Людина, що знайшла своє обличчя - Беляев Александр Романович (читать книги без сокращений .TXT) 📗
Шарад задумався.
— А Аріеля ти любиш?
— Замовкни, Шарад! — перелякано вигукнула Лоліта. Кров одхлинула від її щік, брови насупились. — Про це не можна навіть думати!
— Чому? — невгавав Шарад.
— Хіба може пил на дорозі, який усі топчуть ногами, мріяти про сонце в небі?
— Сонце освітлює і квітку лотоса і пил на дорозі, — поважно відповів Шарад і лукаво примружився. — Аріель зовсім не сонце, він проста людина, як і я. Тільки я не вмію літати, а його навчили.
Прийшов Нізмат. Шарад непомітно вислизнув з веранди і побіг у ліс. Як собака-шукач, кружляв він по заростях бамбука, поки не знайшов Аріеля, що в задумі лежав під деревом.
— Я хочу тобі щось сказати, дада! — І, опустившись біля Аріеля на коліна, Шарад розповів йому про розмову з Лолітою.
Дандарат навчив Аріеля приховувати свої почуття, але все ж Шарад помітив, що його розповідь схвилювала друга.
— Тепер ходімо снідати, дада. Нізмат уже прийшов з роботи.
— Ходімо, Шарад! — І Аріель лагідно скуйовдив хлопчикові волосся.
Вони попростували до халупи.
— Старик працює, і Лоліта працює, а я вилежуюсь на траві, — сказав Аріель Шараду. — Та що з ним вдієш? Скільки разів я пропонував йому свою допомогу, Нізмат про це й слухати не хоче.
Старик зустрів Аріеля, як завжди, радісно і поштиво. Тепер Нізмат тільки мріяв про весілля своєї онучки. Хоч який він бідний, а весілля треба зробити не гірше, ніж у людей. Щоб були весільні флейти, пісенні причитання в ладі байраві і балдахін на подвір’ї з бамбукових жердин, оповитих гірляндами квітів. Замість канделябрів можна роздобути більше світильників. Добре було б запросити духовий оркестр, але це дорого коштує. Гірлянд нароблять Лоліта й Шарад. І треба якнайшвидше призначити день весілля.
— Може, відкладемо до свята пуджі? — сказав Аріель.
— Навіщо відкладати до осені? — заперечив Нізмат. — Чим швидше, тим краще. З Тарою ти ще не говорив, пане?
— Ні… Завтра говоритиму, — відповів Аріель. Він був дуже неуважний, майже нічого не їв, зате часто позирав на Лоліту, але її погляд був уперто прикутий до підлоги.
Після сніданку Аріель знову пішов у ліс. Під час своїх прогулянок він усе більше віддалявся од халупи.
Одного разу він вийшов з лісу і раптом зупинився як укопаний, вражений несподіваним видовищем. Перед ним сліпуче сяяла поверхня великого квадратного озера в рамці з білого каменю. На протилежному боці височіли білі замки, величезні, як гори, оздоблені, як карбовані золоті речі, і легкі, як мереживо. Один замок занурювався білою стіною у воду озера і відбивався в ній з усіма галереями чудової різьбленої роботи, легкими башточками, високими й низькими, неоднакової висоти і різного вигляду, що нагадували фантастичні квіти; з балконами, лоджіями і примхливими дахами.
У центрі будови величне склепіння сягало до маленької, тоненької, різьбленої дзвінички з видовженим круглим куполом. Споруда згори донизу була вкрита різьбленням, арабесками, живим рухом примхливих ліній. Все це було схоже на дивну фантазію сну.
Коли Аріель розповів Нізмату про свою знахідку, той здивувався:
— Ось куди ти зайшов, пане! Це палаци нашого раджі Раджкумара.
Відтоді чарівний вигляд палаців притягав Аріеля, як магніт. Краса архітектури вперше відкрилась його очам і глибоко запала в душу.
Він нерідко пробирався до заповідних палаців і крізь зарості милувався ними, як живими істотами. Іноді до нього долинав м’який дзвін гонга, голоси людей. Таємничий і заборонений для нього світ!..
І цього разу, схвильований думками, що заволоділи ним, він несвідомо йшов до замків, відсторонюючи руками гілля, не чуючи різноголосого співу та щебету птахів і перекликання верескливих мавп.
«Невже вона любить мене? Не Ішвара, а мене?» думав Аріель, і його серце солодко стискалось, а подих перехоплювало.
