Людина, що знайшла своє обличчя - Беляев Александр Романович (читать книги без сокращений .TXT) 📗
— Вона не помре, владико!..
— …що не винна ні в чому і що це ти, мерзенний злочинцю, оббрехав її. У мене відкрились очі.— Раджа плеснув у долоні.
— Пощади, владико! Вислухай мене!
— Начувайся ж, гадюко!.. Взяти цю мерзенну тварюку! — звернувся раджа до слуг, що вбігли на його поклик. — Вкинути його в клітку з тиграми! О, ти достойно розважиш мене цим видовищем!
Слуги схопили Мохіту. Він заревів так, ніби його вже вкинули в клітку з тиграми.
Та коли його винесли в іншу кімнату, він одразу ж перестав кричати і тихо заговорив, звертаючись до слуг:
— Ви не кидайте мене тиграм сьогодні. Почекайте до завтра. Тисячу рупій одержить кожний із вас… Завтра гнів раджі мине, і він сам стратить вас, якщо ви поквапитесь кинути мене в клітку. Я ще знадоблюсь йому. І вам знадоблюсь! Чуєш, Банкім, чуєш, Ганендра?.. По тисячі рупій!.. Завтра ж раджа спитає: «Де мій улюблений Мохіта?» Немає Мохіти! «Хто посмів його кинути? Відрубати тому голову!..» А якщо не кинете, скаже: «Добре, що зберегли мого дорогого Мохіту». І щедро винагородить вас… І на всякий випадок нагодуйте тигрів досхочу. Так, щоб шматки м’яса в них з горла стирчали. Щоб звірі на мене і дивитися не хотіли…
Все це сталось увечері, перед тим днем, коли Боден, Пірс, Доталлер і Джейн з’явилися до раджі.
Розділ двадцять шостий
БОРОТЬБА ЗА ЖИТТЯ
Колодязь був глибокий. Пролетівши кілька секунд, Аріель спробував уповільнити падіння. Це вдалося, хоча й з дуже великими труднощами. Але чи пощастить піднятися? Каміння тягло вниз.
З шумним сплеском мішок ударився об поверхню води. Тіло Аріеля пройняв дрож — вода була холодна. Щоб даремно не витрачати сил, він намагався тримати над водою хоч би голову. Тканина мішка намокла і погано пропускала повітря, яке й без того було важке, майже без кисню. Аріель рискував не тільки втопитися, але й задихнутися.
Як тільки шум падіння відлунав, у тиші, що настала після цього, почулися голоси:
— Кінець!.. Шкода!..
— А ти, Акшай, казав, що коли він і не бог, то родич богам. Був би богом, не дав би втопити себе, як цуценя.
— Сьогодні він, завтра хтось із нас…
На цьому й скінчилися похоронні розмови. Незабаром кроки почали віддалятися, почувся брязкіт дверей.
Задихаючись, Аріель рвонувся вгору, йому здавалося, що його тіло розривається. На мить він навіть знепритомнів, каміння тягло вниз. Занурився в холодну воду і прийшов до пам’яті.
«Якщо я одразу не піднімусь — загибель неминуча», промайнула думка. Затуманивши подих, зціпивши зуби, стиснувши пальці рук, він став знову підійматися, цього разу ще повільніше. Розпочався поєдинок двох сил: одна тягла вгору, друга — вниз.
Головне — не втратити свідомості, не поступитися силі, що тягне вниз, — там смерть…
Вгору, вниз, знову вгору, ще і ще трохи… Аріель обливався потом і тремтів усім тілом. Відчув у роті солоний смак крові. Різало очі.
Вище! Вище!
Але немає більше сил… Чи не припинити ці жахливі муки надлюдського напруження? В голові шум і дзвін, якісь виляски… Може, лопаються кровоносні судини… Хто це? Де? Виблискує голубувата криця кинджала, засліплює очі до болю… Впасти, не жити…
А що коли порятунок близько?..
Аріель старається намацати стінки колодязя, але ні на що не наштовхується. Підіймається все вище і раптом ударяється об щось головою. Де ж це він? Невже, йдучи геть, слуги накрили колодязь кам’яною плитою? Тоді всьому кінець!
З останнім проблиском свідомості Аріель догадується: він ударився об склепіння над колодязем. Тільки б не впасти назад.
Він непритомніє.
Мабуть, Аріель дуже довго пролежав непритомним. Опам’ятавшись, він з радістю переконався, що лежить на твердому і сухому місці.
Тільки літаюча людина могла вибратися живою з цього колодязя!
