Хліб із хрящами - Бриних Михайло (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
— Я вам нагадаю, дорогі слухачі, що саме трапилося кілька днів тому на кладовищі.
— Тільки скажіть, що то на старому було, на старому цвинтарі, який вже ніби щитається закритим, хотя там дальше ховають, бо пока шо нема де...
— Так, на старому цвинтарі одна з мешканок села, яка кожної неділі ходить доглядати за могилою сестри, звернула увагу, що земля на сусідньому горбочку — там якесь занедбане поховання, я так зрозумів, — земля просіла...
— Просіла і, шо саме главне, стала якась рихла, баба Ліда ж постоянно ходе, не тільки по неділях, так вона знає, шо там і як, а перед тим дощів не було, нічого не було, а могилу ту хіба сама баба Ліда вряди годи прорве од бур'яну, бо там всі родичі виїхали, нема кому доглядать, тому вона сама, так вже якось, по сусідському. То вона рішила горбочок, який просів, поправити, тільки туди грабельками — а воно гух! — і провалилося, ледве сама не впала. То покликали людей, міліцію, роздивилися — а там нічого, тіки гріб зотлілий, і нічого! Це ж де таке було, щоб покійників красти? Як це?
Розділ 9.
Банґ-банґ
— Прочитав я ваш сценарій.
— І що?
— Як завжди — параша.
Скільки ми працювали з Єгором? Якщо не помиляюся, років
сім, коли він іще був випускником режисерського факультету театрального інституту. Єгop Тончик — людина з вітром і діркою в голові. Як і більшість карпенко-карівських геніїв, за час навчання він зняв кілька надзвичайно авангардових короткометражок, які здобули низку схвальних відгуків на фестивалі "Молодість". Цього, на думку Єгора, було достатньо, щоб наважитися просити грошей у Міністерства культури на повнометражну роботу. Міністерство, звісно ж, здригалося всіма своїми кабінетами й порогами, від чого й у більш досвідчених прохачів голова йшла обертом. Вибігати щось у цьому лабіринті з десятками мінотаврів було набагато важче, ніж виграти джекпот у національній лотереї, тому немає нічого дивного, що амбіції Єгора з кожним роком зморщувались, і замість мрій про кіно з'явилися безглузді телепроекти, зйомки рекламних роликів та — як винагорода за творчу пригнобленість — спорадичне кліпмейкерство.
Не знаю, як Віталій з ним познайомився, та вже перша халтура, яку він зробив на наше замовлення, справила напрочуд душевне враження на клієнта. І що більше Єгор плювався й бідкався щодо необхідності халтурити, то кращими було його рекламні оспівування мінеральних вод та памперсів.
За всі ці роки "Лінія Шолє", що уклала з Єгором рабовласницький контракт, здобувала рейтинг в очах рекламодавців, а сам режисер компенсував почуття провини перед високим мистецтвом, заснувавши власну студію-продакшн "Банґ-банґ".
Кожна зустріч із Єгором віщувала дискусію на межі легких тілесних ушкоджень. Кожен сценарій, виплеканий у надрах нашого агентства, проголошувався бездарним ще до прочитання. Компроміс полягав у тому, що Тончик — після багатьох невдалих спроб покращити текст — писав практично те ж саме лайно, й усі хором погоджувалися, що він — чудовий сценарист.
— Отже, все чудово, — резюмував Віталій, вкотре почувши єдиний можливий вердикт нашій роботі.
— Ага, прекрасно. Я так вижу по стилю, что это наш Кузьма ибн Шекспир... опять бисером весь хлев забросал, — у спілкуванні Єгор весь час перемежовував російську з українською, незалежно від того, якою мовою з ним спілкувалися.
— Єгоре, твої мрії про кіно нарешті збуваються, тож припини гнати. Оно краще подумай про грим для наших трупів.
— Ага, все життя мріяв, щоб на знімальному майданчику було вдосталь томатного соку. И вот оно! Наконец-то! Надо будет заказать два куба, не меньше.
— Це навряд чи. Ніяких кривавих баталій. Наші зомбі просто будуть бухати "Кремінь" — і перетворюватися на людей. На розумних, модних, респектабельних джентльменів, якими відразу можна вкомплектувати найближчу банківську філію. Чи "МакДональдс".
