Хліб із хрящами - Бриних Михайло (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
Баба Ніна завела мене в хату, посадила за стіл, примовляючи:
— І чого ж це ти не дав знать, шо приїдеш? Мені ж тебе даже почастувати нічим, хіба шо підождеш, то я борщ зварю.
— Та я тут у справах, так що довго у Вас не засиджуся.
— Ого, і які це в тебе тутай можуть бути справи? Чи таки зібрався толь перестелить?
— Та нє, то вже якось іншим разом приїду. Це ми тут рекламу знімаємо. Ну, для телебачення.
— Тут? І шо ж це тут для телебачення інтересного? — баба Ніна подивилася на мене з кепсько прихованою недовірою, та, про всяк випадок, поправила хустку й зиркнула в дзеркало. Я трохи розгубився, коли згадав, що саме ми збираємося знімати.
— Ну, Ви ж знаєте, шо я в рекламному агентстві працюю. І ми рекламу робимо, яку потім по телевізору показують.
— Дак це я знаю, але шо у нас тут знімать можна?
— Ну, взагалі-то ми для заводу рекламу робимо, там і знімати збирались, але... нам за сценарієм треба хату стару показати.
Баба Надя навряд чи зрозуміла мої пояснення, проте якось спохмурніла.
— Це ти про наш завод кажеш? Про цей "Кремінь" чортовий?
— Еге ж. А чого Ви так про нього кажете?
— А як мені про нього казать? У нас у селі, ти ж знаєш, роботи більше ніякої немає, то вся молодьож і хто постарше — всі туди подалися. Тепер спиваються люди, як дурні, й мруть, як мухи. І то ти їм рекламу робиш? Да ще й по телевізору? Хай Бог боронить! — Баба відвернулася до плити й замовкла.
Я ж не вигадав нічого кращого, і бовкнув:
— Таж хіба раніше краще було? Так само: або спивалися потихеньку, або в місто тікали.
— Ет, приїхав на один день — і наче все знаєш. Я тобі кажу, що цей завод — то якесь прокляття. Каждий день похорон. Вчора двох чоловіків поховали — і всі там, на цьому заводі, робили. І даже не те, шоб сильно пили. Чи то там сама тіхнологія якась дуже вредна, чи біс його знає шо. Ти вийди, по селу пройдися, тоді будеш говорить.
— Та я вже бачив. Оно біля Вашої хвіртки зустрів Жуковського, — ледве впізнав. Так опустився, аж чорний весь.
— Кого зустрів?
— Жуковського! З пошти! — гаркнув я; подумав, що баба просто не розчула.
— Да то ти спутав, — махнула рукою.
— Та ні, я зблизька до нього придивлявся. Змінився він сильно, це правда.
— Не міг ти Жуковського зустріти, помер він, ще влітку. А ті всі пияки, то вони таки справді на одне лице, можна й спутать.
Я дивився на бабу, марно сподіваючись, що вона таки не розчула чи вирішила невдало пожартувати.
— А Жуковський, кстаті, за місяць до смерті тоже пішов на цей завод чортовий, сторожем там устроївся. Там і помер, прямо на проходній.
* * *
За ті дві години, що я просидів у баби Ніни, Єгору вдалося таки перетворити базар-вокзал мого подвір'я на знімальний майданчик. На його мегафонні крики насамперед зреагували сусіди: на вулиці попід парканом уже зібрався весь куток.
— Давно не бачив, щоб тебе бджола так у задницю жалила. — Я саме переглянув сценарій, з якого Єгор, за його словами, "просто витрусив усе лайно". Від узгодженого з "Кременем" варіанту мало що залишилося. — Боюсь, що всі твої надлюдські зусилля — коту під хвіст.
Єгор лише всміхнувся:
— Сьогоднішні мої зусилля — вже з самого ранку в кота під хвостом. Я ж намагаюсь їх звідти виколупати.
— Слиш, Єгор, так я на крупньїй план работаю?
— Та я ж намалював усе, скільки можна перепитувати!
— Значит крупный, да? Через фильтр, да? — молодий оператор, двохметровий амбал із дуже наївним обличчям, швидко зник у хаті. Другий оператор, статечний дядечко з пивним черевом, позіхав за парканом — подумки він уже відзняв цей епізод.
