Бот - Кидрук Максим Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗
Ботів по одному виводили з камер і тягли до операційної палати, що розташовувалась на нижньому поверсі «ясел». Щоб уникнути плутанини, хлопчиків, яким зробили ін’єкцію, випускали на внутрішній майданчик другого інженерного корпусу.
Тимур також був присутній у палаті. Просто спостерігав.
Уведення гормону проходило без заминок. Після кожного відпущеного «малюка» Ральф ставив рисочку в записнику. Беручи до уваги двох ботів, яких стратив Хедхантер, таких рисочок мало набратися шістдесят. Один бот залишиться без щеплення.
Вакцинація добігала кінця. Кількість позначок у блокноті канадця досягла сорока семи. Сем і Ндонґа, взявши попід руки сорок сьомого бота, потягли його до виходу на закрите подвір’я. Чорношкірі найманці повернулися швидше, ніж раніше, і страшенно схвильовані:
— Містере Доернберг, швидше сюди! Подивіться!
Ральф здригнувся. Рука інстинктивно потягнулася до серця.
— Там! Там! — вторували негри.
Нейрохімік стомлено зиркнув на листок з рисками і підвівся. Намібійці рвонули до виходу на подвір’я. Тимур, залишивши канадця, попер слідом.
Двері мали квадратне заґратоване вікно у верхній частині. Сем і Ндонґа розступилися, пускаючи до нього Тимура. Хлопець прикипів до скла. Боти стовпилися у північно-східному куті подвір’я. Практично біля дверей. Хлопчики не рухалися. Вони застигли в різних позах. Наче в якійсь дитячій грі, але їхні голови були повернуті в одному напрямку. Перед ботами височіла глуха стіна. При цьому вони дивилися так, наче могли бачити крізь неї. Здавалося, ніби невідоме силове поле викрутило їх обличчя в конкретному напрямі. По суті, так і було. Далеко за лабораторіями щось кликало їх, ненастанно тягнуло до себе.
За спиною Тимура часто дихав Ральф.
— Куди вони дивляться? — нетерпляче випалив хлопець.
— Не знаю.
— Я маю на увазі: в якому напрямку?
Канадець замислився.
— Складно сказати точно. По-моєму, на північний схід. Хоча… ні, трохи північніше: норд-норд-ост.
— І що там? Що в тому напрямі?
— Потрібна карта. Я так зразу не визначу.
Боти перебували у ступорі півхвилини. Потім стрепенулися, немовби крізь юрму пропустили хвилю холодного повітря, і розбрелися хто куди.
…Тринадцятьом «малюкам», які залишилися в «яслах», вкололи гормон без проблем. Шістдесят першого бота кинули у спеціальний ізолятор поруч лабораторії програмування. Кімната ізолятора перебувала під безперервним відеоспостереженням.
Протягом вівторка, 25 серпня, з піддослідним не відбулося відчутних змін. Приблизно раз на дві години Ральф Доернберг або Ріно Хедхантер жорстоко дражнили ув’язненого бота. «Малюк» щоразу агресивно реагував.
На світанку середи проявились перші ознаки виснаження. Хлопчик згасав на очах. Почалася сильна діарея. Через дві години після сніданку «малюк» ледве ворушився. Його очі запали, риси обличчя загострились, що свідчило про початок зневоднення. Ральф поміряв артеріальний тиск — 90/60. Аддисонічний криз розвивався. Попри це хлопчик усе ще реагував на зовнішні подразники.
За п’ять хвилин до полудня у присутності Ральфа, Ріно та Тимура бот уперше втратив свідомість. Його ноги конвульсивно сіпалися. Напівприкриті повіками білки тремтіли.
— Гадаю, час починати, — вирішив канадець. — Якщо до кінця сьогоднішнього дня твої хлопці знайдуть їх, ботів ще можна буде врятувати.
Хедхантер кивнув. Подивившись на безпорадного «малюка», Ріно зробив глибокий видих і вийшов з ізолятора.
— А з тебе, друже, досить, — Ральф зняв ковпачок з голки і ввів непритомному боту дозу альдостерону.
Тимур допоміг прив’язати піддослідного «малюка» до койки, після чого канадець загнав у вену катетер і підключив його до крапельниці.
— Він не помре? — поцікавився Тимур.
— Не повинен…
В ізолятор зайшов Кейтаро. Кутики губ безвільно опущені. Немите волосся скаталось у клоччя. Очі нагадували дві згаслі жарини.
