Людина, що знайшла своє обличчя - Беляев Александр Романович (читать книги без сокращений .TXT) 📗
Поки він розмірковував, двері халупи відчинились, і на порозі з’явився старик. У руках він тримав дерев’яне блюдо з двома мисками, а ліктем притискав циновку. З-за його спини визирала дівчина в новому червоному сарі, з вінком у руках. Урочисто йшли вони краєм кукурудзяного поля, прямуючи до руїн, старик — попереду, дівчина вслід за ним.
Аріель і Шарад, тримаючись за руки, мовчки очікували, що буде далі.
Не доходячи кроків сімдесяти, старик зупинився. Дівчина взяла з-під його ліктя циновку і розіслала її на землі, старик поставив на неї блюдо. Потім вони обоє вклонились Аріелю до землі.
— Привіт тобі, невідомий посланцю неба. Дозволь моїй онучці доторкнутися головою до твоїх ніг. Благослови нас. Хто вите людей, того не осквернить близькість зневажених. А якщо ми недостойні твого благословення, то подаруй нам радість і прийми від нас їжу, яку ми приносимо тобі від щирого серця!
Аріель не відразу зрозумів, чому старик віддає йому таку шану. А Шарад, не відриваючи жадібного погляду від блюда, штовхав Аріеля в бік і шепотів:
— Ходімо, дада! Я бачу смажений рис і молоко!..
Аріель пішов до старика. Старик і внучка, задкуючи, віддалялись.
— Дякую вам, добрі люди, — відповів Аріель, дійшовши до блюда, що стояло на землі. — Чому ви відходите од нас? Ми з задоволенням поснідаємо з вами. Шарад, підніми блюдо й циновку. Неси до хати! — І додав тихше: — Але не здумай їсти, поки я не дозволю.
Старик і його внучка зупинилися, не перестаючи кланятись. Коли Аріель і Шарад підійшли, дівчина, почервонівши, тремтячими руками простягла Аріелю вінок і щось збентежено пробурмотіла.
Аріель вклонився, взяв з її рук вінок і надів собі на шию.
Коли дійшли до халупи, старик з сяючим обличчям обійшов своє житло і ввів гостей на невелику веранду. Хатня стіна, що прилягала до веранди, була закопчена полум’ям світильників.
Дівчина розіслала циновку. Шарад поставив блюдо на підлогу, і всі розсілися навколо.
— Принеси цукрової патоки, лучі і ще рису, Лоліта, — сказав старик. Але дівчина, мов зачарована, дивилася на Аріеля, а він дивився в її темнокарі, підведені сажею очі. — Лоліта! — повторив старик. Вона здригнулась і кинулась виконувати наказ. — Прошу прийняти їжу з рук недостойного раба!
Шарад не чекав, щоб його ще раз просили. Аріель також з апетитом почав їсти.
— Шкода, що рис не можна підкислити, немає соку нестиглого манго, — говорив далі старик. — На моїй ділянці ростуть мангові дерева, — і він указав рукою, — але мені вже важко діставати плоди.
Аріель поглянув, куди показував старик.
— Скажи мені, бабу, як твоє ім’я? — спитав він старика.
— Нізмат, — відповів старик, схвильований тим, що гість назвав його батьком.
— Поблизу немає людей? — спитав Аріель.
— Лише за гаєм живе юнак Ішвар з своєю сліпою матір’ю.
«Мабуть, це його я й бачив, — подумав Аріель. — його нічого боятися. Він добрий. Як лагідно поводився він з своїм буйволом…»
Аріель прикинув відстань до дерев і промовив:
— То я зараз принесу кілька плодів.
І, навіть не зводячись на ноги, він, як сидів, піднявся в повітря і, коли вже був вище хати, понісся до дерев.
Незвичайне почуття легкості оволоділо ним.
Уперше летів він під відкритим небом без вантажу. Його раптом сповнив такий захват, що він готовий був співати, перекидатися в повітрі. Пролітаючи над старим джамболяновим деревом, він ніби пірнув у повітрі, на льоту зірвав кілька листків і кинув їх, втішаючись цією грою. Підлетів до мангового дерева, зробив коло над великим важким листям, спустився нижче і, вертикально повисши в повітрі, почав зривати оранжовожовті, завбільшки з гусяче яйце плоди, ніби він стояв на землі і знімав їх з гілля. Взявши кілька плодів, він «ластівкою» повернувся на веранду, сполохавши голубів на покрівлі і павича біля веранди.
Нізмат лежав розпростертий на циновці. Лоліта сиділа на підлозі біля розкиданих мисок, коржиків і дерев’яних блюд, які вона, мабуть, упустила з рук. Тільки Шарад — обличчя в нього розчервонілось, очі блищали — сміявся ї ляскав себе по колінах. Який переляк зчинив його друг! Сам Аріель був збентежений, бачачи розгубленість дівчини і здивування старика.
— Вибачте, я, здається, налякав вас, — сказав він.
