Хліб із хрящами - Бриних Михайло (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
— І що далі? — правду кажучи, така зустріч не тільки мені видалась трохи дивною.
— А далі ви самі побачите, — приязно тараторила дівчина, — берете відразу праворуч, а там одне з наших найбільших складських приміщень. Ми його спеціально для вас повністю звільнили, так що використовуйте на свій розсуд.
Ворота й справді були відчинені. Як і обіцяла секретарка, нашій процесії не довелося блукати: повернувши праворуч, ми не проїхали й двохсот метрів, як уперлись у величезний ангар, де можна було б розмістити зо два стада бізонів.
Всі потихеньку повиповзали з машин.
— Слухай, а тут що — коньяк сам себе виготовляє? Щось я нікого не бачу, никакого движения. И тихо, как на кладбище. Тріумф автоматизації технологічних процесів та систем управління, — по цих словах Єгop оголосив загальний перекур і попрямував до складу.
Тим часом я знову набрав телефон приймальні.
— Еее, дівчино, а ваш шеф ще не звільнився? — Інга, згадав я розповідь Кала, — цю бурячкову фею звати Інга.
— Поки що ні, але він неодмінно зв'яжеться з вами в другій половині дня.
— Я, власне, хотів спитати... ну... а де ваші люди?
— Які люди? Що ви маєте на увазі? — мені здалося, що її це запитання добряче розсмішило.
— Ну, якщо нам раптом знадобиться від вас якась допомога... Або ще якісь запитання...
— Якщо виникнуть якісь запитання — відразу телефонуйте мені, й ми все швиденько владнаємо.
— Ну, гаразд, дякую.
Поки я говорив із секретаркою, Єгop оглянув склад і повернувся з такою пикою, ніби побував у громадському туалеті на Трухановому острові.
— У цьому срачі неможливо працювати! Хтось бачив це все? Хтось взагалі знав, куди ми їдемо?
— Віталій начебто оглядав це приміщення.
— Віталій оглядав. Ну, пусть тогда сам и барахтается в зтом дерьме! Туда же невозможно зайти — якесь болото, калюжі, сморід... Горы мусора! Это же конюшня какая-то! Они, наверное, свій коньяк з кизяків женуть!
Наступні півгодини мені довелося присвятити телефонним переговорам, внаслідок яких знімальна група полишила територію заводу, засіваючи зворотній шлях добірними матюками і масовим подивом.
Віталій, як з'ясувалося, таки справді був тут, але ангар оглянув лише зовні — всередину його не заводили. Пояснили, що склад цілком забитий готовою продукцією, але до зйомок зобов'язались його звільнити. Після того, як Єгор десятий раз прокричав у слухавку, що не збирається працювати в конюшні, мені довелося вкотре діставати секретарку.
— Шкода, дуже шкода, — сказала вона. — Ми ж сьогодні влаштували для працівників вихідний, усіх розпустили, щоб ви могли працювати спокійно. Я переконана, що це якесь непорозуміння. Ми розберемося і все з'ясуємо. Дуже шкода.
Нічого не залишалось, як повертатися до Києва й чекати на вечірню матеріалізацію директора. Віталій намагався заспокоїти Єгора обіцянками вибити з Чвалова компенсацію, хоча чути було, що й сам збентежений таким початком роботи над роликом.
— Значить так, Єгоре, наша програма на сьогодні: ти пояснюєш людям, що зйомки з технічних причин переносяться, і вертаєшся на базу, а я з тобою прощаюсь. Увечері наберу. — Мені весь цей облом зі зйомками видавався ще одним прекрасним збігом обставин. Якби Єгор розпочав знімальний процес, навряд чи вдалося б вибратися до бабиної хати завидна.
— А сам ти куди намилився?
— Та, я затримаюсь, у мене ще є тут справи. Це ж моя "мала батьківщина" — батьки з цього села родом. А я давненько вже в бабиній хаті не був. Треба глянути. Там сусідка наглядає, але все ж таки.
— Мала батьківщина? — Єгор витріщився на мене, як на телепня. — И какого же хера ты молчал?! Хата стара?
— Ну, стара, а що?
— А ти не допер досі? Это же отличная мысль! Ну його нахєр, цей завод, і декорації — туди ж! Я все придумав: трохи сценарій підкоригуємо, і буде жир! Стара хата — это то, что надо, поехали!