Але ж він усе ще був зв’язаний, у мішку з камінням.
Він зробив спробу розв’язати руки, але вузли були затягнені міцно. Єдине, що вдалося йому, — це прогризти невелику дірку в мішку. Дихати стало легше. Що робити далі?
Так він поповз уздовж стіни, повернув за ріг, доповз до дверей, обмацав їх крізь мішок, спробував штовхнути: двері не піддавалися. Поповз далі. Знову повернув за ріг. Стіна тяглася все далі й далі. Якийсь коридор. Може, він виведе його на волю… Відпочиваючи, іноді впадаючи в напівнепритомність, Аріель повільно посувався вперед. Мішок почав прориватися. Вірьовки ослабли від рухів.
Ось він відчув струмінь свіжого повітря, що звідкілясь увірвався в душне тепле підземелля, і незабаром справді знайшов отвір. Спробував проникнути в нього, але він був такий вузький, що пролізла тільки голова.
Знову поповз. Минув кілька таких отворів, зроблених, мабуть, для вентиляції. І, нарешті, знайшов один ширший. Він почав протискатися в нього. Благенький мішок нарешті прорвався, каміння висипалось. Аріель легко піднявся вгору, долетів до якогось повороту і одразу відчув свіже повітря.
Аріель радісно зітхнув на повні груди.
Треба вибрати напрямок… Аріель повернувся лицем до зорі. Схід… Позаду — захід, праворуч — південь, ліворуч— північ. Куди летіти? До Лоліти, Нізмата, Шарада! Він звернув на дорогу.
Пролітаючи над парком і колодязем, з якого він витяг хлопчика, Аріель почув, як хтось вражено крикнув.
— А він все-таки родич богам! — вигукнув слуга, хитаючи головою. Це був Акшай. — Лети, лети, голубчику! — вітав він Аріеля. — Я нікому не скажу, що бачив тебе! Тільки сам більше не попадайся! Видно, твої небесні родичі не дуже-то допомагають тобі у тяжку хвилину!
Аріель не тільки не чув цих слів, але й не бачив людини біля колодязя: йому було не до того. Хоч він летів тепер без вантажу, але відчував, що сили зраджують його. Всі переживання вчорашнього дня, жахлива ніч, нелюдська перевтома… Ні, не долетіти йому до хатини доброго Нізмата…
Аріель опустився в кущах біля дороги і заснув важким сном.
Розділ двадцять сьомий
ЗНАХІДКА
Як тільки зійшло сонце, на дорозі з’явилися селяни, мандрівні монахи, осли, навантажені корзинами.
Було вже близько полудня, коли на дорозі показався запорошений автомобіль, у якому сиділи троє чоловіків і молода дівчина. Примітивши автомобіль, перелякані селяни сходили з дороги і низько кланялися.
— Зупиніться, Джемс, — сказав один із сагибів, звертаючись до шофера, коли машина наблизилася до людини, що лежала біля канави. — Тут, здається, вчинено злочин. Бачите цю закривавлену голову?
Дівчина, що сиділа в автомобілі, зблідла.
— Яке нам діло до всього цього, містер Доталлер? — сказав старий сагиб, обличчя якого чимось нагадувало пугача. — Хіба мало на дорогах Індії вбивають людей? Це ж дикуни! Рушайте, Джемс!
Машина рвонулась уперед.
— Стійте, Джемс! — суворо крикнув Доталлер. — Подайте машину назад. Ми не можемо проїхати мимо цього, містер Боден. Зверніть увагу: це біла людина. Може, він англієць і ще живий. Адже бестії-тубільці завжди готові спровадити на той світ сагиба! Як собі хочете, а я вийду й огляну його.
Машина зупинилася.
— Він ще стогне! Він живий! — вигукнув Доталлер. — Якісь вірьовки; треба розв’язати його, — говорив він далі, нагнувшись, і з гидливістю відрізав обривки вірьовок, що метлялися на руках і ногах. — Ей, ви! Хто-небудь! Ідіть сюди! — крикнув він, звертаючись до селян, що зупинилися недалеко.
Цей жест був зрозумілий і для тих, хто не знав англійської мови, але ніхто не зробив жодного руху.
— Осли! Боягузливі йолопи! — лаявся Доталлер. — Джемс, зробіть ласку, допоможіть мені!
В цю ж мить Пірс з жахом вигукнув:
— Це він!
— Хто він? — швидко спитала дівчина, зблідши ще більше.
— Він… ваш нещасний брат Аріель… Аврелій Гальтон…