— Світло моє, втіхо очей моїх! Світло — насолода серця! Вся твоя радість у мені! О володарю всіх небес! Ти зробив мене учасником своєї слави! О Вішну, який втілювався в Раму і Крішну! Чи не твоє десяте втілення удостоїлись бачити очі мої, що не бачили радості життя? — І Нізмат, стоячи навколішки, простяг до Аріеля руки.
— Я… Ні, ні, Нізмат-бабу, я не Вішну! Я проста смертна людина, така ж, як і ти. Я вмію лише літати. Мене зробили таким не з моєї волі. Ти ж знаєш, що люди літають на аеропланах, і ти не вважаєш їх за богів. Літають і мухи, і бабки, і птахи…
Проте Аріель бачив — старик не вірить йому, не вірить тому, що не хоче відмовитись од своєї радості бачити божество. Може, й не варто позбавляти старика цієї радості.
— Ну, добре! Вважай мене ким хочеш, але стався до мене як до простої людини. Я наказую тобі це! Сідай поряд і їж зі мною. Нехай їсть і Лоліта. І розкажи мені, як ти живеш.
— Хай буде воля твоя! — відповів старик. — Сідай, Лоліта, — наказав він онучці. — Їж, і хай розвеселиться серце твоє!
І Нізмат почав розповідати про себе.
Він належав до останніх із паріїв. Двері храмів були закриті для нього. Він не мав права брати воду з громадських криниць. Повинен був сходити з дороги, хоч би в грязюку й багно, за багато кроків при зустрічі з людьми вищої касти або вищого ступеню своєї касти, щоб не осквернити їх своїм диханням, навіть поглядом. Він усе життя голодував з своєю сім’єю, його старший син, радість очей його і втіха старості, захворів, коли йому минуло двадцять років. Дружина покликала знахаря, і чаклун цілу ніч пропалював хворого розпеченим залізом і читав заклинання. Але злий дух, що вселився в сина, був сильніший, і до ранку син помер. Така воля бога. Від холери, пропасниць, голоду вмерла дружина, другий син, його жінка й діти. Залишилась одна внучка — Лоліта. Помер і її чоловік.
— Лоліта вдова? — з подивом спитав Аріель. — Скільки ж їй років?
— Скоро буде п’ятнадцять. Вона вдовує вже три роки.
— Але чому ж Лоліта не носить біловдовиного вбрання? Чому в неї не пострижене волосся? Чому на ній скляні зап’ястя? Чому родичі чоловіка не розбили їх? — спитав Шарад, який краще за Аріеля знав звичаї країни.
— Ми занадто бідні, щоб дотримуватись усіх обрядів і звичаїв, та й у покійного чоловіка Лоліти не було родичів, — відповів Нізмат. — Сусід Ішвар любить Лоліту, — від цих слів дівчина опустила очі й зашарілася, — хоче одружитися з нею. Але його мати не погоджується, щоб її син оженився на вдові, як це тепер іноді роблять люди, які забувають старі звичаї. Сліпа пам’ятає ще той час, коли вдів живими спалювали разом з трупами померлих чоловіків. її саму повинні були спалити, та сагиби не дозволили. Але стара твердо дотримується старих звичаїв: вдови не повинні вдруге виходити заміж. Ось чому в нашій країні так багато вдів, — зітхнув Нізмат. — І рід мій угасне.
Аріель задумався. Про все це не доводилося чути в Дандараті. Аріелю хотілося запитати, чи любить Лоліта Ішвара, але він стримався. Чи то боявся ще більше збентежити Лоліту, а чи почути з її уст ствердну відповідь?..
Щоб перевести розмову на іншу тему, він запитав:
— А що це за руїни?
— Колись тут була фабрика індиго, — відповів Нізмат. — Її хазяїн, сагиб, людина жорстока, умів перетворювати на синє індиго кров своїх робітників. Він обдарував місцевого раджу Раджкумара, і раджа відібрав у нас, селян, землю і передав сагибові. Селяни, позбавлені землі, щоб не померти з голоду, змушені були працювати на фабриці, незважаючи на кастову різницю. Я також працював на ній. Кілька мусульман, селян з сусіднього села, в яких відібрали землю, вимагали повернення своїх полів, засіяних індиго. Фабрикант-сагиб брав на роботу не лише чоловіків, але й жінок, і стариків, і дітей від семи років. Робітники вмирали. Помер і сам сагиб. Одні кажуть — від пропасниці, інші — від укусу змії, ходили й такі чутки, нібито його задушив один мусульманин. З населення трьох сіл залишились у живих лише я з онучкою та сліпа Тара з сином Ішваром. Робітники розійшлися хто куди. Фабрика розвалилась. Тепер кущі й квіти все більше покривають руїни. Мати-природа заліковує рани, завдані землі. Коли сагиб помер, — говорив далі Нізмат, — раджа оголосив, що повертає нам землю в аренду. Треба ж йому мати хоч якийсь прибуток: землі стало багато, а селян — усього дві родини. Але Тара і я могли взяти лише маленькі клаптики, хоч аренда була й невелика… Якби об’єднати наші господарства, зажити однією сім’єю…
