності, кожного разу відтворюється у думці, оживає у мовленні і розумінні, і, відповідно, набуває суб’єктивних рис (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 63).
Промовляють тільки окремі особи, і з цієї точки зору мова є продуктом діяльності індивідів; але мова, як діяльність останніх, передбачає не тільки творчість попередніх поколінь (якої не могло бути на початку виникнення мови): кожної миті вона належить двом, тому, хто промовляє, і тому, хто його розуміє, які одночасно виступають як представники народу в цілому (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 63, 35). “Існування різних мов доводить, що існують духовні утворення, що виникають не у результаті їх перейняття від окремої особи іншими, а такі, що виникають у результаті одночасної самодіяльності усіх. Мови, завжди маючи національну форму, можуть бути тільки безпосереднім витвором народів” (там само, с.33). Між будовою мови та успіхами усіх інших видів розумової діяльності існує безперечний зв’язок… Адже спрямованість духу та сила його прагнень немислимі до появи мов тієї чи іншої будови…
У другій частині цієї антиномії індивіда та народу відображається викладена вище протилежність свободи та необхідності, що призводить до нового протиставлення та поєднання у мові Божественного і людського.
У твердженні, що мова є творінням народів, які слід розглядати у якості духовних одиниць, є дві складові, взаємозв’язок котрих повинен бути визначений, а саме йдеться про духовні особливості народу і мови. З одного боку, різноманітність мов може бути визначена залежністю від особливостей народного духу і має ними пояснюватися, тому мова буде хоч і народним, але все ж людським витвором. З іншого боку, “мова зароджується у такій стародавності людської історії, її не слід вважати власним творінням народів. Їй притаманний очевидний для нас, хоча за своєю суттю і непідвладний поясненню, саморозвиток, і з цієї точки зору вона є не витвором діяльнісного духу, а своєрідною його еманацією, не справою народів, а їхнім даром (їх внутрішньою долею). Вони вживають мову, самі не знаючи як її створили… Не буде пустою грою слів, якщо ми скажемо, що мова самодіяльно виникає тільки із самої себе, а мови – залежні від народів, яким вони належать” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 5-6). “Оскільки мови нерозривно пов’язані із внутрішньою природою людини і скоріше самодіяльно із неї витікають, ніж довільно нею створюються, то на цій основі можна вважати духовні особливості народів наслідком впливу мови (і навпаки). Істина полягає у тому, що джерелом характеру народу і особливостей його мови у їх взаємозв’язку та взаємозалежності постає незвідувана глибина духу” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 38).
Таким є дійсний зміст твердження про те, що мова “божественна та вільна і являється причиною самої себе”, адже оскільки зв’язок мови з духом безсумнівний, і мова не виводиться із духу народного, то, очевидно, що як мова, так і дух, повинні мати вище начало, вищу внутрішню єдність. Вимога такої вищої єдності залишається лише вимогою, у зв’язку з тим, що сам дослідник, вбачаючи відмінності у будові мов, пояснює їх виключно особливістю народних характерів, тобто суперечить теоретичним засадам: якщо мова є творінням духу, то вона, по-перше, втрачає свою самостійність по відношенню до останнього і визначається ним; по-друге, вона не потребує єдності із духом і суттєво від нього відрізняється; по-третє, розуміння народного духу у якості джерела походження мови є суто людським уявленням.
Зусилля Гумбольдта утримати не тільки для практики, але і для теорії ідею людського походження мови виявились безуспішними. “Якщо мова розглядається як щось вище, щось таке, що може виявитись, подібно до інших духовних утворень, наслідком людської активності, то це було б не так, коли б ми вбачали духовну силу людини не лише у її одиничних проявах, але коли б ми могли осягнути глибину її сутності і зв’язок у ній усіх людських індивідуальностей, зв’язок, на який вказує мова” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 38-39). Однак, така душа людства для нас неосяжна; у межах духу людського неможливо уявити собі нічого вищого за нього самого, нічого такого, що могло б стати джерелом мови і духовних особливостей народів: тому мова має походження божественне, при чому не в тому сенсі, у якому можуть бути названі божественними всі витвори, що виникають із властивостей людського духу (наприклад, поезія): мові немає нічого рівного, окрім самого духу; поряд з духом вона підноситься до божественного начала.
Заключні протиріччя єдності духу і мови та їх різнорідності, божественності мови та її людського походжження – ці протиріччя тим відрізняються від попередніх, що сам Гумбольдт визнає їх за протиріччя теорії і практики і тим самим змушує вважати їх наслідком розвитку його власних суджень, сирим матеріалом, який він не спромігся оформити науково.
