Запізнілий цвіт валінурії - Григоренко Анатолий Кириллович (первая книга txt) 📗
Зупинився перед уламком бетонного перекриття. Хвилину стояв, щось розмірковуючи, потім виліз на купу розритого грунту. Ноги грузли у пухкому місиві, маленькі затверділі грудочки глини лоскітно липли до мокрих підошов. Дельф опустив очі, і його погляд упав на рожевощоку головку тюльпана, що осиротіло тріпотів біля почервонілої ноги у виверженій грудці чорнозему. Квітка ніби заперечувала своєю живучістю непривабливу картину руйнації, а водночас дорікала людям: навіщо, мовляв, ви прийшли сюди і порушили звичайний ритм нашого лісового життя? Дельф дбайливо обгорнув рослинку чорноземом і затрамбував його долонями. Стебло випросталося, тюльпан привітніше захитав головкою, мовбито дякуючи людині за ласку.
По бетонному уламкові Дельф спустився у напівзруйнований, засипаний землею склеп коридора. Сутінь закутків дихнула на нього стародавнім тліном, затхлою сирістю і цвіллю.
Навмання дістався до комірчини, де зберігався археологічний обладунок. Довго нишпорив по темних закутках, вибираючи одіж: теплі вовняні панчохи, довгі, аж за коліна, прогумовані чоботи, нейлонову, трохи завелику, замурзану глеєм штормівку з каптуром, що прикріплявся до коміра замком-блискавкою. Одягнувшись, узяв електричний ліхтарик та маленький лом і довгим коридором, який розгалужувався на кілька ходів, пішов у глиб підземелля. Над головою бриніла непроглядна темрява. Дельф увімкнув ліхтарик. Наче контраст стійкій непорушності, його кроки відбивалися від облицьованих керамічною плиткою стін, кришили на дрібні ритмічні шматочки оманливу тишу, глухим відлунням згасаючи у пітьмі. У цій довгій, пропахлій пліснявою пустці він відчував себе мандрівником, якого підхопила швидкоплинна течія часу, закрутила, понесла, перекинула на багато століть назад у нетрі минувшини. Стіни коридора дихали чимось непривітним, настороженим, на кожному кроці обіцяючи підступність. Однак Дельф не відчував страху, він просто не розумів цього відчуття: страх назавжди облишив людей його суспільства. Світло ліхтарика нишпорило по стінах і слизькій, покритій пліснявою підлозі, аж поки не зупинилося, спіткнувшись об круглий виступ металевої ляди. Відбившись від нього, воно розкололося на безліч миготливих свічок, навіжено затанцювало по стелі і гострими блискітками посипалося на підлогу. Дельф нахилився над лядою. Тремтячою рукою намацав укриту холодним підвальним слизом ручку, повернув її раз, удруге — внизу щось заскрипіло, клацнуло, ляда ожила, ворухнулася і, дмухнувши спресованим холодом, неквапно розкрила свою непривітну пащеку. Промінь ліхтарика лизнув її внутрішню поверхню, застрибав по мармурових східцях, які вели вниз, і впав на біле, вистелене керамічною плиткою дно підземелля. Обережно, щоб не посковзнутися, Дельф почав опускатися. Неймовірний холод огорнув його. Тіло затряслось у пекельній пропасниці. Промені ліхтарика обмацали стерильно білі стіни, наткнулися на якісь дивні установки з безліччю трубочок, ручок, приладів, пробіглися по невисокому мармуровому постаменті і, переломившись на прозорому сферичному ковпакові, вихопили з пітьми… Дельф не повірив своїм очам. Від несподіванки він заплющив їх і відсахнувся назад. Мов дзвін, який кличе на сполох, у грудях закалатало серце. На голові їжакувато ворухнулося волосся. Гостра судома стисла тіло. За мить на думку спливли — і ніч, неспокійна, вітряна, насичена тривожними шумами та незрозумілими передчуттями; і спогади про землетрус; і сонний спокій Андра; і ранок, наповнений свіжим світанковим одкровенням; і табір, закутаний у тоненькі молочно-сизі хвилі туману; і вдячна головка тюльпана; і великі усміхнені очі Ілонки…
“Заспокойся, любий, чуєш, заспокойся”, — благали вони.
Зосередившись, Дельф застиг перед постаментом і силою волі змусив серце битися нормально. Це йому вдалося. За хвилю відчув, як воно, ритмічно пульсуючи рівними порціями, виштовхує кров у вени і легко та вільно розганяє її у найвіддаленіші куточки тіла. Дельф розплющив очі. Світло знову впало на постамент, ковзнулося по прозорому ковпакові і вихопило з-під нього розпливчаті контури людського тіла, що, наче барельєф, проступало із білої інеєподібної маси.
“Що за дивне захоронення?” — здивувався хлопець.
