Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
Але слова застряли в горлі, і, розмазуючи по обличчю кров, він розгубився вперше в житті. Суворо, мовчазні мисливці стовпилися довкола нього. Ніхто навіть не доторкнувся до здобичі. В центрі, підігнувши одну ногу, наче на бігу, лежав Синій Потік. На нього мовчки кидали зелені гілки, квіти, пучки соковитої, з росяним запахом трави. Які незграбні були великі, обвиті жилами руки, що кидали квіти. Незабаром лишилося відкритим лише радісне обличчя, яке ще не встигло збліднути. Мабуть, він так і не збагнув, що сталося. Ось нарешті й воно сховалося під зеленою горою. Тоді до вождя широким кроком, впевнено наблизився молодий мисливець. На його грудях видно було одну зелену риску, а три інших, що лишилися з минулого полювання, були ледь помітні.
— Я вождь! — спокійно проголосив він і, знявши з шиї колишнього вождя амулет племені, надів на себе.
Це була не помста. Так хотіло плем’я, і підняті вгору списи підтвердили це.
Здобич була важка, дорога довга, і день ще не встиг згаснути, коли мисливці добулися до печери. В густій нічній темряві перед входом до печери яскраво палали вогнища. В чеканні стояли жінки, літні люди. Коли мисливці увійшли в освітлене коло, з печери вибігла дитина, хлоп’ятко.
— Батьку! — закричав він до молодого вождя. — Батьку! Я навчився малювати зірки!
І всі обличчя звелися до неба.
— А це хто? — вигукнув раптом хлопчик, вказуючи рукою, здавалося, просто на нас.
Мисливці блискавично обернулися, виставивши наперед списи. Та їхні суворі обличчя враз прояснилися.
— Це, — сказав молодий вождь, — ті, хто буде жити пізніше, за прірвою часу.
Він виступив наперед і тепер розглядав нас зі страдницькою жадібністю. Плем’я товпилось за ним у м’якому світлі вогнища.
— За прірвою часу, — повторив вождь, — боги розважаються, майже боги…
СУМНА РИБА
На підвіконні в дитячому садку стояв акваріум. У ньому жила велика сумна риба. Впродовж усього дня вона непорушно висіла у воді, спостерігаючи, як діти граються, малюють, розучують нові пісні. Іноді повільно робила коло і знову завмирала, ледь помітно ворушила довгими рожевими плавцями. Про що думала риба, ніхто не знав, але варто було комусь наблизитися до акваріума, як вона одразу відверталася, відпливала до вікна і дивилася на подвір’я своїми сумними опуклими очима. Тільки Лери риба не сторонилася. Навпаки, притискувалася до скла і відкривала рот, ніби хотіла щось сказати.
— Добрий день, рибо, — тихо віталася до неї Лера.
— Добрий день, — ще тихіше відповідала риба і зовсім тихо питала: — На тобі сьогодні нова луска?
— Це не луска. Це сукня, — сміялася Лера і розповідала, що стара сукня стала для неї зовсім короткою.
— Вона зменшилась? — з прикрістю питала риба.
— А от і ні! — знову сміялася дівчинка. — Це я виросла з старої сукні.
— Ти ростеш?
— Росту! Росту! Ще й як! — усміхалася дівчинка.
— Це добре, — говорила риба й уважно дивилася на Леру.
У Лери з рибою була своя величезна таємниця. Адже всі люди думають, що риби говорити не вміють. Але це не зовсім так. Просто треба дуже міцно подружитися і полюбити одне одного, і тоді навіть риба може заговорити.
— А ти пам’ятаєш про нашу таємницю? — зблискувала риба сріблистим боком.
— Аякже! — відповідала дівчинка. — Тільки-но стану дорослою, одразу відвезу тебе до Африки.
— Що ти тут бурмочеш? — весело запитала у Лери вихователька Людмила Олексіївна.
— Це вона з рибою розмовляє, — сміялися діти і втікали, притискуючи до себе пластмасових папуг та ляльок, які ні сумувати, ані говорити не вміють.
Але дівчинка не ображалася. Бо ж діти не знали її таємниці. Тому їй смішно було бачити, як Лера сидить біля акваріума і ворушить губами.
— Ти піди побався, — казала риба, — адже для того, щоб швидше вирости, треба багато бігати і стрибати.
— Я знаю, — відказувала Лера і бігла наздоганяти дітей.
А риба знову залишалася на самоті. Сумувала і згадувала пальми, голубі прозорі озера далекої Африки, на берегах яких тяжко зітхають величезні мудрі бегемоти.
