Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
— Кинь, — сказав я.
— Можливо, я дещо перебільшив, — наш гість тугіше загорнув халат, — але навіщо ви втручаєтесь у чуже життя? Адже переробляти мене пізно, та й чи варто? З роками багато що може змінитися. Те, чим марив у юнацтві, стає смішним і приємним спогадом, — він говорив тепер складно і переконливо, — на перше місце виходить сім’я, робота, де тебе поважають…
— Ой, чи так це? — за інерцією бовкнув Юрко.
— …невеличкі скупі радощі, їх навчаєшся смакувати, — не зважив на нього наш лектор, — менше починаєш тіпатися. Поступово з’являється розуміння… А втім, вам ще рано про це, — він усміхнувся, — я й сам у молодості дивакував. А ця штука у вас непогано працює, — “міщанин” кивнув головою в бік випромінювача.
Юрко гордо випрямився.
— Але продовжувати не варто. Гаразд? Це нестерпно, а у жінки слабке серце, — він знову посміхнувся, і на щоці його набряк рваний шрам. — Недобре піддивлятися, — зауважив він. — А ви ще й про високі поняття розмірковуєте. На добраніч, хлопці!
І ми лишилися на самоті. Не ясно було, чи вдався експеримент, чи ні. Ми думали зовсім про інше.
— А знаєш, ну його до біса, цей випромінювач, — сказав у задумі Юрко і засунув викрутку всередину працюючого випромінювача, — всіх не переробиш.
Ядучий дим і електричні бризки були йому відповіддю…
Невдовзі приїхала моя дружина.
Потім у нас народилася дівчинка.
Наш район поступово обростав деревами. Робота, клопоти, все зростаюча втома і книжки, які переселилися з серця на книжкові полиці.
Якось я ледь не загинув під час аварії. На згадку лишився шрам.
А цієї осені одержав квартиру в новому районі.
За вікном густо падав мокрий сніг.
— Дякую, Юрію Івановичу, — сказала моя дружина, поліруючи сукнинкою паркетну підлогу, — сам ти ще рік збирався б.
Я збирався до крамниці. Натягнув нове картате пальто і раптом почув у під’їзді гуркіт. Відчинив двері. Двоє молодиків возилися з ящиком, який застряв на сходах. Сухим вогнем обпекло губи, і ноги винесли мене на майданчик.
— Так, — сказав я, глянувши на молодиків, — новий виток спіралі? Загоряємо?
— Та виходить, — розвів руками один із них.
І мені стало весело і легко, тільки нараз защеміло серце, яке раніше ніколи не боліло. Певно, роки давалися взнаки…
ЗА ПРІРВОЮ ЧАСУ
Увесь комплекс налічував шість однакових важких коробок. Та й сама гра називалася примітивно — “Ретроскоп”. Від цієї назви віяло фантастикою.
— Отже, виходить, ми зможемо зазирнути в минуле? — скептично спитала Олена.
— Не знаю, — відповів Вадим.
Це він розшукав гру на складі іграшок, що не пройшли в серію, і приніс її до гуртожитку. Зараз він гортав старовинну інструкцію, підключав до коробок різнокольорові електричні джгути і зненацька вигукнув:
— Все!
— Що — все? — ми відчули себе обуреними.
— Все, можна починати!
— Краще поїхали б на турбазу, — понуро протягнув Дементьєв, — що ви, справді, мов діти? Там хоч танці…
Всі в душі погодилися з ним. На Вадима жаль було дивитися. У нього пропадав суботній вечір. І щоб якось врятувати становище, я сказав:
— Ну, починати, так починати.
І Вадим зраділо кивнув:
— Малюємо фон. Він клацнув вимикачем. Світло згасло, і в темряві пролунав його голос:
— Хочете кам’яний вік? — спитав він.
— Нехай буде кам’яний, — відповів Ігор, — яка різниця!
Вже знайомі з правилами гри, ми швидко накидали фон: печера, багаття, ліс, річка, плем’я готується до полювання.
— Мусить бути вождь, — підказав невидимий у темряві Дементьєв.
Біля входу в печеру з’явився вождь.
— Яке програмове питання? — спитав Вадим.
— Зародження прекрасного в людині, — вирвалося в мене.
— Наприклад, графоманії, — додав інший.
Ясна річ, наді мною кепкували, я вже з рік вважався місцевим поетом. Довкола загиготіли.
— Усі згодні?
