Запізнілий цвіт валінурії - Григоренко Анатолий Кириллович (первая книга txt) 📗

— Із святом, Вілено, — привіталася Ілонка.

— Тебе теж, — не полишаючи роботи, відказала Вілена і навмання простягла маленьку долоню. — Сьогодні ти чомусь пізніше, — мовила заклопотано. — Щось трапилося?

— Ні, все гаразд. Просто довго поралася біля квітів. Адже сьогодні їхнє свято.

— Так, так…

— До речі, тобі привіт від Миродіта. Запрошував до парку.

— Де ти його бачила?

— Заходив уранці. Поспішав до своєї картини.

— Хвилюється?

— Навпаки. Веселий, життєрадісний, як завжди.

— Це добре, — відірвалася від мікроскопа Вілена. — Гарний настрій — запорука успіху.

— Талановитий художник, — сказала Ілонка. — Якось я бачила його останню картину в парку Диких Троянд. І досі не можу збагнути, як можна все так тонко продумати, ще в насінні підібрати кольори квітів, уявити їхню тональність? До того ж ще й музикою захоплюється. Талант…

— Талант, — повторила Вілена.

— Кажуть, змагання проходитимуть по секціях окремих художніх напрямків. І мені здається, що в жанрі декоративно-квітникарського живопису Миродіт обов’язково переможе.

— Я теж так гадаю, — Вілена знову взялася за працю.

Ілонка підійшла до вікна і, прикривши долонею очі від сонця, виглянула на подвір’я.

— Шеф іде.

— А як там Дельф? — ніби не розчувши її, запитала та.

— Телефонував учора.

— Приїде на свято?

— Мабуть, ні. Замучилися вони із своїми розкопками.

— Є якісь новини?

— Поки що ніяких. Порпаються безрезультатно. — Зачинила вікно і сказала: — А шеф сьогодні святковий, врочистий, — і відійшла від вікна. — Ой, — похопилася раптом. — Я й забула. Тобі тут подарунок.

Хутко підбігла до столу, де лежала валізка, витягла з неї замотану в поліетиленову плівку орхідею і подала Вілені:

— Від Миродіта.

Вілена мовчала, розглядаючи квітку. Потім налила в колбочку води, застромила у неї стебельце і поставила на стіл.

— Смішний він, — мовила, зашарівшись.

— Чому?

Вілена не встигла відповісти.

Розчинилися двері, і до лабораторії зайшов шеф. Це був літній дебелий чоловік з сивою чуприною і добрими, ще зовсім молодими очима, що світилися джерельною чистотою. Світлий, старанно випрасуваний костюм вдало підкреслював атлетичність не по роках стрункої, молодечої фігури. В кожному його жесті відчувалася невдавана шляхетність, якій дівчата заздрили і, можливо, саме за це любили професора.

— Добридень, дівчатка, — привітався.

— Добридень, Яне Романовичу, добридень…

— Як настрій?

— Святковий, — відказала Ілонка.

— Як не дивно, у мене теж. Знак того, що з вами і я не старію. Надіюся, візьмете із собою на свято?

— Атож! — кокетно відгукнулася Вілена.

— Але спершу давайте попрацюємо.

— Певне, — сказала Ілонка.

— Отож за роботу! — попрямував до свого кабінету.

Та раптовий дзвінок відеотелефону зупинив його. Професор підійшов до апарата і натиснув кнопку. На екрані з’явився Голова Громадського Довір’я Артем Гарт.

— Добридень, Яне Романовичу, — привітався.

— Доброго ранку, Артеме Павловичу.

— Вибачте за турботу, але…

— Слухаю вас.

— Сьогодні о дванадцятій ви маєте прибути в Будинок Громадського Довір’я. Справа невідкладна, і тому прошу не запізнюватися.

— Гаразд, — одповів Рос і побачив, як на екрані поруч з Гартом з’явилося обличчя якогось бородатого юнака.

— Дельф! — здивована Ілонка схопилася з місця. — Звідки ти взявся?

Дельф кивнув головою і, перш ніж Ілонка отямилася, зображення зникло. Мабуть, Гарт вимкнув свій апарат. Ілонка навіть привітатися не встигла.

— Як бачите, дівчатка, наші плани поламалися, — професор скрушно розвів руками. — Але на свято я все-таки надіюся потрапити. — Сказав і пішов до свого кабінету.

ЩО З НИМИ ДІЯТИ?

Рос поспішав. Справи затримали його в лабораторії, і тепер треба було якнайшвидше дістатися до центру. Засідання в Будинку Громадського Довір’я відбувалися рідко, коли на те була нагальна потреба, і тому Рос силкувався зміркувати, чому саме сьогодні Гарт викликає його без попередження.

