Людина, що знайшла своє обличчя - Беляев Александр Романович (читать книги без сокращений .TXT) 📗
Розділ двадцять четвертий
БУРЯ ЗІРВАЛАСЯ
Вибравши момент, коли Аріель гостював у Шьями, а раджа був особливо роздратований чимось, Мохіта з усілякими кривляннями, лицемірними зітханнями і недомовками приступив до справи.
Він нікого не звинувачує, нічого не доводить. Але обов’язок вірного раба змушує його розкрити очі своєму владиці на речі, які йому, Мохіті, не подобаються. Звичайно, в усьому цьому немає нічого поганого, але й не можна пройти повз такі факти.
Мохіта з тими ж самими застереженнями почав перераховувати факти.
Спочатку він розповів про Аріеля, — про його подарунки слугам, підозрілі бесіди з ними, про нічні польоти. Потім обережно почав говорити і про поведінку раджини.
Побачивши Аріеля вперше, Шьяма визнала його дуже красивим. Хіба вона не сказала цього? І тоді ж — яка дбайливість! — спитала, чи не голодний він. Коли Аріель літав у палаці і кидав згори квіти, кращі троянди падали на коліна Шьями. Знак пошани з боку Аріеля? Чи тільки пошани? З яким почуттям раджина підхоплювала ці троянди і підносила їх до обличчя — не до уст хіба? Щоб поцілувати їх? З яким захопленням, з яким виразом очей дивилася вона на літаючого юнака! Раджа не бачив усього цього тому, що був засліплений Аріелем. Та очі Мохіти все бачать… А хіба вона сама не подавала Аріелю квітку тоді, коли він, цей юний красень, злетів на купол палацу? І Аріель зберіг квітку раджини.
Аріель занадто часто буває серед слуг; може, готує змову, а раджина сприяє йому, і — хто знає? — чи не бере вона сама участі в цій змові, яка, можливо, загрожує життю владики?
Останнім часом раджина й Аріель влаштовують побачення, та ще й відкрито, ніби для того, щоб усі бачили, як мало вона дбає про свою честь і про добре ім’я свого поважного чоловіка. Аріель літає в зенан, недоступний, за законом, для будь-кого стороннього.
Кров ударила в голову раджі, його темне обличчя набуло лілового відтінку.
— Це брехня! — прохрипів він. — Ти граєш своєю головою, Мохіта!
Мохіта впав ниць і вигукнув:
— За честь володаря душі моєї я не пошкодую власної голови. Іди до раджини і переконайся сам. Полюбуйся, як вони воркують, немов закохані голуб’ята, або готують чорну змову проти тебе!
Раджа підвівся, хитаючись від гніву, що охопив його. Обличчя владики спотворила судорога. Тепер воно було страшне. Здавалося, що невидимі блискавки освітлюють його синюватим полум’ям. Сповнений гніву і жаги помсти, він рушив на половину дружини. Мохіта пішов слідом за ним.
Раджа відгорнув край завіси.
Біля вікна, що виходило на балкон, серед подушок сиділи Шьяма й Аріель. Перед ними на низькому лакованому столику стояв золотий піднос з фруктами. Аріель щось розповідав, Шьяма дивилася йому в обличчя, уважно слухала.
Гортанний крик пронизав тишу. Аріель і Шьяма перелякано повернули голови до завіси і побачили раджу.
Раджа, як тигр, стрибнув до Аріеля, звалив його на подушки і схопив за горло. Шьяма кинулася до раджі. Мохіта свиснув — у нього вже все було підготовлене. Вбігли слуги.
— Зв’язати це гадюченя і це падло! — наказав раджа слугам. — Аріеля — в башту, а цю негідницю — в підземелля!
Раджа хотів сказати навпаки: «Аріеля — в підземелля, а Шьяму — в круглу башту», але в розпалі гніву помилився на слові. Мохіта зрозумів його помилку і хотів виправити.
— Чи правильно я зрозумів тебе, владико?
Але раджа вирішив, що Мохіта хоче захистити раджину, і крикнув:
— Без балачок!
Мохіта позадкував і прикусив язик.
Шьяма випросталась. Вона була бліда, очі палали гнівом.
— Нікчема! — вигукнула вона, з презирством дивлячись на чоловіка. Підбігши до Мохіти, вдарила його по щоці. — Негідник!..
Слуги стояли в нерішучості, боячись доторкнутися до раджини; частина їх підійшла, за знаком Мохіти, до Аріеля.
— Чого стали? Шкуру здеру! — кричав осатанілий раджа.
Слуги, підштовхнули один одного, почали наближатися до раджини.
