Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
— Ну-ну, — наш помічник з цікавістю зиркнув на ящик. — Книжки?
— Не те, щоб… — затнувся я, — так…
— Ну, гаразд, — зверхньо махнув він рукою. — Здоровенькі були, — і вже біля дверей, обернувшись, підморгнув мені, — сусіде…
— Типовий міщанин, — сказав я вже вголос.
— Пощастило! — Юрко грізно обдивлявся палець, рожевий і чистий на брудній руці, і знову засунув його в рот. — На говка і звіг бігить, — сказав він. — Ггоші гавай!
Я дав йому гроші, залив поранений палець одеколоном “Гол”, і Юрко, зойкнувши, почимчикував до крамниці.
З вікна було видно, як він у своїх литих чоботах пробирається поміж штабелями бетонних плит і купами понівеченої арматури. Над містом падав мокрий сніг. Я відвернувся. Підлога в цементних розводах, сирий запах штукатурки, сірий осінній присмерк, тиша. Я своїм єством відчув, як урочисто і плавно осідає на світ іскристий порох часу. В цій квартирі мені судилося прожити якщо не все, то принаймні чималий відрізок мого життя. Приїде через місяць дружина, а там діти підуть, турботи…
Десь святкували новосілля.
“Стою на полустаночке в цветастом полушалочке…” — щосили кричали жіночі голоси.
Я уявив цих незнайомих жінок у нових сукнях з нагоди свята, як, зціпивши на колінах руки з невміло наманікюреними нігтями, з наївною баб’ячою вірою в щастя, кричать вони у світ, скаржачись і радіючи: “Где ж ви мои весенние года…” А їхні чоловіки скуті незвичними піджаками і ще мало знайомі між собою, палять цигарки і ведуть вічні розмови: “У мене якось кардан полетів…” Другий, затягуючись “Біломором” і пускаючи вбік тугий струмінь диму, підтверджує: “Так… кардан, — це кепсько…” І раптом почуття суму, невлаштованості і новизни зникло, я відчув себе вдома. Не у вузькому розумінні квартири. А у величезному, всеохоплюючому, де над країною летять густі сніги, стримлять баштові крани і невмілими голосами співають пісень. Я зрозумів, що таке Батьківщина. І мені захотілося бігти туди, на ці голоси, говорити про погані дороги, про машини і начальство і, напружуючи сили, кричати про “цветастый полушалочек”.
Стукнули двері, і Юрко вистрибнувши з брудних чобіт, закричав:
— Ну, де ти там вештаєшся? Йди-но сюди, перекусимо!
Він обтрушувався, оббризкуючи підлогу і стіни, тицяв мені авоську і потирав червоні руки.
— Перекусимо, а потім — за діло. Казна-що, — раптом обурився Юрко, — третій день обідаю “Сніданком туриста”. На обід — сніданок. Як тобі це подобається? Мені не до смаку!
— Проте краще, ніж “Сніданок аристократа”, — сказав я, давлячись крижаною тефтелею.
Юрко гмикнув. Обід ми закінчили блискавично і повернулися до кімнати. Контури будівництва за вікном ледве проступали крізь завірюху.
— Оце валить! — зрадів Юрко. — Знімаємо!
— Давай, — я взяв пасатижі і перекусив ними дріт, яким була обмотана кришка ящика.
Как ты посмела не ответить?
Как ты посмела не заметить?
прорвався з надр будинку голосний хор. Я здригнувся і випустив із рук інструмент.
— Оце дають! — вражено озирнувся Юрко. — Витягнемо?
— Витягнемо!
Ми обережно перекантували ящик на бік і викотили випромінювач. Юрко став сам на себе не схожий.
— Готуй матеріали, а я тим часом настрою. Ну, вельветовий, — посварився він кулаком на підлогу, — міщанству бій! Бій!
— Бій! — сказав і я, розпаковуючи ящик з книжками і магнітофоном.
Увімкнутий в розетку випромінювач загудів стабілізаторами.
— Чуєш, — в задумі сказав Юрко, — а може, він ніякий не обиватель? Га? Нормальний нібито мужик. Шрам на щоці. Допоміг нам затягти ящик.
— Підлещується — отже, обиватель і міщанин, — відповів я. — А тягти ящика з цікавості допоміг.
— Ну, дивись, — засумнівався Юрко. — Жираф великий, йому видніше.
Він висунув оптичну частину — випромінювачі думок, — кинув мені мідний обруч з вигравіруваними готичними літерами “медіум” по окружності. Все було зроблено красиво. Я підібрав літературу, потрібні магнітофонні стрічки і натягнув обруч на голову:
— Готово!