Єгор поклав руки на стіл і затарабанив пальцями. Потім трохи подався вперед і якось аж занадто серйозно запитав:
— Хлопці, а ви переконані, що ця ідея... эти вот зомби... я бы на месте заказчика послал вас куда подальше!
— Єгоре, не починай, я ж тобі все пояснював. Усе вже узгоджено. — Віталій кілька днів тому витратив півтори годин на диспут за назвою: "У кого з нас не всі вдома?" й повертатися до цієї теми не хотів.
— Ви не розумієте, — він перекидав погляд із мене на Віталія, ніби стежив за тенісним матчем. — Йдеться не про вашого ексцентричного магната. Й навіть не про нашу репутацію. Просто це одна з тих задач, яку неможливо розв'язати. В її умовах є якась помилка. В мене таке враження, що цей Чвалов просто підіграє вам. Зачем ему этот провальный сюжет? І сама ця його продукція... Он похож на отморозка? Нет. То єсть, когда он с такой вот серьезной физиономией говорит про високу якість свого шмурдяку... Он, наверное, считает вас абсолютно продажными тварями. Какими вы и єсть на самом деле. Щось тут не так.
Віталій хвилину-дві просидів мовчки. Він покусував губи, крутив великим і вказівним пальцями олівця, який вперто не хотів рухатися плавно, рівномірно.
— Знаєш шо... Кустуріца... Тобі нагадати, як ти знімав стариганчиків, які посеред кладовища каталися на ковзанах? Що це було? Якась там дивовижна пропозиція для пенсіонерів від шановного банку... як його...
— "Деско".
— Ага, "Деско". "Ми винагороджуємо вашу старість". І ти після цього мелеш, що зомбі — це занадто? А може, нам нарешті пощастило. Клієнт має почуття гумору і все таке. З якого дива нити й шукати помилок? Якщо вже й далі рухатися за твоєю логікою, то вся наша діяльність — безкінечна помилка.
— Про що я стільки разів тобі казав...
— Ну от і чудово. Кузьма, тепер твоя черга морочити голову нашому, бляха, Кубріку. А в мене, звиняйте, через десять хвилин зустріч.
Коли двері за Віталієм зачинилися, Єгор зіжмакав папірця й шпурнув його в бік дверей.
— Откуда он на мою голову взялся? І взагалі, де ви раніше були, коли я короткометражки знімав? У мене чудовий сценарій про зомбі десь валяється, куди там вашій маячні. Может, ну ее, эту рекламу? Слепим что-нибудь для отмазки, а на решту грошей справжнє кіно зробимо?
Замість відповіді я тицьнув йому папку з різними матеріалами про завод та його продукцію, куди не забув покласти ще й копію газетної статті про історію села Міцне.
— На, ознайомся перед виїздом. Може, щось стрельне.
— Стрельне. Вже стрельнуло! — Він навмання вихопив із папки один аркуш. Це була світлина нашого клієнта з дошки пошани. — А это что еще? Чвалов Іван Петрович, директор. Да-да, натуральный зомби.
* * *
Перший день зйомок у Єгора завжди складався з метушні, лайки та істерик. А відколи він перейшов на цифру — це стало законом. Він усім був незадоволений: світло виставляли не так, декорації зазнавали часткового нищення, актори вислуховували проповіді про власну бездарність. У тих випадках, коли мені доводилося так чи інакше контролювати процес, я завжди намагався приїхати вже на другий день зйомок. Коли й залишки декорацій вже ніхто не рухав, і зі світлом не було проблем, і на акторів сходила благодать.
Цього разу я все ж таки вирушив разом із караваном знімальної групи, бо планував одразу по приїзді покинути буремного Тончика й перевідати бабину хату.
Коли фургон із емблемою "Банґ-банґ", за яким вишикувалися ще кілька авто, під'їхав до воріт заводу "Кремінь", мене здивувало лише одне: ніхто нас не зустрічав. Більше того, на численні сигнали клаксонів теж не було реакції. Хтось побіг на прохідну зі святим наміром обматюкати охоронців, але двері сторожки виявились зачинені. Я набрав телефон директора. Кілька хвилин після відповіді секретарки в слухавці деренчала популярна мелодія, назву якої мені ніяк не вдавалося згадати. Замість Чвалова я знову почув голос секретарки, яка повідомила, що Іван Петрович не може зараз говорити, але просив вибачитись і переказав, що ворота відчинені й можна заїжджати на територію.