За роки своєї роботи він бачив багато різних поховань, але жодне з них не було схожим на це. Щоб роздивитися незвичайний саркофаг, підійшов ближче до нього. Рука механічно потяглася вбік і раптом наткнулася на щось холодне й слизьке. Жахнувшись, присвітив туди і побачив ще один такий самий плексигласовий ковпак. За ним — ще один…
“Та тут їх ціле кладовище!” — подумав, щодалі більше дивуючись.
Відтак ретельно обстежив підземелля. Саркофагів виявилося три. У кожному з них лежало людське тіло. Двоє чоловічих і одне — жіноче. Густий морок цідився на них, промінням ліхтарика розбивався на гострі тремтливі вигравання, що влаштовували на ковпаках навіжений танок тіней.
“Хто вони?.. Який дивний ритуал поховання! З якою епохою розвитку цивілізації пов’язаний він?” — думка Дельфа не могла спіткати відповідь на жодне з цих запитань. Порожня тиша стискала скроні. Він уважно оглянув мармурові постаменти і побачив у них невеличкі ніші, закриті прозорими, такими ж, як і ковпаки, дверцятами, крізь які виднілися маленькі, відполіровані до блиску металеві скриньки. Дельф витяг одну з них і прочитав на віці:
“Діана Олександрівна Радовська.
1970 рік”.
Задубілими від холоду пальцями хлопець поскладав скриньки одна на одну, взяв під пахву і, присвь чуючи ліхтариком, поліз нагору. Зачинивши за собою ляду, двічі повернув ручку і довгим темним коридором крізь глуху порожнечу попрямував до виходу. Коли дістався поверхні, сонце вже підскочило над лісом, просушило траву, а табірний сурмач грав сигнал підйому. Дзвінкі звуки сурми розліталися узліссям і згасали у густій зелені. Із задухи наметів вискакували заспані колеги. Зустрічаючи новий день, на деревах голосно щебетали птахи. Просиналася обвеснена земля.
ДЕНЬ, ЩО НЕ ОБІЦЯВ НЕСПОДІВАНОК
Ілонка прокинулася рано.
Сонце тільки-но вигулькнуло з виднокола, і по кімнаті, відбившись від гранчастих скелець веранди-квітника, що тулилася до спальні, застрибали різноколірні зайчики: вітер гойдав кватирку. Ілонка примружила очі, пильнуючи, як на стіні погойдується веселково-фіолетова, з жовтогарячим обрамленням по краях кумедна тінь яблуневої гілки, що зазирала у вікно знадвору. Весна пахла медовим цвітом акацій та гіркуватою свіжістю ще молодого, не подзьобаного суховіями листя. Густі жовтогарячі хвилі озонного ранку хлюпалися через кватирку, дихалося легко і чисто, наче після грози.
Дівчина вихопилася з постелі. Пружні загорілі ноги торкнулися м’якого оксамитного килимка, він приємно залоскотав підошви, скісні промені сонця ковзнулися по плечах, грудях, розкуйовдженій густій зливі каштанового волосся — і кинули на підлогу чітко окреслену тінь граційного дівочого тіла.
Ілонка увімкнула приймач. Ефір наповнив кімнату хитромудрими ритмами легкої музики. Незабаром вона увірвалася, і знайомий баритон диктора оголосив хвилину перерви, після якої почалася ранкова гімнастика. Передавали вправи аутогенного тренування. Дівчина любила виконувати цей ранковий ритуал, від якого залежали цілоденний настрій та самопочуття. Вправи були побудовані за методом концентрованого і цілеспрямованого самонавіювання, вони тренували не тільки м’язи, а й психіку, гармонійно поєднували в одне ціле фізичні та психічні надбання людини — тіло і дух. Регулярно займаючись аутотренінгом, який увійшов у побут кожного, люди щодалі більше вивчали “мову” свого тіла і психіки, призвичаювалися свідомо керувати підсвідомим. Так вироблялася загальна психічна культура. Добре натренована людина могла як завгодно регулювати напругу своїх м’язів, роботу серця, нирок, печінки, легень, досягти стану спокою, свободи дихання, а при потребі, за допомогою самонавіювання — цієї могутньої сили, що діє в просторі свободи психіки, — викликати ілюзії будь-яких відчуттів, тобто повністю керувати процесами збудження або гальмування в корі головного мозку, а отже, — і своїми діями та почуттями. Отож, аби люди могли з користю застосовувати свідоме самонавіювання, їх навчали цьому змалечку, так само, як учили ходити, розмовляти, читати або писати. Тому-то психорегулюючі тренування та гімнастика ще з раннього дитинства увійшли в життя Ілонки, стали обов’язковими. Дівчина розуміла, що вправи допомагають тренувати волю, дають змогу керувати всіма життєвими процесами тіла та психіки, що конче необхідно для людини її фаху: Ілонка працювала лікарем-психіатром у науково-дослідному інституті.