Збігав час. І якось весною Лерині батьки отримали нову квартиру в протилежному районі міста. Кілька днів тривала весела метушня переселення. Грузовик сердито сопів і, розбризкуючи блискучими чорними колесами мокрий сніг, перевозив шафи, книжки, іграшки. Лері все було цікаво: і ліфт, і лунка порожнеча нових кімнат, і величезні вікна. Запахи непросохлої фарби змішувалися з сонячним промінням, і від цього якось особливо весело і смачно чхалося. Мама, порожевіла і радісна, зазирала в кожен куток нової квартири. Кіт Леопольд дурнувато вертів головою. Навіть батько усміхався і курив на величезному балконі, задоволений і помолоділий.
Згодом Лера пішла в новий дитячий садок, неподалік від дому. Повісила пальто в шафку, на дверцях якої була намальована руда хитра лисиця, привіталася до нової виховательки, до незнайомих дітей і попрямувала було за звичкою до вікна, де на підвіконні мав стояти акваріум. Однак на підвіконні, крім квітів, нічого не було.
“Як же це?!” — розгубилася Лера. І раптом збагнула, що і акваріум, і сумна риба залишилися там, далеко, в іншому кінці міста, в іншому дитячому садку. Вона зрозуміла, що забула, зовсім забула про сумну рибу, про свою обіцянку відвезти її до Африки, забула про дружбу. І тоді Лера гірко-гірко заплакала, нікого не соромлячись і розмазуючи по щоках сльози.
— Ну, чого, чого ти? — погладила її по голові нова вихователька. — Не звикла ще до нового місця, — сказала вона нянечці.
— Звикне, — відповіла няня і простягла Лері пузату дерев’яну рибу. — Поглянь-но, які у нас іграшки!
Лера, глянувши на рибину, заплакала ще невтішніше.
Впродовж усього тижня Лера умовляла маму поїхати в старий дитячий садок. І ось зрештою вони їдуть. Дзеленчить і постукує швидкими колесами трамвай. А дівчинці здається, наче він стоїть на місці. Вона ще міцніше стискує мамину руку і шепоче:
— Швидше! Швидше!
— Що з тобою, донечко? — непокоїлася мама.
Трамвай загальмував на знайомій зупинці. Ось і старий дитячий садок. Лера штовхає знайомі двері, вбігає і завмирає. Вона не може ні заплакати, ні про щось запитати. В знайомому акваріумі снують блискучі маленькі рибки — червоні, зелені, золоті; вони, мов райдужний водограй, блищать і сліплять очі, однак серед них немає великої сумної риби з рожевими плавцями.
— Де? — крикнула Лера. — Де моя риба?
— Її вже нема тут, — каже вихователька Людмила Олексіївна.
— Як — нема? — ще не розуміє Лера.
— Коли ти пішла від нас, — розповідає Людмила Олексіївна, — то риба довго кружляла по акваріуму, билася об скло, заривалася в пісок, потім затихла, стала такою, як раніше, тільки їсти відмовилась. Ми подумали, що вона захворіла, і відсадили її окремо, — вона махнула рукою в найдальший куток кімнати.
Там на полиці Лера побачила невелику скляну банку і побігла до неї, лишаючи на підлозі мокрі сліди.
— Зніми чобітки! — крикнула їй мама, проте Лера вже не чула її.
— Добрий день, рибко! — притиснулася дівчинка лобом до холодного скла. — Добрий день! Тобі тісно в цій банці? Ти скучила без мене? Може, ти хочеш їсти?
Та риба мовчала, згорнувшись кільцем у своїй тісній скляній хатці. Ось Лері здалося, що вона ніби хоче щось сказати, стріпнулися ледь помітно її плавці, спалахнули було на мить оранжеві обідки очей, та все лишилося, як і раніше.
— Може, ти хочеш пити? — зовсім уже недоречно прошепотіла Лера і раптом усвідомила, що ніколи вже не заговорить з нею сумна риба. Збагнула, що це вона, Лера, своєю мимовільною небажаною зрадою зруйнувала перше в своєму житті диво.
— Рибо… — тихо промовила вона неслухняними губами, — рибо… — і вже нічого не бачачи від сліз, вибігла на вулицю.
Поки мама розмовляла з Людмилою Олексіївною, дівчинка сиділа на старій нефарбованій лавочці і чекала на неї. Тремтіла від холоду вода в калюжах, здригалася Лера від вітру. Ось на лавочку сів горобець. Лера часто бачила його на підвіконні, коли розмовляла з рибою і коли життя було таке радісне. Горобець набрав вигляду, наче чистить своє розтріпане пір’ячко, потім покосував на Леру глузливим оком і нараз боляче клюнув коліно.
