Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
“Дурниця все це! Пусте!” — навмисне дратуючи себе, подумав сержант.
Він хекнув, обсмикнув кітель, рішуче попрямував до павільйону і, відкинувши миттєвий страх, рвонув на себе двері…
Увійшов до залу саме так, як належить входити на місце події сержанту радянської міліції: твердим кроком, з упевненим поглядом. І одразу став об’єктом уваги двох осіб.
Його недавній відвідувач-дідок очима вказав йому, що та друга людина — це саме той, про кого він говорив. Худий, з запалими щоками суб’єкт у поношеному светрі, що стояв біля автоматів, спіймав той погляд і збагнув, що сержанту відомо все. Казати щось не було потреби. Сержант зробив крок до незнайомця.
— Ваші документи! — зламав він своїм голосом напружену тишу в залі. Він не знав, що робити далі, але відпрацьована система контакту з “порушником” повернула чітке відчуття того, що відбувається.
— Пред’явіть документи! — повторив сержант і, веселіючи від звуку власного голосу, вимогливо простягнув руку.
— Стоп! — спинив його суб’єкт. — Що вам від мене потрібно?
— Здається, я кажу зрозуміло — документи! — гримнув сержант, переходячи в наступ.
— Тьфу-у, який ембріон, — з презирством пирхнув незнайомець, — не буде тобі документів!
Він відвернувся.
— Як не буде? — недовірливо спитав сержант, і на його обличчі промайнув вираз дитячої образи.
Але відповіді не дочекався.
Незнайомець байдуже прямував у протилежний кінець залу.
— Ну, це вже тобі зась! — зовсім не по-міліцейському вигукнув сержант. — Я з тебе їх витрясу!
Він хутко наздогнав незнайомця і, схопивши за гостре худе плече, рвучко повернув до себе.
— Ти все мені викладеш!
Він відчував свою силу, і дії його здавалися йому правомірними. Однак усередині щось шалено опиралося. Як буває уві сні, коли знаєш, що робити того, що робиш, не можна, проте все-таки йдеш і робиш, з жахом чекаючи неминучого. Можливо, ця неприємна протиприродна покірливість незнайомця викликала таке почуття. На мить сержантові здалося, що він не сам приймає і виконує всі рішення, а діє, підкоряючись чужій злій волі. Слухняно підвелося бліде усміхнене обличчя, і сержант почув, очевидно, призначений лише для нього тихий шепіт:
— Що, страшно?
— Дурниці! — крикнув сержант.
— Страшно, любий мій, не заперечуй, — притиснутий рукою сержанта до стіни, незнайомець знову гидко посміхнувся, — може, не встряватимеш у це багно? Поки не пізно, га?
— Встряватиму всюди, якщо вважатиму за потрібне. А тепер викладай, що це за багно і чому не варто в нього встрявати? — сержант зручніше навалився на свого бранця.
— Послухай, адже ти задушиш мене, — незнайомець безпорадно затіпався, — чим вас годують у цій міліції?
— Манною кашею, — огризнувся сержант, однак натиск послабив. — Ну?
— А ти уявляєш собі ситуацію? — спитав худий. Видно було, що йому абсолютно байдуже і до ситуації, і до самого сержанта. В очах у нього стояла нудьга. — Адже ти нікому нічого не доведеш, це по-перше. А по-друге, навіть якщо й доведеш, затримати мене неможливо…
— Так, це вже справді так! — сержант натиснув дужче і в незнайомця щось квакнуло всередині. — Затримати неможливо! — сержантів голос бринів від сарказму.
— Ти неправильно мене зрозумів, — промимрила жертва, — ти пам’ятаєш таку річ — “…є насолода і в бою, і в прірві грізній на краю”?.. Ну, й тому подібне.
— Ближче до справи!
— А це і є справа.
— Ага, виходить, крига скресла? — ввернув сержант свій улюблений вираз. — Ну, так що там з насолодою?
— А нічого! Те, що вона існує, ця насолода, збагнули давно. А ось що вона собою являє у фізіологічному розумінні?.. Ви трохи послабте руку, — несподівано перейшов він на “ви” — мені важко говорити.
Сержант послабив.
— Ну? То що в фізіологічному розумінні?
Він озирнувся на старого, який уважно їх слухав.
“Напевне, вони з однієї установи втекли”, — промайнула у сержанта думка.
