Бот - Кидрук Максим Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗
Ага, ледь не забув. Пограбування відбулось у ніч з 19-го на 20-те.
Сподіваюсь, інформація стане у пригоді.
Silva
— Ви бачили останні два листи? — Тимур звернувся до Ральфа.
— Так. Це від інформатора в Антофагасті. Старий відставник, тридцять років служив у поліції.
— Нічого дивного не помітили?
— Де?
— У повідомленнях.
Нейрохімік подивився на Тимура, як на дурнуватого:
— Якщо ти натякаєш на те, що боти довідалися про гормон і змогли його…
— Та ні, — замотав головою українець, — я шокований, але після того, що було біля Пурітами, це якось не надто несподівано.
— Тоді що?
— Аптеки грабували не боти.
Ральф здригнувся. Мозок старого нарешті струсив заціпеніння і почав працювати:
— О… Я не усвідомив цього відразу… Ти хочеш сказати, боти якимось чином при… примусили злодіїв украсти для них альдостерон? Це неможливо.
— Не знаю. Але нічого кращого на думку не спадає…
Майже вийшовши з кабінету, Тимур обернувся:
— Ральфе.
— Що?
— Можна ще одне питання?
— Звісно.
— Хто знайшов тіло?
— Молодий японець. Такеда. Він розбудив мене, а потім повідомив інших, включно з Лаурою та Аланом. А чому ти питаєш?
— Тут безлад, — Тимур обвів рукою кімнату. — Я сумніваюсь, що Кейтаро став би влаштовувати ревізію серед паперів перед тим, як пустити кулю в лоба.
— До чого ти хилиш?
Замість відповіді Тимур стенув плечима. Його раптом перестали цікавити Кейтаро, Кацуро, Ральф та їхні експерименти. Все, чого він прагнув: якнайшвидше забратися з «NGF Lab». Досить! Хлопець знаком показав Ріно Хедхантеру, що хоче з ним поговорити.
Щоправда, поговорити їм так і не вдалося.
— Ральфе! Ральфе! — Лаура вискочила зі спального крила і побачила Тимура з Ріно, які спускалися сходами. Зрадівши, француженка захлинулася словами: — О, Ріно! Швидше сюди. Кацуро спалив щоденник Хорта!
— Що?!
— Він забрав з кабінету Кейтаро записи Хорта і зараз допалює їх у себе в кімнаті.
Ріно побіг слідом за Лаурою і ураганом увірвався до кімнати Кацуро Такеди. З очей велетня летіли іскри. Тимур не відставав.
Молодий японець сидів навпочіпки посеред кімнати. Підборіддя та щоки вкривали гнійні виразки. Вони були дійсно страшні. На підлозі перед його колінами догоряли рештки грубого зошита. Хедхантер схопив Кацуро за комір. Підняв угору, мов щеня, а тоді з розмаху вдарив об стіл.
Тимур кинувся до зошита, збиваючи ногами язики полум’я. Погасивши вогонь, він посмутнів. Вистачало одного погляду, щоб зрозуміти: записи втрачено. Вогонь перетворив аркуші на чорні пожмакані згортки, що розсипалися від одного доторку.
— Щось лишилося? — вимогливо запитав Ріно.
— Нічого, — Тимур струсив з долонь рештки попелу.
Амбал схопив японця за волосся і торохнув головою об край пластикового стола.
Кацуро попервах спробував пручатися:
— Що за?..
Брязь! — південноафриканець припечатав круглолицього вдруге.
— Я не…
Хрясь! — іще раз.
— Що ти ро…
Торох! — стіл зсунувся на добрих десять сантиметрів.
Після четвертого удару Кацуро затих і не виставляв рук. Кілька виразок луснули. Потік коричневий гній.
Ріно колошматив япошку, мов ганчір’яну ляльку, осатаніло вдовбуючи чорняву голову в поверхню стола, в якому вже утворилась вм’ятина. Наклепавши з десяток таких штурханців, Хедхантер нарешті вирішив, що достатньо дохідливо роз’яснив свою позицію, і відпустив японця. Кацуро непритомний звалився під стіл.
— Що за галас? — у просвіт між дверима та одвірком просунувся писок Ґрінлона. — Що тут у вас за грюкання?
— Ріно нагрюкав Кацуро мордою об стіл, — пояснила Лаура.
