Бот - Кидрук Максим Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗

Тимур не витримав і вилаявся. Ріно здивовано покосився на українця.

— Не дивись так на мене. Просто ми знову на крок позаду них…

Місяць зайшов. Темрява стала нестерпною.

Джипи, не пригальмовуючи, синхронно зіскочили з шосе і під’їхали до мертвяка, що лежав посеред пустелі. Спинились з обох боків від тіла. Ліворуч — машина Ріно, праворуч — позашляховик африканців. Фари погасили.

— Я можу вийти й оглянути тіло, — запропонував Стефан.

— Сиди й не рипайся, — осадив його Хедхантер.

Запала похмура хвилинна мовчанка.

Ріно клацнув вимикачем, увімкнувши дальнє світло. Трикутна частина пологого плато відділилась від темряви. Хедхантер уважно видивлявся поверхню пустелі.

Вимикач клацнув знов, і світло погасло.

— День-два тому, — втупившись у темряву, проказав здоров’як, — тут пройшла велика група людей. Піску тут майже немає, і не всі сліди завіяло вітром.

— Вони переганяли кудись своє «стадо», — припустив Алан.

— Ріно, — шепнув Тимур. У голосі бриніло стільки тривоги, що пасажири «Туарега» мимоволі повернули голови до хлопця.

— Га?

— Будь ласкавий, увімкни фари ще раз, — повільно промовив програміст.

Хедхантера повагався секунду, не більше, затим натиснув перемикач. Пустелю знову затопило жовте сяйво.

— Попереду ще одне тіло, — скоромовкою випалив Тимур.

— Де? — вигукнули Ріно, Алан та Стефан.

— Ось там, — показав пальцем українець.

Не напружуючи зір, чоловіки побачили, що вдалині, якраз у тому місці, де світло фар поступалось перед темрявою, лежить людина.

Першим очуняв Хедхантер і, взявшись за рацію, окликнув Джеро:

— Джеро, як мене чуєш?

— Я тут, Ріно.

— Попереду новий мертвяк. Їдемо до нього, не відставай, але тримайся позаду.

— Слухаюсь, босе, — рипнув динамік.

Позашляховики посувом проїхались до небіжчика. Судячи з одягу, перед ними лежав ще один селянин із Сан-Педро. Труп застиг у дивній позі. Так наче чоловік став навколішки, щоб помолитися, а потім його настигла нагла смерть, і він зігнувся, упершись плечима в землю, але не простягшись ницьма. Якби не сліди виснаження, можна було подумати, що він непритомний і за кілька хвилин зіпреться на руки, підведеться і почовгає у своїх справах.

На цей раз Стефан Ермґлен, не питаючи дозволу, відкрив важкі дверцята і висковзнув з машини. Він мусив себе чимось зайняти, аби відігнати з голови нав’язливі картини того, як малолітні хлопчаки патрають чилійських селян.

Швед підступив до тіла і, діставши з нагрудної кишеньки кулькову ручку, штурхонув нею мерця. Пролунав сухий тріскучий звук, наче хтось ламав крекери. Стефан випростався і з розмаху вдарив ногою в бік покійника.

— Що ти робиш? — сплигнув на землю Тимур.

— Мені потрібно побачити його обличчя.

Мертвяк хитнувся і з тихим шурхотом повалився набік. Шведський фізіолог присів біля голови. Кілька разів колупнув ручкою осклянілі очі, відкопилив губу, щоб подивитись на зуби, торкнувся волосся. До горла підкочувала нудота, проте шлунок уже був порожнім.

— Я не бачу слідів механічного впливу (ударів, порізів, дірок від куль), що могли б стати причиною смерті, — відмітив Стефан. — Судячи з усього, він помер від дегідратації.

— Воно й не дивно. Ми ж у пустелі. Певно, боти їх не годують і не поять.

— Ти не зрозумів, Тимуре. Він загинув від цілковитого зневоднення. Ріно був у Сан-Педро два дні тому, і за його оцінками селище пустувало також зо два дні. Виходить, що цей бідолаха потрапив до рук ботів три-чотири дні тому. За такий час людина може померти без води, але ніколи, я підкреслюю — ніколи! — не стане ось такою.

На підтвердження своїх слів швед тицьнув ручкою у висхлого, мов мумія, мертвяка. Хедхантер, який вийшов із джипа, став позад них, уважно слухаючи Стефана Ермґлена.

— Навіть якби за весь цей час хлопчина не мав у роті ні краплини води і кожного дня пробігав марафонську дистанцію, він і то виглядав би краще. За чотири дні людина не може настільки виснажитись і втратити стільки вологи. Тим більше, що зараз у Південній півкулі зима — день короткий, сонце не таке вже й люте.