— Як він? — Джеп кивнув на бота.
— Готовий, — Ральф регулював затискач на катетері.
— Хлопці Хедхантера виїхали?
— Я щойно відправив його.
Кейтаро Рока постояв ще трохи, а тоді підійшов до Тимура і мовчки потиснув хлопцю руку.
Біля першого інженерного корпусу в машині чекали Сем і Ндонґа. Вигляд Ндонґа мав не вельми. Якби хтось поміряв його температуру, то був би здивований: градусник показав би кошмарні 39,3°. Проте Стефан давно був мертвий, а Ндонґа терпів і не скаржився. Чорний колір шкіри непогано приховував гарячковий рум’янець і… виразки на його щоках.
Африканцям дали набір одноразових шприців та півсотні ампул альдостерону. Їх відряджали навмання. Насправді ніхто не знав, де шукати ботів.
Ріно востаннє інструктував своїх хлопців:
— Як виявите ботів, переконайтесь, що вони безпечні. Тільки тоді виходьте з машини. Швидко зв’яжіть їх і починайте шпигати засранцям уколи. Дивіться тільки, не вліпіть комусь подвійну дозу. — Сем кивав. Ндонґа зосереджено перевіряв «Ремінгтон». — Якщо будете в зоні досяжності, дайте знати про своє місцезнаходження. Зрозуміло? Насамкінець пакуйте машину тими пуголовками, запихайте скільки влізе і шуруйте назад.
Проблема була в тому, що в «NGF Lab» залишилося два робочих автомобіля: останній укріплений «Фольксваген Туарег» і пікап «Тойота Тундра». Ввести альдостерон недостатньо для того, щоб урятувати ботів. Аддисонічний криз (або гостра надниркова недостатність) вимагає внутрішньовенного введення рідин та безперервну гормональну терапію. Після того, як ботів знайдуть, їх потрібно перевезти до лабораторного комплексу. Хедхантер сумнівався, що за один заїзд двома машинами вдасться привезти сорок тіл. Проте альтернативних варіантів не було: врятувати кількох ботів усе ж краще, ніж не врятувати жодного…
Відправивши Сема і Ндонґу, Ріно піднявся в радіокімнату. Він підтримував постійний зв’язок з «Туарегом», стежачи за пересуванням своїх хлопців. Спершу африканці подалися в Долину до печер, у яких колись переховувалися боти. Там нікого не було. Потому зазирнули в Сан-Педро. Селище стояло мертве. Звідти Сем повів машину до Пурітами. Там він знайшов «Фольксваген», в якому кілька днів тому загинули Джеро, Ті-Джей та Френкі. Машина була порожньою: тіла зникли. І жодного сліду від ботів.
О сьомій вечора в радіокімнаті до Ріно приєднався Ральф.
Час спливав. Наближалася ніч. Сем і Ндонґа рушили назад.
За кілька кілометрів він Сан-Педро вони натрапили на сліди.
— Босе, тут сліди, — тоскно доповів Сем. — Це точно боти.
— Куди вони ведуть? — схопившись за мікрофон, сказав Хедхантер.
— На північ.
Ральф і Ріно зиркнули на карту регіону Антофагасти.
— Вони пішли до гейзерів Ель-Татіо, — ляснув себе по лобі південноафриканець. — Це ж очевидно! Там є вода. Чим ми раніше думали?!
Канадець зиркнув на наручний годинник. Його очі наповнилися смутком.
— Пізно. Забирай їх звідти. Плато з гейзерами надто далеко. Навіть якщо твої хлопці знайдуть ботів, вони не встигнуть їх привезти.
Ріно повільно повернув обличчя до Ральфа:
— Старий, ти певен?
Нейрохімік журливо хитнув головою:
— Це кінець, Ріно… кінець…
— Семе, звалюйте звідти… Семе? Ти мене чуєш? Прийом!
У цей момент зв’язок з машиною обірвався. Сем і Ндонґа їх більше не чули.
Тимур аж підскочив на ліжку, коли усвідомив, що хтось нависає над ним. Невідома сила примусила його напіврозплющити очі, а наступної миті він сів, одним махом скинувши з себе ковдру, ледве стримуючись, щоб не закричати. Затуманений мозок ніяк не міг зорієнтуватися, де він і що відбувається.
Коло ліжка, схилившись, стовбичив Ріно Хедхантер.