День був тихий, сонячний, трохи задушливий. Вколисане спекою озеро спало спокійно, млосно, вбираючи в себе блакитну глибочінь неба із білими пташенятами хмар.

Рос переправився на той бік швидкісним ескалатором, перейшов на інший, що біг до центру, і вийшов біля Будинку Громадського Довір’я. Тут не відчувалося чогось незвичайного. Радіючи сонячному одкровенню, буйно квітували клумби; проста за своїм архітектурним задумом, але велична будівля потопала у широколистій зелені платанів та дикого винограду. Жодної людини не було на подвір’ї. Тільки роботи-квіткарі поралися біля клумб. Двоє з них сиділи за кахляним столиком і натхненно грали в доміно.

“Цікаво, хто запрограмував їм цю безглузду гру? — подумав Рос. — Не могли ж вони додуматися до цього самі”.

Він перейшов через подвір’я і попрямував до величезної мармурової плити, що лежала біля тераси. На мить зупинився, спостерігаючи, як по гладенькому циферблаті, вибитому на плиті, повзе тінь — стрілка сонячного годинника.

“Horas non numero nisi seranos” [1] — прочитав напис, що півколом обрамляв циферблат. Ці слова, написані золотом, були символом, який закликав людей рахуватися тільки з найкращими, найщасливішими порухами долі, зневажати часи її гіркоти, завжди повертати своє життя до сонячної сторони речей, нехтуючи усім чорним, горезвісним: у темні захмарені дні сонячний годинник обліку часу не вів. Він відраховував тільки секунди сонячної долі. Можливо, саме тому Рос любив звіряти з ним час.

Широкою алеєю професор наблизився до дверей. Вони самі, наче за командою, розчинилися, і гучний жіночий голос з металевими нотками зустрів його словами:

— Ласкаво просимо. На вас чекають у залі засідань.

Переступив поріг і опинився у високій куполоподібній залі-фойє. По пригашених пастельних тонах високих стін літали птиці фресок, гармонійно вписуючись у загальну конструкцію просторого інтер’єру. Посередині зали, високо, аж до стелі, що нагадувала блакитне небесне склепіння, пружно бив водограй. Лунко кришився фейєрверком розбитих бризок у невеличке плесо басейну-акваріума. Срібно вилискуючись лускою, у ньому бавилися рибки, неначе змагалися віртуозністю своєї гри. Рос підійшов ближче до басейну, ніби тільки для того й поспішав сюди, щоб помилуватися його розкішною знадою та подивитися на рибок.

— Не зволікайте, професоре, — почувся той же жіночий голос. — На вас чекають у залі засідань.

Рос похопився і підійшов до люка антигравітаційного колодязя. Натиснув на кнопку, дією штучного гравітаційного поля повернув колодязь на 90 градусів, увійшов усередину і вільно поплив тунелем, що здавався тепер горизонтальним. Вийшов на двадцятому поверсі.

Тим часом у залі засідань зібралося багато визначних людей: тут були вчені, митці, провідні філософи, журналісти, почесні громадяни. За столом, що стояв недалеко від кафедри, Рос побачив бородатого юнака, того самого, який сьогодні так несподівано з’явився поруч з Гартом на екрані відеотелефону, збентеживши Ілонку. Юнак пильно спостерігав за Гартом.

У залі стояв стишений гамір.

Готуючись відкрити збори, Гарт перебирав якісь папери. Вигляд у нього був заклопотаний. Присутні займали місця за довгим столом, накритим зеленим оксамитовим настільником.

Рос пройшов до столу, розшукуючи когось із своїх знайомих. Зрештою підсів до Миродіта. Привітався. Але той не озвався. По виразу очей Рос зрозумів: Миродіт чимось заклопотаний. Саме в цей час Миродіт налаштувався на біополе композитора Стахинського, згадуючи ритми його нової симфонії. Художник повністю потрапив у полон музики. Під ніжно-срібні орпеджіо арф у його уяві вимальовувалися квітучі поля і пухнасті хмарки над ними, золотаві крапелинки дощу, що падали з неосяжної високості і м’яко шаруділи, перестрибували з листочка на листочок і губилися внизу в густому різнотрав’ї. Миродіт повністю віддався ритмам симфонії. За його передбаченням вони мали сприяти ростові певних видів рослин. Він любив музику, але, окрім естетичної насолоди, завжди пов’язував її сприйняття з життям та розвитком рослин.