— І що це означає?

— Це означає, що боти щось вчинили з бранцями, щоб довести їх до такого стану. Є безліч хвороб, що супроводжуються діареєю, сильним пото-та слиновиділенням. Тобто, я хочу сказати, з фізіологічної точки зору таке можливо.

— Подивись на те, як він лежить, — підступив Ріно. — Він прийшов сюди сам.

— Пришвидшена дегідратація не позбавляє рухливості, поки не почнеться розвиток шоку, — Стефан, мов детектив, подивився на нігті жертви і пробурмотів: — Треба буде забрати його по дорозі назад. Я проведу розтин у лабораторії і тоді визначу точну причину смерті, — останні фрази прозвучали рівніше, лікар помалу відновлював самовладання.

Якби Стефан Ермґлен здійснив те, що задумав, якби він забрав мерця і зробив розтин, усе було б інакше. Простий аналіз крові миттю відкрив би очі Кейтаро та Ральфу (котрі досі не усвідомлювали того, що не просто стоять на закрайку, а вже летять у прірву масштабної техногенної катастрофи), висвітливши не тільки те, що боти роблять з людьми, але й чимало інших фактів, поки що невідомих сліпцям із професорськими титулами. Результати аналізів дали б відповіді на питання, звідки «малюки» дізнались про альдостерон, як знайшли Джеймі Макаку. З’ясувалося б хтозна-скільки неприємних речей, адже все було взаємопов’язано. Та головне — результати розтину дозволили б уникнути нових безглуздих смертей. На жаль, Стефан не відав, що йому не судилося повернутися. Ні по тіло, ні до лабораторій…

Ріно пройшов трохи вперед і присів на одне коліно неподалік від капота «Туарега». Тимур підсів до південноафриканського найманця.

— Щось побачив?

— Сліди продовжуються.

— Куди?

— Ось туди, — Ріно показав рукою майже точно на схід, — до гір.

Тисячі відбитків широкою тасьмою зникали в темряві, за якою десь далеко височіли невидимі у чорноті Анди. Хлопець повернувся до «танкомобіля» і приніс карту регіону Антофагаста. Чоловіки розклали мапу на піску просто під переднім бампером. Запилені фари лупили теплим сяйвом в обличчя, але ні Ріно, ні Тимур не помічали цього.

— Що вони там забули? — почесав потилицю Ріно. — Там же нічого нема.

— За десять кілометрів звідси Пурітама.

— Два-три миршаві господарства, які в такій пітьмі ми навіть не розпізнаємо. Тепер уже, мабуть, порожні. Крім Пурітами — більше нічого.

Уважно вивчаючи карту, Тимур не зразу зауважив, як близько вони підійшли до Ліканкабура. Від того місця, де лежав другий труп, до гігантського вулкана було рукою подати — кілометрів 25—27 по прямій (звісно, якщо не враховувати підйому). Подумавши про підйом, українець почав вчитуватись у відмітки висот, і серце його затокотіло швидше.

— Ріно, подивись на висоти: 4000… 4100… 4300 метрів [86]…

— Справді, — нахмурив брови південноафриканець.

— Вони пішли в гори…

Тимур сам не усвідомлював, чому його нутрощі так несподівано вкрилися холодом. Він не знав, чи це погано, чи ховається перед ним якась нова, ще не усвідомлена загроза, але факт того, що «малюки» поперлись на Андійське високогір’я, збудив млосне хвилювання. Якщо де-небудь на планеті Земля є місце більш непридатне для існування, ніж Атакама, то це схили Андійських хребтів, що підпирають пустелю зі сходу.

Ріно зморщив лоба. Надто багато непевності, надто багато пішло навкосяка, і він не відважувався прийняти чергове рішення.

— Як думаєш, що робити? — півголосом спитав він у Тимура.

— Боти швидко покинули Долину Смерті. Відступали похапцем, загнали до смерті кількох бранців. Мені здається, вони чогось бояться, Хантере. Можливо, я помиляюсь, але ми мусимо дотиснути їх, поки у нас є шанс застукати їх зненацька, — програміст підсунувся впритул, понизивши голос, щоб їх не могли почути: — Не знаю, як тобі пояснити, але мене аж колотить від незрозумілого відчуття, наче боти знають про нашу присутність, наче вони довідались заздалегідь про сьогоднішню атаку. Але в той же час… вони роблять усе для того, щоб цієї вночі ми повернули на базу. Вони не готові. Принаймні не сьогодні.