Бот - Кидрук Максим Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗

— Отак краще, мої витрішкуваті цуцики, — Ріно потер руки. — Не знаю, чи можете ви думати в нормальному сенсі цього слова, чи ви просто безмозкі машини, що все ідеально розплановують. Але якщо ви таки думаєте, то наступного разу помізкуєте двічі, перш ніж убивати когось із наших.

Насамкінець південноафриканець почимчикував до складського корпусу «DE», приніс звідти лопату і взявся без поспіху рити могили для обезголовлених тіл.

— Цього психа треба взяти під арешт, — лютував Кацуро, спостерігаючи, як спокійно і розмірено Хедхантер копає яму. — Він тільки нашкодить! Він неконтрольований!

Ніхто не зважав на його заклики. Народ поволі розбрідався, дивлячись собі під ноги. Можливо, японець і мав рацію, але після смерті Джеффа й Алондри ніхто, крім Кацуро, Ігоря і, можливо, Кейтаро, не засуджував криваву екзекуцію.

Голови ботів так і лишились на палях.

Двері їдальні роз’їхалися. Крізь прохід, розвалюючись, удерся Ріно. Хедхантер був у майці, все ще спітнілий після копання. Тимур уперше побачив, наскільки нереально великі, просто як повітряні кулі, у чоловіка біцепси. На правому плечі, яке за формою нагадувало футбольний м’яч, красувалось татуювання: носоріг, що несеться вперед, нахиливши голову. На щетині виднілись засохлі краплі крові. Хедхантер підійшов до найближчого столу і кинув на нього купу протигазів. Обвівши всіх присутніх поглядом, категорично проказав:

— Раджу в наступні кілька днів усім мати при собі оце. Завтра я вирушаю в їхнє лігво, де нагодую цих потвор зоманом.

Кацуро смикнув кадиком. Він бачив оберемок своїх ключів, причеплений до лямки на джинсах. Але не ризикнув розкрити рота. Хедхантер, сопучи, посунув до виходу.

І тут Тимур учворив таке, чого від нього ніхто не очікував. Він сам не чекав.

— Хантере, зачекай! — гукнув він навздогін широченній, схожій на кам’яну брилу, спині. Хедхантер спинився і ледь повернув голову. — Я з тобою!

— Ласкаво прошу на борт, аміґо, — не без утіхи прорипів велет.

— Навіть не думай! — схопився Ральф. — Ти не можеш поїхати. Ти потрібен тут! Ти все ще можеш розв’язати цю головоломку! Має ж бути якийсь вихід, — несподівано ліву частину його грудей прохромив біль, блискавкою вистреливши в ліву руку. Аж до ліктя.

Нікого не слухаючи, Тимур підвівся і попрямував до виходу.

— Хтось мусить зупинити цей кошмар, — взявши до рук протигаз, мовив українець. — П’ятеро загинуло, ціле селище зникло бозна-куди, а ви теревените про якісь інвестиції! Скільки люду має сконати, щоб ви усвідомили: програма-антидот не вирішить проблему?

— Він просто не впорався! — єхидно фуркнув Штаєрман. — Наш хвалений український вундеркінд не зумів розв’язати задачу.

Порівнявшись з південноафриканцем, програміст холодно парирував:

— Не конче слід розв’язувати задачу. Іноді достатньо довести, що вона не має розв’язку.

Пурітамське побоїще

Ріно з Тимуром стояли на горішній терасі житлово-адміністративної будівлі. Оглядали пустелю. Здійнята у повітря дрібна пилюка застилала краєвид сірим прозірчастим покривалом. Сонце здавалось маленьким і зморшкуватим висушеним яблуком.

— Вітер… Чортів вітер, — хрипло проказав Ріно.

— Ага, — кивнув українець. Занедбана чуприна майоріла на вітрі, пасма лізли в очі.

Після обіду Ріно Хедхантер планував вирушити до Долини Смерті і завдати рішучого удару. Сподівався задушити ботів газом. Різкий суховій, що здійнявся зранку і до полудня тільки посилився, поставив хрест на його планах. О 12:00 стовпчик ртуті у термометрі сягнув позначки +24 °C і завмер. За такої погоди боти могли діяти вільно протягом усього дня.