Залишитися з цими милими простодушними людьми, одружитися з Лолітою, обробляти землю… Але чи зможе «пил на дорозі» піднятися до сонця? А чому б їй і не піднятися силою любові?.. Ішвар буде нещасний. Але він нещасний і так. Тара не погоджувалась на його шлюб з Лолітою, може, не погодиться й тепер, незважаючи на умовляння Аріеля. Сліпі недовірливі. Проклятий дар! Нещастя бути не таким, як усі!.. Може, йому й пощастить переконати Лоліту? А Пірс? Пірс, який не заспокоїться доти, доки не закує його в ланцюги. Цей Пірс, ніби зловісна тінь, затьмарює світло його життя… Ні, не йому, Аріелю, приреченому на вічне вигнання, мріяти про особисте щастя. Піти геть… залишити Лоліту… Щебет птахів здавався йому бриньчанням зап’ясть на смаглявих руках і ногах Лоліти, сонячні бліки — блиском її очей, ароматний вітрець — її диханням… Лоліта ніби розчинилася в усій природі, оточувала, оповивала, обіймала його, як повітря. У нього паморочилося в голові…
Розділ шістнадцятий
ЗНОВУ В НЕВОЛІ
Непомітно для себе Аріель звернув убік, вийшов на берег озера і пішов дорогою до замків, не помічаючи цього разу їх сліпучої пишноти.
Істеричний жіночий крик вивів його із задуми.
Аріель зупинився і озирнувся.
Ліворуч від нього тяглася низька кам’яна огорожа, що відділяла сад раджі од дороги. Напівголий темношкірий чоловік підмітав дорогу. За огорожею в саду виднівся колодязь. Біля колодязя стояла жінка з «правовірних» у зеленому шовковому сарі. Охоплена жахом, вона схилилася над колодязем, рвала на собі скуйовджене волосся і нестямно кричала:
— Мій син! Мій син! Рятуйте! Він упав у колодязь!
Підмітальник кинув мітлу, перескочив через огорожу і побіг до колодязя, щоб витягти утопаючого.
Але жінка, побачивши підмітальника, кинулась назустріч, як розлючена левиця, широко розпростерши руки.
— Не смій! — закричала вона. — Не підходь! Твоє дихання оскверняє!
— Але ти кликала на допомогу, — заперечив розгублений підмітальник і зупинився.
— Нехай краще мій син захлинеться, помре, ніж буде осквернений твоїм доторканням! — фанатично вигукнула вона.
Напівголий чоловік, парій, що належав до роду спадкових підмітальників, похнюпив голову, як побитий пес, поплентався до огорожі, перестрибнув через неї і знову взявся за мітлу, нервово посмикуючи головою.
А жінка знову заволала:
— Рятуйте! Рятуйте!
Від замка бігли слуги. Але всі вони також були парії. Бачачи, як жінка зустріла підмітальника, слуги зупинилися на встановленій звичаєм відстані, не знаючи, що робити. Деякі з них побігли назад до замка, може, догадавшись покликати на допомогу когось із вищої касти.
Жінка захрипла, перестала кричати. Тепер вона з німим жахом дивилася в колодязь. Настала моторошна мовчанка.
І раптом Аріель почув приглушений дитячий жалібний плач, схожий на мекання козеняти.
Забувши про все, він рвонувся вгору, описав дугу від дороги до колодязя і, уповільнивши політ, почав опускатися в нього. Глядачі скрикнули і закам’яніли, мати дитини впала на землю біля колодязя.
Аріеля огорнула прохолода. Колодязь був глибокий. Після яскравого сонця Аріель нічого не бачив. Але скоро на дні заблищала вода і в ній чорна цятка. Дитина, напевне, борсалась: від чорної цятки розходилися блискучі кола. Щось зачепило Аріеля за руку. Це була вірьовка.
Опустившись на дно, Аріель побачив, що до вірьовки прив’язане відро. Воно плавало боком і вже до половини наповнилося водою, а у відрі — хлопчик років трьох—чотирьох. При кожному русі відро наповнювалося все більше. Ще хвилина — і дитина утопилася б.
Аріель схопив дитину і почав повільно підійматися. Вода стікала з дитини і струменями падала вниз. На кам’яних позеленілих стінах колодязя виднілися великі краплі вологи.
Яскраве світло і тепло огорнули голову і плечі Аріеля. Він зажмурився, потім, примружившись, напіввідкрив очі, щоб намітити місце, куди покласти врятовану дитину, знову заплющив очі, перелетів через край колодязя і підлетів до жінки. Хтось вирвав малюка з його рук. У той же час він відчув, як кілька рук схопило його.
