Бот - Кидрук Максим Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗
— Стефане, чому ти так вчинив? Тебе ж ніхто не примушував.
— Невже ти не розумієш? Ти ж бачив, чим вони тут займаються. Я маю сумніви, Тимуре, що нас із такими знаннями відпустять назад. Коли настане час розпрощатися з цим місцем, я хочу бути на боці людей, які зможуть вивезти мене звідси. Живим.
Тимуру пригадалась розмова зі Штаєрманом п’ятиденної давності. Швед мав рацію.
— Добре. Тоді удачі тобі сьогодні.
— Удачі нам усім…
У цей час Ріно і Джеро завершили огляд другого «Фольксвагена».
— Прошу на борт, джентльмени, — розв’язно кликав здоров’як. Передчуття колотнечі наелектризовувало його. Аж голос мінявся. І так було завжди. — Зберіться. Сьогодні ми мусимо відтрахати тих мудаків!
Обважнілі позашляховики виповзли з гаражного черева, минули загорожу і покотили на південь. У першому за кермом вмостився Ріно. Праворуч від нього сидів Тимур. На задньому сидінні тряслись Стефан з Аланом. У другому джипі їхали Френкі, Ті-Джей та Джеро. Френкі кермував.
Загін без проблем дістався лагун і повернув ліворуч.
Плато в цій частині Атаками було рівне і тверде, майже без піску, подекуди вкрите купками пожухлої жовтої трави, схожими на присипаних землею дикобразів (у Південній Америці такі називають пампа або пампаси). Місяць, мов вирячене око зі змазаним більмом, підсліпувато глипав на мертву рівнину. Джипи просувались уперед, не вмикаючи фар.
Далеко попереду вимальовувались чорні Анди.
О 01:20 обвішані бронею «Туареги» дістались траси № 23, виїхавши на дорогу поблизу покинутого поста дорожньої поліції. Ріно увімкнув дальнє світло. З того моменту аж до Сан-Педро стрілка спідометра не опускалась нижче 120 км/год. Френкі та компанія не відставали.
Через двадцять хвилин автомобілі досягли кільцевої дороги, що огинає Сан-Педро з південного заходу. Об’їзна траса підковою оббігає Сан-Педро-де-Атакама і майже торкається селища перед тим, як звернути на південний захід у напрямку Долини Смерті. Під’їжджаючи до повороту, Ріно сповільнився. Позавчора саме в цьому місці вони з Джеро спинялися перед тим, як заглибитись у село.
Позаду вискнули гальма. На панелі в машині Ріно заблимала рація.
— Ріно?.. — рипнув динамік.
Тимур узяв переговорний пристрій до рук.
— Говорить Тимур. Слухаємо тебе, Джеро.
— У вас усе гаразд?
Тимур покосився на Хедхантера. Той злегка кивнув, не зводячи погляду з відкритої місцевості.
— Все окей, Джеро.
— Чому сповільнилися?
Тимур вдруге зиркнув на Ріно. Південноафриканець стенув плечима:
— Передай йому, нехай стежить за пустелею.
— Нічого серйозного. Ріно просить передати, щоб ви пильнували.
— Добре, зрозумів.
Джип сунувся з невисокою швидкістю: 30—40 км/год, не більше. Тимур притулив до очей ноктовізор і проходжався поглядом по пустелі. Крізь прилад плато проглядалось, як удень. Здавалося, наче дивишся на околиці Сан-Педро засвітла крізь товсті зелені скельця.
Зненацька Тимур зойкнув, з переляку смикнувши Хедхантера за рукав футболки.
— Стій!
— Що таке? — Ріно вгатив по гальмах. Голови Алана та Стефана втиснулися поміж сидіннями.
— У пустелі щось є…
— Де? — ґевал схопив прилад нічного бачення, стримуючи почуття колючого страху, що підіймалось йому з живота під горло.
— Праворуч. Там хтось лежить…
За кілометр від селища і за півкілометра від того місця, де спинились позашляховики, простягся мрець. Лежав на боку, ногами до дороги, наполовину затуляючи рукою обличчя.
Ріно потягнувся до рації.
— Джеро, ти бачиш? — прогудів здоров’як, натискаючи кнопку виклику.
— Так, Ріно. Це тіло.
— Наш клієнт?
— Ні, схоже, дорослий. По-моєму, хтось із місцевих. На вигляд років сорока.
Хедхантер облизав сухі губи. В ногах зсідалася неприємна дрож.