Віддихавшись, незнайомець продовжив:
— Ця “насолода” не що інше, як тонкий гребінь стресових взаємодій свідомості з напівсвідомістю, сила і ахіллесова п’ята людини.
Сержанту на мить уявилася голова, з якої стриміла нога з ахіллесовою п’ятою. Голова була схожа на голову начальника, старшого лейтенанта Боєва, і ця нога у форменній сірій шкарпетці перебирала пальцями.
— Гомо сапієнс — це людина розумна, — неправильно зрозумів його ніяковість незнайомець.
Сержанта вразила цілковита невідповідність його останніх слів і зовнішнього вигляду.
— Я знаю, — похмуро сказав він.
— От тут і буває прокол. Мозок напружений, власник його переможно виходить з ситуацій, фатальних для людини в звичайному стані, але водночас він, мозок, тисячократно чутливіше вловлює все зовні. Ні! Справді, — розпалився він, — хіба у вас іноді не виникало бажання проскочити на мотоциклі поміж двома машинами, що несуться вам назустріч? Або злетіти над вулицею, переступивши поручні балкона і всі обмеження здорового глузду? Це грубі приклади? Ситуацій може бути безліч. Приміром, під рукою у вас стартова кнопка ракети або важіль торпедного апарата… Спокуса велика, і тільки ефемерна плівка правил, норм поведінки, які вироблені попереднім життям і які називають громадською самосвідомістю або професійними якостями, не дозволяють нам здійснити непоправне… Та й то лиш тому, що десь, у кінці, перед нами маячить привид кари…
Двері трохи відхилилися. В щілину зазирнув таксист. Блискавичним поглядом обвів залу. І, оцінивши обстановку, спокійно зайшов усередину. Кишеня в нього віддувалася, з неї виглядав кінець нікельованого розвідного ключа. Набираючи байдужого вигляду непричетної до оточення людини, тим паче що й насправді він не був до нього причетний, таксист розміняв у старого карбованця і з незалежним виглядом пройшов до автоматів.
— Ти б прибрав руку, чи що? — почав потроху звільнятися бранець. — Дурна в тебе манера з незнайомими людьми говорити, — він потер плече і раптом, вискалившись, крикнув голосом старшого лейтенанта Боєва: — І чого тільки вас у школі навчали?!
Таксист здригнувся і схопився за ключ, а сержант мимоволі відсмикнув руки, відпустивши затриманого.
— Ну, от і любенько, — протягнув імпровізатор, — а тепер слухай другу серію. А втім, не радив би я тобі її слухати. — Він на мить відхилився, вдивляючись в обличчя сержанта. І в цьому погляді було і глузування і презирство. — Ох, не радив би! — і, миттю перевтілившись продовжував: — Отже, існує імунітет умовних рефлексів. Я маю на увазі ваше громадянське та професійне виховання. У кого він більш слабкий? У людей, чия діяльність на цей час пов’язана з ризиком, з відповідальністю. Мабуть, так, бо тут на ваш бік стає ще й вроджена властивість — інстинкт самозбереження, який дуже загострює діяльність та чутливість свідомості. Ця схильність до ризику проявляється в найбільш відкритому вигляді за таких обставин: “встигну — не встигну”, “влучу — не влучу”, “долечу — не долечу” і так далі. І ось, коли органи чуття і скарбничка здорового глузду — життєвий досвід — не в змозі дати вам відповідь, встигнете ви чи не встигнете, і над ситуацією розкриваються крила Випадку, ось тоді і настає найзручніша мить для здійснення акту… — незнайомець затнувся і гордо випнув груди. — Актом…
— Ти чого вуха розвісив, начальнику? — таксист здивовано дивився на сержанта. — На Литвиновській йому місце. Бач, здохля, розбазікався! — і твердо додав: — Лікуватися йому треба!
Незнайомець допитливо глянув на сержанта, таксист, Відчуваючи невчасність свого втручання, ображено відійшов.
— Продовжуйте! — офіційно кивнув сержант.
Його заінтригувала дивна цілеспрямованість, з якою ця людина вела свою сповідь.
— Я називаю той акт актом апріорно-апроксімаційної дії. Перекласти? — він глузливо зиркнув на сержанта. — Інакше кажучи, в момент вибору партнера мені необхідно послати імпульс, що за емоційно-змістовим вектором співпав би з вашим.
— Яким чином? — сержант вірив тепер кожному слову.
— А ти не здогадуєшся? — незнайомець обвів залу широким жестом. — Тут багаті можливості для апроксімації багатьох видів.
