Бот - Кидрук Максим Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗

Та найголовніше те, що людям слід було застосувати зоман. Налякані стрімкістю дотеперішніх подій, Ріно та Тимур переоцінили противника. Всі протигази, що їх таки дістав Джеймі Макака, призначались для дорослих, цебто мали великі розміри. Жоден не був підігнаний під хлопчачу голову. Під маскою кожного бота проступали щілини, крізь які легко просочився б смертоносний газ. Тимур мав рацію, боти навчались. З невідомого джерела вони довідалися про газову атаку. Вони роздобули інформацію про протигази, а також про те, де їх можна знайти. Одначе «малюки» не здогадувались, що протигаз нічого не вартий, якщо гумова маска нещільно пристає до обличчя. Їм ніде було тестувати свій захист.

Прикро, ніхто з команди Ріно про це не здогадувався. Коли люди побачили ботів, що зринули з піску з протигазами на головах, надія на перемогу щезла, як і не було її. Якщо боти а) довідались про газову атаку, б) дізнались про засоби особистого захисту і в) змогли їх дістати в Атакамі, було цілком логічно припустити, що хлопчаки дадуть раду з розмірами. Це здавалося очевидним…

Тікаючи, Ріно, Тимур та Алан наткнулися на скелястий кряж.

— На плоскогір’ї нас наздоженуть і розстріляють, — хекаючи, сказав Хедхантер, — треба сховатися.

Ніхто не сперечався. Чоловіки полізли на скелі. Знайшовши тісну нішу, захищену прямовисними уступами з півдня і заходу, вони залягли.

— До сходу сонця менше двох годин, — прошамкав Ґрінлон. — Ми протримаємось.

Тимур гірко скривився. Страшенно хотілося пити.

— Ми в Андах, Алане. У розпал зими і далеко за позначкою 4000 метрів. Температура не підніметься вище 18 °C, навіть якщо сонце смалитиме весь день…

Боти, розтягнувшись, широкою лінією наближались до підніжжя кряжа.

— Привіт, — Денис помітно хвилювався.

— Привіт, — апатично відповіла Аліна.

— Давно не бачилися… Що в тебе нового?

— Денисе, у мене немає настрою розмовляти. Кажи, що хотів.

— Я… я не… я просто подзвонив спитати, як справи.

— У мене все чудово, — дівчина явно демонструвала, що розмова втомлює її. — Це все?

— Ні, зачекай, — голос у трубці напружився. — Я не хочу нав’язуватися, але… може, ми кудись сходили б завтра… Суші? Ти ж любиш суші?

— Дякую, Денисе, але в мене інші плани.

— Добре, розумію. Тоді, може, десь на тижні? Скажімо, у вівторок.

— Денисе…

— Ми просто посидимо, поговоримо. Як друзі. Мені справді потрібно тебе побачити.

Аліна зрозуміла, що так просто не відкараскається.

— Гаразд. Передзвони мені в понеділок. Я подумаю.

— Чудово! Тоді до понеділка!

— Па.

— Бувай! Був радий тебе чу…

Дівчина кинула трубку, сподіваючись, що колишній залицяльник більше не озветься.

Але він подзвонить. Подзвонить ще не один раз.

Воно

Кацуро Такеда підіймався сходами на дах житлового корпусу. Жар остаточно минув, хоча слабкість досі переповнювала тіло. Бурі цятки більше не нагадували порізи від гоління. Вони стали більш помітними, об’ємними. Майже всі тепер загноїлися і понабрякали.

Вискочивши на терасу, японець підбіг до бетонного парапету. Закриваючи долонею очі від сонця, подивився на північ.

Через хвилину на горизонті проступила хмарка куряви. Кацуро опустив руку. Його губи скривилися. Він постояв ще хвилину, вдивляючись почервонілими очима в порожнечу, після чого так само швидко залишив дах.

Спустившись на четвертий поверх, Кацуро без стуку ввалився у кабінет Кейтаро.

— Вони повертаються, — сказав він японською.

Кейтаро Рока втратив надію побачити живими тих, хто відправився у нічну вилазку. Почувши Кацуро, Джеп стрепенувся. Розштовхуючи крісла, Кейтаро підійшов до вікна.

Джеп придивлявся значно довше, ніж Кацуро, але зрештою теж помітив куряву.

— Як ти дізнався? — здивувався старий професор. — Ти ж не міг їх побачити.

Кацуро не відповів. Хмара наближалася.

— Там тільки одна машина, — сказав Кейтаро. — Де другий джип?

Кацуро мовчав.

— Кацуро, повертається тільки один джип! Вони летять, як божевільні, — автомобіль нісся, не розбираючи дороги. Кейтаро Рока відвернувся від вікна. — Щось трапилося!

Молодий японець стояв, як манекен у вітрині. Від нього нестерпно тхнуло.

— Що з тобою таке? — прошепотів Джеп.

Автомобіль був уже близько. Машина була пікапом білого кольору.

— Це не «Туарег», — голос старого японця провалився.

Такеда наблизився. Очі блищали, відбиваючи світло з вікна. Він завмер за крок від Кейтаро, втупившись старому в потилицю. Ось його рука піднялася і…

Двері з грюкотом розчинилися. З широко виряченими очима ввалився Штаєрман.

— Кейтаро, — випалив він. — Ріно повертається!

— Машина не наша, — сказав Джеп. — То хтось інший.

— Хедхантер щойно вийшов на зв’язок. Ральф прийняв повідомлення. То вони.

Кейтаро, Ральф, Оскар, Лаура і Бекка зібрались на подвір’ї. До них приєднались Ґотто і Сем. Ндонґа не показувався. Білий пікап «Chevrolet» підкотив до загорожі. З салону вийшли Ріно Хедхантер, Тимур та Алан Ґрінлон.

— Вам не здається, що щось подібне вже було? — промовила Лаура.

— Дежавю, — підтвердив Оскар, — зараз вони підійдуть, і Ріно почне розказувати страшну історію.

— Де решта? Де твої люди, Ріно? Куди поділись «Туареги»? — посипалися питання, щойно трійця вцілілих дістались до входу в «DW».

— Води, — прохрипів амбал.

Бекка побігла назад у будівлю і принесла з кухні кілька пляшок з холодною водою.

Чоловіки жадібно пили, морщачись від того, як крижана рідина обпікає горло.

— Що сталося зі Стефаном і твоїми хлопцями? — згоряв від нетерплячки Джеп.

Ріно все ще накачував свої сто двадцять зневоднених кілограм живильною вологою. Заговорив Тимур. Хлопець коротко розповів про переслідування та засідку біля Пурітами.

— Вони знали про газ?! — вирячився Ральф. — Це неможливо!!! — від цієї новини серце зірвалось на скажений галоп. Канадець зробив глибокий вдих і кілька разів стукнув кулаком по грудях, намагаючись збити аритмію. На жаль, «мотор» не хотів заспокоюватись.

— Знаю, що це неможливо! — підвищив голос Тимур. — Але це саме те, що сталося.

Далі він переповів про загибель чорношкірих найманців і про те, як їхній «Туарег» перевернувся.

— А що потім? Як ви змогли вирватись? — Ральф був сірий, мов земля, але цікавість примушувала на якийсь час забути про безладне й виснажливе стукотіння у груднині.

Українець знизав плечима:

— Я не знаю.

— Що?

— Я не знаю, — розгублено повторив Тимур. — За годину до світанку ми застрягли посеред скель десь на північному сході від Пурітами. Боти оточили нас. А потім вони… по-моєму, вони зависли…