— Я не хочу туди їхати, — тихо промовив південноафриканець.

Після таких слів його пересмикнуло. А проте короткочасний напад сорому повернув табун його думок до моменту, коли він і Джеро здибали Вільяма, після чого токсичний страх залив шлунок, тлумлячи інші почуття.

— Що будемо робити? — поправляючи розтріпане волосся, Тимур зиркнув на Ріно.

— Очікувати, — пробурмотав велетень, — почекаємо до завтра…

— Сьогодні вночі вони знов когось уб’ють.

— Тобі полегшає, якщо вони порішать ще й нас?

Українець прикусив губу. Він думав, що проблема не тільки в нових смертях, але й у тому, що з кожним днем істоти стають розумнішими. А значить — ще більш небезпечними.

…Всю ніч з 20 на 21 серпня над пустелею, закручуючись і здіймаючи вихори з пилу, схожі на привидів, неслись потоки холодного гірського повітря. На ранок температура впала до +17 °C…

За сніданком у п’ятницю Ріно практично нічого не їв. Кейтаро не з’являвся. За столом також не було Кацуро Такеди і Ємельянова. Решта жували мовчки.

Час ішов, а пустельний вітровій не стихав.

— Хантере, — покликав Тимур, зазирнувши в кімнату.

Хедхантер дрімав після сніданку, але, почувши хлопця, підвівся.

— Українцю…

— Я дещо придумав, — вимовив програміст.

Ріно посунувся на ліжку, даючи місце Тимуру.

— Викладай.

Хлопець сів на край койки, заклав долоні між коліна.

— Треба вдарити по них вночі, — відчеканив він.

— Що?! Ти сказився!

— Може пройти кілька днів, перш ніж вітер уляжеться. Нам слід висуватись у Долину опівночі.

— Дундук! — зопалу рикнув Ріно. Він уявив, як би почувався, надибавши бездушного Вілла у темряві… дозволивши йому підійти у цілковитій темряві.

— Спершу вислухай мене, — заторохтів Тимур. — Боти запрограмовані аналізувати результати кожної сутички з ворогами, щоб не повторюватись і в той же час виявити шаблонність дій суперника. Вони звикли до нашої тактики. Вони, поза всяким сумнівом, помітили, що ми виступаємо лише протягом дня, а після заходу сонця тікаємо на базу. Вдень «малюки» ховаються від сонця в печерах Долини Смерті, але я певен — вони чекають на нас, готові нас зустріти. Пригадай: попри спеку, боти засікли наближення Джеффрі й Алондри, не виключено, що вони й за тобою слідкували! Зате вночі «малюки» сновигають пустелею у пошуках їжі та води. Боти не очікують нарватись на когось, бо знають, що ми, мов тхори, забарикадувались у лабораторіях.

— Наскочити на них посеред ночі — чисте самогубство.

— Знаю! У темряві боти впевнені у своїх силах. Занадто впевнені, Ріно. Саме тому є сенс скористатися ніччю. — Тимур перевів подих. — Я пропоную вночі прослизнути через Атакаму і влаштувати засідку в Долині Смерті. Біля їхнього лігва. Якщо ми нападаємо вдень, кожна змарнована хвилина (а вони, повір, будуть) наближатиме нас до ночі. Налетівши на «малюків» перед світанком, ми виб’ємо з-під них ґрунт, змусимо помилятись, адже тоді вони знатимуть — кожна хвилина підводить їх до сходу сонця, а заховатися ніде.

— Фуф… — видихнув Ріно. — Це збіса ризиковано, фелла.

— Не більш ризиковано, ніж пертись на ботів напролом серед білого дня, — змахнув руками українець, — Ріно, у нас буде газ! Ми заляжемо в засідці коло «гнізда», дочекаємось повернення вишкварків і підірвемо балони з рідким зоманом. Усе!

Ріно хмурився, вепрячі очиці металися з боку в бік.