— З якого дива?
— Він спалив записи Хорта, — амбал турнув ногою чорні рештки щоденника.
— Ми втратили останню можливість дізнатися таємницю ботів, — сказав Тимур.
— Тимуре, — раптово здійняла голос француженка, — можливо, не втратили.
— Що ти маєш на увазі? — нашорошився програміст.
— Я от думаю, якщо японці так запекло приховують будь-які документи, пов’язані з Вадимом Хортом і його роботою, значить, вони дійсно щось важать.
— І що?
— У другому інженерному корпусі Вадим мав власний кабінет. Після втечі ботів його опечатали. Нікого не пускали всередину. Оскільки Кейтаро зараз мертвий, ми можемо туди спуститися. Хтозна, раптом там щось лишилося…
Ріно Хедхантер не дослухав Лауру.
— Вперед! — загорівся він. — Поки ці розумники і туди не добралися.
— Але Ральф… — спробував втримати бунт Алан Ґрінлон. — І в нас ключів немає.
— До сраки вашого Ральфа! — випнув щелепу Ріно. — Я вивалю двері.
Гуртом вони посунули до найближчого виходу. Попереду чалапав Ріно. Далі Тимур, Лаура та Алан. У хвості непомітно прилаштувався Ігор Ємельянов. Його очі вирячились і потемніли.
Після другого удару двері тріснули посередині. Третім ударом Ріно висадив їх геть.
Група протиснулася всередину. Кімнатка була тісною і не мала вікон. Судячи із запаху, вентиляції теж не було або ж вона зіпсувалася. Повітря було прілим і масним.
Вони стояли у півтемряві, підсліпувато змигуючи, поки Алан не здогадався намацати вимикач і ввімкнути світло. Лампи працювали. Третину площі займав L-подібний стіл. Під одним його крилом виструнчився ряд шухляд. На столі знаходилися чотири лотки для паперів. Зразу було видно — порожні. З іншого боку вмостився старезний монітор. Біля монітора лежала така ж древня клавіатура.
— Що тут роблять ці доісторичні знаряддя праці? — Тимур зморщив лоба, показуючи пальцем на монітор. — Я думав, що Вадиму Хорту надали найпотужнішу робочу станцію, яка тільки існує в природі. Але це?.. Ральфу мало би бути соромно.
— У нього була нормальна робоча станція, — сказав Ігор Ємельянов. З його рота тхнуло. — Шестиядерний процесор, водяне охолодження, шість слотів оперативної пам’яті загальним об’ємом 48 гігабайтів. Її забрали.
«Тоді чому лишили цей непотріб? — міркував українець. — Тому що цей викопний брухт не мав ніякої цінності? Для чого тоді Хорт притягнув його сюди?»
Алан присів коло старезного монітора.
— Це не комп’ютер, — після короткого огляду зауважив американець.
— А що ж тоді? — поряд опустився навпочіпки Тимур.
— Монітор і клавіатура — ще не означають, що перед нами комп.
— Ти маєш рацію. Я щось не бачу системний блок.
Дисплей і клавіатура під’єднувались до невідомого пристрою, який нагадував DVD-програвач: плоский, чорний, мінімум кнопок на фронтальній панелі. Пристрій через адаптер підключався до мережі.
— Що це в біса таке? — спитав Алан, крутячи руками продовгувату коробку.
Тимур знизав плечима. Тим часом Лаура одну за одною відкривала шухляди.
— Порожньо, — журливо підсумувала дівчина.
— А це що? — нахилився Хедхантер. В кутку нижньої шухляди лежала зіжмакана паперова кулька.
Лаура Дюпре підібрала папірець. Розгорнула. Здивовано вигнула брови:
— Це якось пов’язано з програмуванням? — психіатр передала вирваний з блокноту аркуш Тимурові.
Українець роздивився листок. Червона ламана. І більше нічого.
— Не знаю… Це може бути звичайною мазаниною…
— Це не комп’ютер, — професор Ємельянов відвернув увагу від знайденого папірця. Росіянин ткнув пальцем на сплющений чорний пристрій. — Це приймальний пристрій.
— Тобто? — уточнив Алан Ґрінлон.
— Я його зробив. Спроектував цебто. Півроку тому на прохання Вадима Хорта.
— Ти знаєш, для чого він?