— Всі, всі!
— Головна дійова особа?
— Слабак, звичайно, — позіхнув Дементьєв, — якийсь палеолітичний виродок.
Біля стіни печери з’явився головний герой. Він цілком відповідав заявці Дементьєва.
— Нехай його кличуть Синій Потік, — мрійливо сказала Ярина.
— Нехай, — зголосився Вадим. — Поїхали!
— Гайда! — буркнув Дементьєв.
Ми почули, як щось тихо клацнуло. Спалахнуло і затріщало полум’я, заметались по стінах печери тіні, ожили обличчя.
По чорних, закіптявлених багаттям стінах печери металися і пританцьовували ламані, ще чорніші тіні. В тьмяному багряному світлі вогнища з’явилися раптом то мускулиста піднята вгору рука, то ряд нахилених спин, які ховалися в темряві. В задушливій печері мисливці виконували танець щасливого полювання. Ритмічно збиваючи п’ятами сланцевий пісок під ногами, вони то йшли від вогнища, трясучи палицями, зображаючи облаву, то, припадаючи на ліве коліно, зображали мисливців, що повернулися з багатою здобиччю. Плем’я готувалося до полювання.
— Даруй нам, боже, багату здобич! — вигукував один з натовпу біля стіни, звиваючись у конвульсіях.
— Гей! Гей! — грізно підтримували його мисливці.
— Дай крові та вогню!
— Гей! Гей! — здригалося склепіння печери.
І, наче живе, танцювало полум’я намальоване на стіні патлате сонце — їхнє божество. Застигли в побожній тиші літні люди, жінки, діти. Тільки очі тьмяно поблискували з темних кутків печери та зрідка чувся дзвінкий ляпас чи неголосний викрик.
— Дай нам м’яса і шкіри!
— Гей! Гей! — невтомно кричали мисливці.
Ритм наростав.
— Щасливим буде полювання, — кивають старі.
Світяться гордістю й надією очі жінок і захопленням у дітей. На виході з печери видно чорну постать вождя. Всі погляди час від часу повертаються в його бік: “Чи задоволений?” Але б’є в овальний отвір печери яскраве світло, і важко збагнути, куди звернуте його обличчя. Він не бере участі в танці, він вождь — божество у нього в душі.
— Гей! Гей! — злітають з-під ніг танцюючих гострі піщані струмочки.
Не бере участі в ритуалі ще один. Він не такий мускулистий і рослий, як решта. У нього тонкі пальці і ясне бліде обличчя. Це Синій Потік. Це він придумав Гімн Полювання і намалював на стіні сонце. Тепер плем’я бачить сонце навіть у зимові дощові дні. Тому за зиму померло менше старих людей. Юнак розминав у пальцях грудочку яскравої червоної глини, він тільки-но закінчив малювати оленя, і тепер той, мов живий, летить, ледь торкаючись копитами білого піску.
— Ге-е-ей! — падають зрештою знесилені мисливці.
Синій потік здригається і озирається. В цілковитій тиші до нього наближається вождь, і пісок тяжко зітхає під його кроками. Він довго дивиться на полум’я, на виблискуючих від поту мисливців, на намальованого оленя, і все це потопає, не відбиваючись, у його очах. Потім він бере з вогнища обвуглену гілку і, відштовхнувши юнака, підходить до його малюнка. Жирна чорна лінія пронизує до половини тіло оленя і виходить з іншого боку. Символ простий і зрозумілий. Плем’я вибухає криками захоплення. Вождь здіймається над юнаком нездоланною чорною скелею. Їхні погляди стикаються. Один із них має владу над тілами племені, над життям і смертю. Інший — над душами, отже, над безсмертям. Першого бояться, другого люблять. Вони не супротивники, вони не піддаються порівнянню. Однак звіриним інстинктом вождь учуває зростаючий неспокій племені за його спиною. Він відчуває якусь незбагненну таємничу силу цього слабака. Він не може зрозуміти, не може змиритися з нею, але вона незаперечна. І це дратує його, б’є в скроні тупими сильними припливами крові, нервує і… лякає. Вождь першим відводить погляд.
— Бути полюванню! — рвучко змахує він догори руками. І танцює, танцює в його очах багряний вогонь, відблиск чи то вогнища, чи то ненависті.
— Бути полюванню! — здіймаються вгору десятки мускулистих рук.
Тече сухими струмочками протягу біла сланцева пилюка…