— Три, два, один, пуск! — пошепки відлічив Юрко і ввімкнув оптичний перетворювач.
Випромінювач загув сильніше, і дерев’яна підлога зробилася прозорою, під нею стало видно будівельне сміття, далі залізобетонні плити, найдовше не зникав їхній арматурний каркас, та зрештою і він зник, наче у величезній ополонці. Ми побачили квартиру нашого нижнього сусіди. Почала було поступово зникати кришталева люстра, та Юрко встиг укоротити фокусування, і люстра повисла в порожнечі.
— Працює, — прошепотів я.
Юрко мовчки хитнув головою.
Сусід у махровому червоному халаті, присівши на широчезну канапу, грав з жінкою в шашки. Жінка, теж у махровому, але жовтому халаті, лежала на канапі і глибокодумно супила брови. Лівою рукою вона погладжувала кошенятко.
— От паразити! Народ п’ятирічку в чотири роки шпарить, а у них тут кошенята, халати, нудьга. “Вам, у кого є ванна та теплий клозет…” — загорлав він.
“Обивателі”, мов за командою, підвели голови і подивилися на Юрка. Той замовк і злякано сів на порожній ящик. Сусід щось сказав, показуючи вгору, і жінка засміялася, відкинувшись на подушку.
— Давай випромінювачі, “клозете”, — сказав я, — знайшов час декламацією займатися.
Юрко, ображено сопучи, висунув тонкі штанги з долонями випромінювачів, спрямував їх униз. Дивно було бачити його ноги в білих шкарпетках, що ковзали над порожнім простором.
— Все, — Юрко увімкнув фон, навшпиньки повернувся до ящика і затих там, лиш зрідка підкручуючи рукоятки випромінювачів.
— Паркет устиг настелити, — зненацька злостячись, прошепотів він, — ще й полакував…
Я розгорнув книжку Шефнера:
Заплакала і стала край порога,
А воїн вже на чорному коні,
Сказав: “Мене чека далекая дорога,
Та я вернусь, будь вірною мені…”
Ці вірші чомусь завжди викликали в мене сльози.
Внизу, як і раніше, грали в шашки, але в грі з’явилися якісь тягучі роздуми.
Я продовжував:
…і йшла війна, настав час перемоги,
Його ж убила вражая стріла.
Юрко зітхнув:
Двоє внизу сиділи, притиснувшись одне до одного. У чоловіка на обличчі здивування. Жінка хлипала. Поряд на ящику вголос ридав Юрко. Я читав Лєрмонтова, Блока. Оптичний перетворювач давно згорів, відродивши під нами брудну з цементних помазах підлогу.
Зелена ніч стогнала і билася у вікно білими лапами хуртовини. А я закінчував, уже ледве ворушачи задерев’янілим від утоми язиком “Аеліту” Олексія Толстого: “…Лось дивився перед собою побілілими розширеними очима. Голос Аеліти, голос любові, вічності, голос туги летить по всьому всесвіту, закликаючи, зовучи, — де ти, де ти, кохання…”
Я замовк. Нам здавалося, що це зараз, цієї ночі, в оцю хвилину летить крізь снігові хмари і дзвенить у порожнечі голос Аеліти, голос кохання, вічності, голос туги…
І ми не здивувались, коли відчинилися двері й у тому ж червоному халаті увійшов сусід.
— Що далі? — спитав він.
— Далі? — я втомлено зняв мідний обруч. — Далі О’Генрі, Вівальді, Єсенін… Ми хочемо розбудити вашу душу. Жити так, як ви, — злочин. Людина мусить бачити зірки, захоплюватися веселкою і травою, а ви?… Ви навіть не глянути сьогодні на цей прекрасний сніг, що кружляє над вашим життям, — я театрально змахнув рукою.
Сусід подивився на мене із співчуттям. Юрко ніяк не міг розпалити відволожену “Приму”. Випромінювач гудів, розставивши, мов чаклун, тонкі, з круглими долонями руки.
— А ви мене спитали, хочу я бачити ваші зірки чи ні? — тихо сказав гість. — Я також був молодим, але це минуло. І зрозумійте, життя складається не з книжкових захоплень, а з конкретних, значущих подій. І той, хто не зуміє забити в нього, в це життя, міцні палі сім’ї, затишку, надійних зв’язків, якщо хочете чистих, покритих лаком підлог, — повернувся він до Юрка, — і таких ось халатів, у того все йде перекидом — це аксіома. Всі голубі мрійники летять шкереберть, якщо, звичайно, не встигають взятися за розум.
— О, як нечемно, — задерикувато урвав його Юрко, енергійний, мов молодий черв’як.
