Запізнілий цвіт валінурії - Григоренко Анатолий Кириллович (первая книга txt) 📗
Півгодинна зарядка освіжила тіло, сповнила бадьорістю, пружністю і певністю в те, що день пройде вільно і легко, проспівається, як улюблена пісня. Одягнувши легкий халат, Ілонка вийшла на веранду. Над усе вона любила квіти. Для неї вони були чимось одухотвореним, живим, розумним, тому дівчина ніколи не втрачала нагоди поспілкуватися з ними, як з найкращими друзями.
Вона схилилася над ніжно-рожевою чашечкою маку, торкнулася пальцями її пелюстків:
— О, та у вас тут зовсім сухо. Зараз я вас напою.
Взяла поливальницю і вийшла на подвір’я. Там буяло, палахкотіло під промінням сонця зелене полум’я. Довгі батоги винограду щільно обплутали веранду; прив’ялі свічки каштанів струшували на землю вже непотрібні пелюстки цвіту; мов зачарована, у глибокій задумі під вікном стояла яблуня; в акаціях гули бджоли; з гілки на гілку перепурхували полохливі синички, а щебетливі ластівки швидкими стрілами розкреслювали небо. З вулиці долинала повільна милозвучна музика. Ранок глибшав, міцнів, підкоряючи своїй волі достигле зело. Ілонка набрала у поливальницю води і повернулася до квітів. Завжди, коли вона поралася біля них, її єство виповнювалося радістю, і якесь вивершене неповторне раювання переселяло душу у неподільне царство прекрасного, туди, де розум мав нагоду спостерігати споконвічну творчу лабораторію природи. Дівчина так захопилася працею, що не помітила, як до веранди хтось підійшов.
— Доброго ранку, Ілонко! — почувся за вікном голос. — З ким ти розмовляєш так сердечно?
Оглянулася і побачила за розчиненим вікном Миродіта, шкільного товариша Дельфа.
— Доброго ранку!.. Чого це ти, хлопче, спозаранку людей лякаєш?
Він усміхнувся, показуючи рівні зуби.
— Та тут у тебе справжня квіткова оранжерея. А я проходив повз, ану, думаю, загляну.
— Дякую. Заходь.
— Ні, я поспішаю.
— Куди так рано?
— До парку. Хочу ще раз подивитися на своє творіння, власноручно полити квіти, щоб картина мала святковий вигляд. Сьогодні ж змагання,
— Ой, а я й забула. Дякую, що нагадав.
— Прийдеш?
— Намагатимуся, — мовила, щось зважуючи. — А взагалі, тобі пощастить.
— Ти впевнена?
— Так. Сьогодні у тебе гарні очі. Наче у біблійного пророка, — зиркнула грайливо й вийшла набрати води. Повернулася з повною, очевидячки, заважкою для неї поливальницею. Поставила її на підлогу, випросталася, стріпуючи руками. Хлопець стояв серед мальв, зіпершися ліктями об підвіконня, і спостерігав за її рухами.
Ранок глибшав, повнився шумами, що донфсшіися з міста. Легким продувом у вікно залетів пустотливий вітер, пестливо обцілував кожне стебло, кожну квітку, побавився Ілончиним волоссям і згас, розпластавшись синім маєвом на шибках. Ілонка взяла поливальницю.
— Як не замислююсь, а не зрозумію, як природа зуміла створити таку красу? — кінчиками пальців вона підважила набубнявілу від води головку гладіолуса. — Справжнє тобі мистецтво.
— Намарне ти так гадаєш. Будь-якому мистецтвові далеко до цієї краси. Адже воно — лише жалюгідна копія, підробка краси, закладеної в речах. Природа зневажає підробку, а тому найкращим буває лише те, що не спотворене мистецтвом. У боротьбі за існування, за продовження роду, власне, квіти й самі творили свою красу. На одміну від інших живих організмів, вони позбавлені можливості пересуватися у просторі, прикуті до місця. Чи не замислилася ти над тим, яка жорстока несправедливість, закладена самою природою? І тоді перед рослинами постало питання: як вижити у цих довічних кайданах, як зберегти свій рід?
— А вітри, комахи?
— Правильно. Але комахи з’явилися значно пізніше. Еволюція рослин ніби чекала на них, готувалася до бажаної зустрічі, відповідно пристосувавши для неї свій механізм оплодотворення.
— Отож, по-твоєму, бджоли, метелики, джмелі та інші комахи з’явилися на Землі з єдиною місією: рятувати рослини від неминучої загибелі?
