Хліб із хрящами - Бриних Михайло (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
Мій батько, Аркадій Семенович Авербах, усе життя тут прожив, ну, майже все життя, і він один із перших на цей завод устроївся, його ще з такими почестями взяли, як генерала. І оклад такий, як генералу, поклали, хоть він там всього-навсьо-го... оператором на розливі... Господи ж святий Боже... Йому ж тіки сємсят виповнилося, а в нашому роду — всі довгожителі, до дев'яноста годяк молоді цибають.
— Ганно Аркадіївно, ви ж і самі, якщо не помиляюся, на заводі попрацювали?
— Я? Да не стала я там працювать! І нікому не раджу, лучче від нього подалі держатись, це я вам без усяких комісій скажу! Мій батько, Царство йому небесне, перед смертю встиг усю правду розказати, я случайно знайшла. Магнітофон у нас був старенький, "Спутнік", ним уже давно ніхто не пользувався, ну, щас же лучча техніка, і всьо на дисках. Но батько тільки цей магнітофон і признавав, усе свої касети любимі слухав... І він када помер, то я його нашла прямо з цим магнітофоном на руках, ще й кнопка запісі на ньому включена була. От вона, ця касета...
— МК-60, дорогі слухачі, ехо минулих років. Ось так і ми вами, як ті касети, з праху в прах... Дякую, Ганно Аркадіївно, сподіваюсь, що завдяки Вам ми зможемо пролити трохи світла на загадкову й ніким офіційно не підтверджену епідемію, яка просто зараз винищує мешканців села Міцне, котрі пов'язали свою долю з лікеро-горілчаним заводом "Кремінь".
Отже, зараз ми почуємо останні слова шановного нашого земляка Аркадія Авербаха, його передсмертне застереження для всіх нас.
Залишайтеся на хвилях Радіо Живих Мерців, пряма трансляція апокаліпсиса триває!
* * *
— Я розкажу, як це було. З чого все почалось. Мало хто кххх догадується. От як у мене було, коли прийшов на завод наніматись. Одне з условій прийома на работу — зробить яке-то щеплення. Ну, я особо не розпитував. Нада — то й нада. Просто розписався, шо не возражаю, — та й забув. Помню, шо в отдєлі кадрів, коли я ото оформлявся, була ще одна жінка з нашого села, яка тоже на роботу хотіла устроїтись. На цьому заводі вообше жінок почті нема, яка там для них робота? Ну, але трохи вакансій все ж таки було. Прибиральниці, в столовці опять же... Дак вона ше взялася розпитувати, шо то за прививка. Її сказали — якось по-научному, а вона давай спорить. Мовляв, я всі прививки знаю, бо з дєцтва страшно боюся уколів, а тому тщатільно виучила всі прививки, які людині нада дєлать, шоб, не дай Бог, зайвий раз не кололи. І то вона вперлася, як не знаю шо. Все торочила начальніку отдєла кадрів, що ніколи не чула про таку прививку і требовала показать їй справочнік якийсь, де б про неї було написано. А цей, з отдєла кадрів, Мох його фамілія, тіки плечима знизав і бумажку тицяє: оно бачите, скільки желающих работать на цьому місці? Тому, єслі вас шось не влаштовує, — ідіть собі й не мішайте работать. Маруся — а то імєнно Маруська, Кулиничів дочка, вони на іншому кутку живуть, — побурчала трохи, але все ж таки все підписала, бо дуже їй ця робота вигодна була.
Ну, вобшем, хто ж знав... Шо це воно якось зв'язано...
Єслі чесно, то я й сам усе ще не вірю. Не зря ж то люди говорять, шо надєжда уміраєт послєднєй... гххххх....
Я все розкажу, все, шо знаю. Може це комусь і поможе. А як і не поможе, то хоть совість моя буде чистіша.
Я добре помню перве собраніє на заводі, на честь його откритія. Поляну таку накрили, — зроду ще не бачив. Як на городському весіллі... Да шо там — на весіллі...
Директор виступив. Солідний такий мужчина, земляк наш. Розказав про передові технології, іспользувані на цьому заводі, про перспективи. Ну, таке все, шоб настроєніє колективу піднять... Харашо було, словом.
Із нашого села туда почті всі мужики устроїлись, навіть, хто мав харошу роботу, й ті перешли. Пізніше пішов слух, шо їх довго переманювали, зарплати більші поклали. Для чого це — поначалу було непонятно. Бо ж у всій окрузі тільки про цей завод і балакали. Із сусідніх сіл багато було желающих — очірідь така, шо держись, аж до Києва!
Офіціальна версія така: кваліфіцированих робочих привезли звідкись, а у нас набирали тільки підручних. Ну, може й так, бо наші, по-моєму, всі на складах робили.