— Його тут не було. Ми були тут удень, і я добре пам’ятаю цю ділянку пустелі. Жодного тіла не бачив! Їх не було ніде довкола Сан-Педро!
Джеро мовчав.
— Схоже, він давно мертвий, — констатував Тимур. — Він якийсь наче висушений. Таке враження, ніби бідолаху протягнули крізь сушарку. Подивись на передпліччя і відкриті частини тіла.
— Бачу… Як мумія.
— Ага.
Хоч як опирався Ріно, перед очима постав Вільям, що виходить з-поміж вапнякових скель, з розколини, куди вони прямували. Хедхантер здригнувся, стиснувши кермо.
Із заціпеніння його вивів голос Джеро:
— Що робимо, босе?
Ріно проричав, ризикуючи розтрощити пальцями рацію:
— Їдемо у Долину Смерті! Ніде не зупиняємось!
Загуркотіли мотори, машини розвернулись і помчали на південний захід. Загадковий мрець потонув у темряві.
Через два кілометри позашляховики зісковзнули з шосе і зникли у звивистому руслі Valle de la Muerte. Їхати швидко не вдавалося. То тут, то там з-під землі, мов ікла, шкірились сланцеві скелини. Конуси світла заливали шлях довгастими калюжами світла, але з боків напирала пітьма. Усе це вкупі пропікало нерви, вивірчувало в животах великі холодні дірки.
О 02:22 до зеленої точки, позначеної на GPS-навігаторі, лишилось менше кілометра. Ріно спинив автомобілі у природному сховку — тісній ущелині між двома кряжами, над якими нависав широкий карниз, що поволі знижувався і сповзав у піски. У цьому місці дюни підіймались, наповзаючи на суцільну, трохи опуклу вапнякову стіну, схожу на мур фортеці.
Ніхто не вийшов із авто. Чоловіки мовчки чекали, поки очі звикнуть до темряви.
Першим заговорив Тимур:
— Якщо вірити Джеффрі, то за цим пологим підйомом відкривається стофутове V-подібне провалля. У нижній точці боти вирили собі печери.
— Ага. А що як… вони зараз там? — видушив із себе Ріно.
— Не знаю…
— І я не знаю.
— Хтось мусить піти на розвідку.
Ріно важко засопів. У сусідньому автомобілі Джеро молився, щоб Ріно не відправив його на рекогносцировку.
Тимур перебирав варіанти. Алан не піде. Він не послухався б навіть Кейтаро. Стефана відряджати марно. Найкраще було б, якби подався Ріно чи Джеро. Але ні Ріно, ні Джеро не були присутніми під час останнього сеансу зв’язку із Джеффом, коли він описував місцевість довкола «гнізда». Африканці погано орієнтуватимуться. Власне, вибору не було.
— Я піду, — Тимур відчув, як під пахвами стало вогко.
Пауза.
— Окей, — відвів очі Хедхантер.
Хлопець накинув на шию ноктовізор, стиснув «Ремінгтона» і неохоче відкрив двері.
— Стривай, — похопився Ріно, — візьми ось це, — і простягнув Тимуру гумову маску протигаза. — Як тільки почуєш постріл або сигнал автомобільного клаксона, прожогом натягай на себе. Хай Джеп іде в дупу — я не буду тримати концентрацію на низькому рівні. Випускатиму відразу все.
Обличчя програміста стало блідим, білішим за місяць.
— Гаразд. Тільки не сигналь без діла.
— А ти не барись, — Ріно підняв догори стиснутий кулак, мовляв, будь крепким, і спробував пожартувати: — І не мочи там усіх, залиш нам трохи.
Тимур кивнув, перекинув сумку з протигазом через плече і виліз із авто. Нагнувшись, хлопець помчав похилим піщаним схилом до підніжжя стіни. Перші триста метрів подолав швидко. Але що вище він забирався, то дрібнішим ставав пісок. Ноги грузнули, як у болоті, з-під підошов лавинами з’їжджали донизу цілі пласти. Кілька разів він спотикався, а одного разу впустив у пісок дробовика.
Зрештою хлопець дістався вапнякового муру. Почав обходити його зліва. Досягнувши низького пролому між зубцями, видерся на гребінь і обережно заглянув униз. Прикипівши до приладу нічого бачення, Тимур довго оглядав ущелину. Минуло три хвилини, перш ніж він відклеївся від скелець ноктовізора. Востаннє озирнувшись туди, де стояли джипи (він їх не розгледів у темряві під навісом), підтягнувся на руках і перемахнув через гребінь.