Шьяма вихопила з-під халата кинджал. Блиснув клинок.
— Я уб’ю себе раніше, ніж хто-небудь доторкнеться до мене! — загрозливо крикнула вона і спрямувала вістря кинджала в груди.
Слуги скам’яніли.
Що було далі, Аріель не бачив. Його вже оточили. Зв’язавши, підняли і понесли.
Аріель не опирався: він був вражений тією внутрішньою силою, з якою вирвався протест Шьями, і ніби заціпенів.
Його вкинули в круглу башту. Двері замкнули.
Деякий час Аріель лежав на підлозі біля самого вікна, вражений усім, що сталося. Шия боліла, в голові паморочилось.
Коли думки трохи прояснилися, він почав розмірковувати. Мохіта, мабуть, стежив за ним і доповів раджі про його польоти за межі володінь раджі. Але чим винна раджина?.. В чому запідозріли її? Так ось чим скінчилося його життя в раджі! І як він покараний за свою нерішучість! Треба було давно полетіти з цієї клітки.
Бідолашна, добра раджина! Невже ж і вона стала жертвою якихось мерзенних підозр і доносів? їй не дали навіть виправдатися… Полетіти? Залізні двері замкнені, на вікні товсті грати…
Аріель бачив частину парку, кам’яний мур і за ним, зовсім близько, шлях.
Якась дівчина стоїть біля стіни на шляху і пильно дивиться на палац.
Аріель здригнувся: він пізнав Лоліту.
Звістка про те, що Аріель перебуває у раджі, дійшла до неї, і вона іноді пробиралася до палацу.
Їй пощастило бачити, що Аріель літав над куполом палацу. Вона бачила, як гарна жінка подала Аріелю квітку, коли він пролітав мимо вікна, і серце дівчини стислося. Хіба пил на дорозі може мріяти про сонце? Аріель, звичайно, знайшов у палаці достойне щастя!
Але плоди манго, що несподівано з’явилися біля Шарада, міг принести тільки Аріель. Значить, він прилітав! Значить, він не забув про них! І Лоліті так захотілося хоч здалеку побачити Аріеля.
Сьогодні в палаці діялося щось незвичайне: чулись збуджені крики, люди метушилися на подвір’ї і в парку. Проте Аріеля не було видно. І Лоліта вже хотіла йти геть, як раптом почула голос Аріеля:
— Лоліта! Це я, Аріель! Якщо вирвуся звідси, прилечу до тебе! Чекай мене! — Позад нього заскреготав засув дверей, і юнак поквапливо опустив голову на підлогу.
Лоліта, почувши слова Аріеля, затремтіла.
Він був за ґратами. Що ж це означало?
Розділ двадцять п’ятий
ВЛАДИКА ЗРАДЛИВИЙ
Слуги сховали Аріеля в мішок, зав’язали зверху і понесли. Помічник Мохіти хрипким голосом давав накази.
Мішок був старий, не дуже щільний. Аріель побачив світло і, відчувши свіже повітря, зрозумів: його несли через двір. Раптом світло померкло, повітря стало душним і прохолоднішим… його несли довгими коридорами, потім почали спускатися крутими сходами. Знову переходи, сходи… Нарешті його опустили на холодні плити. Блимнуло жовте світло світильника. Мішок розв’язали і мовчки поклали в нього два важких камені. На очах в одного з слуг Аріель помітив сльози, на обличчях інших — мовчазне співчуття. Але помічник Мохіти невідступно стежив за кожним рухом слуг. Аріель побачив цямрини кам’яного колодязя. «Ось де має скінчити свої дні літаюча людина», гірко подумав він.
Двоє слуг зав’язали мішок, підняли Аріеля і з стогоном кинули в глибокий колодязь.
А в палаці, в кімнаті Шьями, Мохіта повзав навколішках за своїм владикою, бив себе кулаком по лобі і волав:
— Змилуйся, володарю!..
Раджа бігав по кімнаті, ногою відкидав од себе Мохіту і кричав:
— Ти, ти, ти один в усьому винен! О мерзенний, проклятий гад! Ти позбавив мене найкращої оздоби мого палацу, найкращої моєї втіхи — літаючої людини! Ти оббрехав і його і найчеснішу жінку! Якщо Шьяма помре, а, вона, напевно, помре…
— Боги збережуть її, владико! Лікар сказав…
— О лукавий раб! Як повернувся твій язик оббрехати найкращу в світі жінку? Чому це зміїне жало не вкрилося болячками? Ти змусив мене, брехливий собако, вчинити злочин… Перед смертю не брешуть, а вона крикнула мені…