Попервах на це тоже ніхто уваги не звертав. Ми нормально з усіма общалися, там большинство мужиків були з разних мєст, — хто откуда. Це вже потім, коли почали умирать, хтось замітив (кажись, Коля Скринько, він взагалі був башковитим парнєм), шо усі рабочі, хто не з наших мєст, почали якось оддєльно держатись, вродє як ізбігали нас. Чи то може так йому, Колі, почудилося від болєзні — він же ж один із перших помер.
Я ж чого це рішив усе розказати — про цю болєзнь і завод, і про те, яка мєжду цим связь возможна. В мене своя версія появилась недавно. Жаль, шо так пізно, коли вже нікого не вернеш. Ще хуже, єслі ця запісь не попаде в нужні руки, я цього найбільше боюсь... Гкххх... Так ото накатує, волнами, це вже, значить, скоро. Аж мислі путаюцця... Так от, шо я догадався про це все. І не тіки я — Василько ж про це лопотів, ще коли тіки все починалось, та хто ж його, умалішонного, слухав. Воно змалку дурне було, ага. Він, цей Василько, вже родився мешігіним. А яким він міг родицця в такій сім'ї? Мать його, Ніна, сиротою стала ще в десять років: батьки пили сильно, і якось просто у неї на глазах порізали одне одного. Похапали ножі, значить, і до смерті дошло. Ну, це вона його зарізала, а сама вижила. Хотя в неї п'ять ран було, одна, як казали, в області серця, но вижила... Після больніци її зразу в тюрму й одправили. Ніну хрещена взяла на воспітаніє, тоже нещасна жінка. Отруїлась таблетками года через два. Так Ніна... нещасне дитя, помилуй Бог, стіки всього надивитися... вона по людях жила, і кругом шото з нею случалось. То корова раз хвицьнула так, шо ледве душу не вибила, то з яблуні впала да обі ноги зламала. Як про неї згадаю — мороз по кожі. Кхххх. Оце зара сам здихаю, але як про Ніну заговорив... Нема такої страшної смерті, як у неї жизнь була. Ну, і коли виповнилось їй сімнадцять — очірідний сюрприз. Шо називасцця, полюбила з горя дібіла, вишла замуж, дітей нарожали, двох близнючок, стали жить, як люди. Муж її ше з самого начала пив сильно, то коли він помер від білої гарячки, ніхто особо не дивувався. А Ніна якраз тоді знову на сносях була — хлопчик родився. Вона його Васильком назвала. А када їй врачі сказали, шо буде мальчік умствєнним інвалідом, то це вже для неї остання капля була. Випила свою чашу сповна, сердега, повісилась у хліві. Й так якось всьому селу жаль було тих дівчаток і Василька, шо всі їм вроді як батьки були. Жили вони в Кусачихи — хорошої такої жіночки, солдатки. Муж її офіцером був, служив заграніцою, але погіб у Чехії, в 1969 году. То вона так вдовою бездітною і осталась. Сильно любила його... Кхххгх... Давить шось сильніше сьоні, аж вогнем горло пече, словно ртуті якоїсь випив. Дак я про Василька... Це йому зара скіки? Год сорок, виходить, да? Він взагалі мовчазний такий. А то почав бігать по селу, коли це все тіки починалось, і кричати дико. Його питають, шо случилось? Чи, може, обідив хто? А він дивиться очима круглими, як монети, і повторяє: "Мертвих колять, мертвих колять!". І пальцем кудато показує. Ну, шо з нього взять? Мало шо убогому могло привидітись. І це з ним шось вроді припадків було, кілька разів. Якби ж то зразу хтось поняв, шо він, када кричав, всігда в сторону завода показував... Хотя... Кххгх... Всьо равно пізно. А як почали помирать — тільки тоді я догадався, про шо Василько кричав. От і скажи тепер, хто умалішонний, а хто — провидець. Я питався більше разузнать,та де мені. Нема доказатільств. Ну, шо це все од прививок їхніх. Доктори приїжджали, так вони і слухать про це не схотіли. Кажуть, причини смерті у всіх разні. Значить, це не вірус і не зараза якась. Мовляв, у того — порок серця, а в того — сахарний діабет. Тільки от чогось не вірю я тим докторам. Не вірю... А от Василько — то єдиний, хто знає точно, шо воно там насправді. Тільки хто ж від нього слова доб'ється... Говорив я про це слєдоватєлю, який приїжджав, — дак він наче й вислухав мене, в блокнотік все акуратно записав, а толку від того... Кгххх... Уколи, це від уколів, прививок тих, так і знайте. Вони нас нарошно повбивали. Знати б, нашо це їм? Усі ж люди вроді... А вони — покололи, і півсела нема. Будуть нове кладбіще дєлать. Це я таке вчора чув. Казали, шо нада нове кладбіще. Кхххгг... І ще я скажу, шо думаю про це... Даже не то, шоб думаю, а чуствую... кхххгх... чуствую, шо на цьому... кххгггг...