Після чергового раунду телефонних переговорів настала Віталієва черга плюватися, хоча й без особливого завзяття. День однак було змарновано.
— Хай робить, що хоче, мене це не гребе. Техніка й люди однак проплачені.
* * *
Не минуло й години, як подвір'я біля бабиної хати перетворилося на щось середнє між базаром, вокзалом та циганським табором: звуковики й техніки вивантажували валізи з апаратурою, оператори метушилися навколо хати й про щось кричали Єгору, який усівся на призьбі й щось креслив та дописував на сторінках сценарію, встигаючи гаркати на всі боки. Зі свого досвіду я знаю, що на цьому етапі краще триматись якнайдалі. Повідчинявши хату, літню кухню й сарай, я вирішив навідати бабу Ніну, сусідку. Вона вже багато років хазяйнувала в цьому обійсті, позбавивши мене зайвого клопоту. Час од часу телефонувала, доповідаючи про свої трудові звершення: що де посіяла, скільки вродило. Я незмінно відмовлявся приїжджати по яблука чи по картоплю, але коли випадало перевідати стару, то ще ніколи не повертався від неї з порожнім багажником. Мушу визнати, що її консервації ніколи не пропадали й до наступного року не застоювались.
Баба Ніна жила через подвір'я — безпосередні сусіди, родина Мотричів, ще років двадцять тому перебралися до Києва, й відтоді про них нічого не було чути. А хату продали якомусь диваку, котрий двічі на рік привозив із собою величезну компанію підстаркуватих хіпі, й після кількаденних вакацій із цілодобовими шашликами і гучною музикою вся ця армада щезала.
За якихось десять метрів до хвіртки, біля якої вже розгавкався Струдель (баба Ніна завжди давала своїм псам "їстівні" клички), я перестрів Жуковського. Він ледве волочив ноги. Лише зблизька я впізнав його: Жуковський, колишній сільський листоноша, як тільки вийшов на пенсію зо три роки тому, сильно запив, і тепер на нього страшно було дивитися. Це був жилавий чоловік із крутим характером, але добрим серцем. Пригадую, як він колись бідкався мені, що найгірше в його професії — це носити похоронки. Саме тоді був Афганістан, і протягом півроку четверо хлопців із нашого села вернулись у цинкових гробах.
Я пригадав, як він тоді дивився на мене, — і відчув, що нудота приступає до горла: так мало було спільного між отим Жуковським і цим волоцюгою з виразками на щоках, гематомою замість правого ока, роздутим земляним обличчям. Від нього нестерпно смерділо і я мимоволі відсахнувся до паркану, — він дивився просто перед собою, але нікого не бачив. Звісно, він не впізнав мене. Ліва рука його була обмотана брудною ганчіркою, а в правій він тримав почату пляшку. Я не дуже й здивувався, коли побачив на ній логотип торгової марки "Кремінь".
Баба Ніна куняла в хаті. Гамір нашої знімальної групи не міг розбудити її, бо вона таки добряче недочувала. Я стояв на подвір'ї, гладив Струдля і міркував, як би це розбудити бабу, не перелякавши. Зазирнув у вікно. Так і є, спить у кріслі. Я чомусь не наважувався постукати або й просто зайти — навряд чи двері замкнені. Баба Ніна, ніби щось відчувши, розплющила очі, глипнула у вікно, а тоді сплеснула руками й засміялася. Двері й справді не були замкнені.
— Ой, внучку, це ж треба такому стацця! Ти ж мені тіки шо наснився! Я ше подумала: треба пиріг спекти, бо значить, скоро приїде, — а ти вже тутого!
Що мені завжди подобається в старих людях: вони вміють дивуватися — по-справжньому, як діти, — і водночас вважати будь-яку чудасію чимось дуже природним, буденним.
Розцілувавшись із бабою Ніною, я ледве встигав вислуховувати її звіт за останні місяці.
— ...а так воно все нормально, тільки нада одне зробить, і це вже тобі прийдеться, бо я не здюжаю; прошлий місяць дощі були, каждий день лило, то я тобі от шо хочу сказать: ти на веранді толь перестели, бо протікає сильно; я в прошлий вівторок балію поставила — дак повно натікло; а про піч не знаю, давно не топила, але треба провірить, ти ж пам'ятаєш, як минулого року вона коптила? — то навряд чи улучшеніє саме по собі буде, нада когось із людей позвать, шоб зробили...