— Ніскільки. Якби не було комах, рослини придумали б щось інше, аби вижити. Комахи ж, як і все живе, прийшли, щоб жити, а тому в них свій клопіт: зберегти власний рід. Рослинам довелося думати самим про себе. Щоб приманити комаху, вони розфарбували свої квіти у найяскравіші кольори, які можна побачити здалеку. Цим пояснюється і їхній аромат. А нектар?.. Він зовсім не потрібний квітці, він потрібен комасі. Але вона не може дістати його, не здійснивши отой життєстверджуючий ритуал запліднення. Як бачиш, усе хитро, але доцільно. Саме в цьому суть краси квітів. Та й не тільки квітів. Безпредметної краси взагалі немає. Красиве завжди розумне, довершене…
— Так. Скільки ще незбагненного, таємничого в рослинах. Чи зможуть колись люди розгадати усі ті таємниці остаточно?
— Мабуть, ні. Хоч людина бере на себе дуже багато. Бачиш, всі інші істоти вдовольняються тим, чим наділила їх природа, і лише людина прагне переступити ці межі. Але тільки-но вона переступить одну межу, як з’являється інша, ще привабливіша, але недоступніша. Пізнання безмежне, але ж і таємниць безліч. Так було, так є, так буде. І не видно тому кінця.
Миродіт ширше розчинив вікно, і до веранди разом з легким подувом вітру залетіла золотокрила бджілка. Вона покружляла над квітами і важко впала на мокрий листок дикої ружі.
— Натомилася, сердешна, — сказала Ілонка.
По паузі сказала, дбайливо обриваючи сухі листочки з розкішного стебла орхідеї:
— Мені здається, що ти безмежно кохаєшся на квітах. Чи не так?
— Як і кожний художник. Я люблю вивчати їхнє життя, і це якоюсь мірою допомагає пізнавати самого себе. І взагалі, без квітів наше життя було б ницим, наше щастя неповноцінним. Ми щасливі тим, що маємо здатність відчувати їхню красу, впиватися пахощами, милуватися незбагненною грою кольорів. Все це впливає на наше моральне здоров’я, яке так само важливе, як і здоров’я фізичне.
Миродіт примовк, щось розмірковуючи. Ілонка пильно дивилася на нього. З поливальниці, розливаючись по землі, плюскотіла вода. Дівчина не звертала на те уваги. Засміявшись, Миродіт вивів її із задуми:
— Вода, вода он даремно розливається.
— Заґавилася, — мовила, похопившись.
— Ну працюй, а мені пора. — Він перехилився через підвіконня, зірвав ще не зовсім розквітлу орхідею і пришпилив її до Ілончиного волосся. — Не забувай, сьогодні свято квітів. Цю орхідею ти мусиш носити цілоденно.
— Гаразд, носитиму.
— А цю передай Вілені, — хлопець зірвав ще одну квітку. — Я не прощаюся. Сподіваюся, зустрінемося на святі.
— До зустрічі, — відповіла Ілонка і побігла до кімнати, аби переодягтися.
Їй теж пора було збиратися на роботу.
До науково-дослідного Інституту проблемних питань біопсихіатрії — півгодини ходьби. Правда, можна скористатися швидкісними тротуарами-ескалаторами і дістатися хвилин за п’ять, але Ілонці звично пройтися парком, помилуватися деревами та квітами, наслухатися щебету птаства, насолодитися мирним спокоєм ранкового міста. Для неї це найкращі хвилини відпочинку перед тим, як зайти до лабораторії і засісти за прилади та діаграми.
У парку — тиша. Снують у безвітрі трудівниці-бджоли, пахне медовим цвітом акацій та лип, ще не зовсім прокинувшись, м’яким туманом дихає озеро, віддзеркалюючи патлаті тіні плакучих верб у своєму чистому лоні.
Ілонка пішла по греблі. Її тінь загойдалася на воді, химерно розпливаючись хвилястими лініями. По той бік озера, на піску, бавилися засмаглі дітлахи-дошкільнята; вже проснулися квіти, дерева і птаство, парк поволі оживав, скидаючи з себе густе сизувато-біле покривало сну.
Поминула озеро та парк і вузенькою порослою травою стежиною вийшла в яблуневий сад, з якого, мовбито велетенський океанський корабель, який ряхтів кришталевими вітражами, випливала ажурна споруда інституту.
Білена була вже в лабораторії. Сиділа за столом і поралася біля колбочок: перемивала їх у спирті, просушувала, потім наповнювала якоюсь каламутною рідиною і перебовтувала її з іншою. Маленькою піпеткою брала крапельку тої рідини, виливала на скляну підставку мікроскопа і, розгледівши зрозумілий тільки їй світ мікроорганізмів, щось записувала у товстелезний журнал.