— Дивись, — заходився пояснювати мені Єгор, — ми по максимуму використаємо натуру й відзнімемо зараз початок, коли наш зомбак підходить до хати, зирить у вікно, а потім починає виламувати двері. Далі з'являться його колеги — их мы в последнюю очередь подснимем. Потім у нас все відбувається в хаті — цю локацію вже можна знімати не тут, а в декораціях. Все равно, на студии у нас, или на заводе зтом... — помітивши дівчину, яка виходила з літньої кухні, Єгор враз змінив інтонацію і закричав у мегафон:
— Марино, мать твою, ну скільки ж можна телитись? Ти хоч Семеновича вже зробила? Давай нам його, остальных по ходу будешь мазать! — опустивши мегафон, Єгор повернувся до мене: — Ти зараз як побачиш Семеновича у гримі — це капут! Реально всратися можна!
Семеновича, тобто Миколу Семеновича Зінченка, я добре знав за виставами в театрі імені Івана Франка, де протягом останніх десяти років йому перепадали дрібні, але характерні ролі. Втім, більшість глядачів впізнавали його на вулицях як незмінного учасника гумористичних телепрограм. Попри свої сімдесят три роки, Семенович встигав не лише відпрацьовувати в театрі й на телебаченні, а й залюбки погоджувався "підхалтурити" в рекламі. Сам лише Єгор перетворив Зінченка на обличчя п'яти торгових марок. Його усмішка спонукала купувати мінеральну воду, добрива, музичні інструменти і йогурти, а також заощаджувати гроші на старість (щоб кататися на ковзанах посеред кладовища). Та найбільша заслуга Семеновича перед Мельпоменою все ж таки полягала в тому, що він був рідним дядьком Єгора.
Подвір'я помалу порожніло. Пивний оператор безпосередньо керував "зачисткою" загального плану. Єгор невтомно гарчав у бік літньої кухні, яка стала гримеркою, аж поки з дверей визирнув невимовно жахливий Семенович. Марині таки вдалося створити бездоганного зомбі: ліворуч, над вухом, у черепі зяяла діромаха, з якої вивалювався мозок, а крізь поплямовану шкіру просвічувались набубнявілі чорні жили; вдягнений він був у подертий і перемазаний землею костюм; довершувала образ страхітлива рана на шиї, над краваткою, з якої виповзали здоровецькі хробаки.
— І ти думаєш, що цю гидь хтось покаже в прайм-тайм? — оглянувши Семеновича я відразу зрозумів: сьогоднішній день таки залишиться в кота під хвостом.
— Ти не шариш, це жанр такий. Ми потім на комп'ютері трохи поправимо, якщо треба буде. Марино, черв'яки не повідпадають? Так, супер, где его палка? Тобто ця, голобля? Він заходить у кадр, тягне за собою голоблю. Що там із загальним планом?
— Кадр вилизаний, як котячі яйця, можна починати.
Розділ 10.
Магнітофон
— Дабі-дабі-дабі зомбірадіо дот юей, запам'ятайте цю адресу, за якою живе перше в Україні радикальне сільське радіо! Радіо Живих Мерців — ваше віконце в світ апокаліпсиса, залишайтеся з нами!
У студії для вас працює ді-джей Дятел, і ми виходимо в ефір також на коротких хвилях... Ну, принаймні час од часу.
Нагадую для наших нових слухачів, раптом такі з'явилися, що наша радіостудія облаштувалася в одному з сіл Київської області, де цими днями прокльовуються паростки кінця світу.
Село Міцне здавна уміє берегти свої таємниці, та цього разу його мешканці бояться навіть мовчати. Тим більше, що їх однак ніхто не чує і слухати не хоче, — навіть за допомоги нашого радіо.
Сьогодні гість нашої студії — мешканка села Міцне Ганна Миколаївна Авербах, яка прийшла до нас не з порожніми руками. Ганна Миколаївна цими днями втратила свого батька, який несподівано помер від пневмонії. Це якщо когось цікавить діагноз, бо в селі Міцне, де з кожним днем смерть забирає дедалі більше люду, всі кажуть інакше. Кажуть, що причина всіх цих смертей — лікеро-горілчаний завод "Кремінь", із яким ще зовсім недавно всі пов'язували надії на розбудову та розквіт не тільки села Міцне, але й багатьох навколишніх сіл. Формально, всі жахливі чутки, що ширяться селом, не підтверджуються жодними фактами.
— Брешуть вони, брешуть! Які ще потрібні факти?! Люди наче посліпли! Приїхала комісія з Києва, просиділи на цьому заводі півдня — і забралися, а потім написали в газеті, що порушень не виявлено. Дак хай би вони не на завод, а на кладбіще сходили, шоб своїми очима побачити: є там порушення чи нема!
