Бот - Кидрук Максим Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗

— А якщо вони перехоплять нас до того, як ми заляжемо в Долині?

— Я думав про це. До третьої ранку сидів за картами і… дещо вигадав. Увечері ми виїдемо на південь — у протилежний від Долини бік. Навіть якщо боти засічуть автомобілі, вони нізащо не здогадаються про мету вилазки. Сумнівно, що вони підуть слідом за нами.

— О’кей. А потім?

— Досягнувши лагуни Баррос-Неґрос, повертаємо на схід і вибираємося на трасу, що сполучає Сан-Педро і Paso Sico [84]. Далі розвертаємось і на всіх парах несемося на північ до Сан-Педро і вриваємось у Долину Смерті зі сходу. Я продивився карту Долини — з цього боку ми зможемо підібратись на машинах до самого лігва!

— Ти просто крейзі, українцю…

Ріно пережовував план Тимура.

Спливло небагато часу, і амбал звів голову. Крихітні оченята пломенились рішучістю:

— Поклич Джеро. По дорозі введи його в курс справи, перекажи все, що виклав мені. Покажи все на карті. Починаємо готуватись зараз же.

Вже у проході Тимур обернувся:

— Хочеш виступити сьогодні?

— Так. Чи ти маєш якісь плани на вечір, фелла?

Хлопець посміхнувся і залишив кімнату.

Вітер завивав, вриваючись крізь відчинені ворота у півпідвальне гаражне приміщення. Він тягнув за собою пісок і холодну темряву. Термометр показував +16 °C.

— Мене дивує одне, — Тимур говорив лиш для того, щоб відволіктися від власних тремтячих долонь. Він складав балони зі зрідженим зоманом у багажник «Туарега». — Кейтаро має найсучасніше оснащення для створення машин завбільшки з мозкову клітину, і при цьому у нас немає нормальних засобів комунікації.

— Ага, — відгукнувся Ріно. — Ці бевзі знали, що мобілки тут не ловлять, але про закупівлю потужніших радіостанцій ніхто не подумав. Видно, вони не розраховували, що доведеться ганятися за результатами власних експериментів по всій Атакамі.

— Ми якось зможемо тримати зв’язок між машинами?

— Так. Є звичайні рації. Але, віддаляючись, раніше чи пізніше втратимо лабораторію.

Стефан Ермґлен, блідий і зосереджений, теж вертівся поряд, усіляко намагаючись допомогти. Швед акуратно розштовхував набої від «Ремінгтонів» по спеціальних поясах.

Старий Джеп досі не виходив на люди.

— Притягнеш сюди отой ящик, — окликнув Стефана Хедхантер.

— Гаразд, Ріно. Що там?

— Гранати.

— Багато братимете?

— Що більше, то краще. Я поки перевірю мотори.

Хедхантер вирішив їхати двома машинами. На операцію виїжджало восьмеро: Тимур, Алан Ґрінлон (інженер погодився без нарікань), Ріно, Оскар Штаєрман (дженджик довго пручався, аж поки його не приперли до стінки) та четверо африканців із загону Хедхантера — Джеро, Ті-Джей, Ндонґа і Френкі. Тимур волів би бачити в команді кого-небудь замість Штаєрмана. Проте професор Доернберг був надто старим для участі у можливій м’ясорубці, Ємельянов мав проблеми із зайвою вагою і сварливим характером, а Кацуро Такеда, котрий, либонь, найліпше підходив для місії, всю п’ятницю провалявся з температурою 38,5°.

До машин спустився Алан. Він одягнувся у захисну плямисту уніформу пустельного (сіро-коричневого) кольору. Підперезався поясом з набоями, напхав у кишені «лимонок», перевірив «Ремінгтон» і ледачо, впівголоса доповів:

— Я готовий, Ріно, — наче збирався на пікнік на природі.

За Аланом підійшли хлопці Хантера, чемно побажали всім доброї ночі і стали мовчки чекати. Джеро та Ті-Джей, глибоко затягуючись, смалили цигарки.

Невдовзі виявилось, що в одного з африканців, Ндонґи, також піднялась температура. Стефан оглянув овамбо і наполіг, щоб найманець залишився на базі. Швед був здивований, не виявивши видимих причин підвищення температури. Єдине, що його насторожило — це дивний висип, який вкривав нижню частину обличчя африканця. Здавалося, наче Ндонґа поголився брудною бритвою. Стефан, знаючи про температуру в Такеди, запідозрив якусь інфекцію, але вирішив поки що не здіймати галасу.

Новина про Ндонґу засмутила Ріно. Овамбо був одним з найкращих. Хедхантер довго розмірковував і вирішив не брати нікого на заміну. Сем та Ґотто мусять зостатись. Не варто лишати лабораторії без захисту. Таким чином чисельність загону скоротилась до семи.

Останнім з’явився Оскар Штаєрман у супроводі… Кацуро. Японець ледве тримався на ногах. На щоках вигравав нездоровий рум’янець, очі гарячково блищали. Стефан Ермґлен зуважив такі самі, як і у Ндонґи, дрібні кров’яні цятки на підборідді та вилицях молодого японця. У тьмяному світлі гаража їх було майже не видно.

— Що це означає, найманцю? — з присвистом, злостиво запитав Кацуро.

Ріно повернув голову, опустивши руку на решітку радіатора.

— А ти як думаєш, азіате? Збираємось на дівок в Антофагасту.

— Що ти верзеш? Ти мусиш охороняти базу! Я забороняю залишати лабораторії, — японець хвилювався, його голос ламався і тріщав. — Кейтаро не санкціонував цю операцію!

— До сраки твого Кейтаро. Ми відбуваємо в пустелю і застосуємо газ. Усіх ботів, що не помруть від паралічу, зранку доставимо до лабораторій. Крапка.

— Як ти смієш говорити зі мною таким тоном? Ти забуваєш, хто тут…

Хедхантер, граючись, узяв до рук «Ремінгтона» і спрямував дуло на японця. Джеро та Ті-Джей, що курили коло воріт на одній лінії з Кацуро, метнулись врізнобіч, ушиваючись із зони обстрілу. Оскар Штаєрман зблід і відсунувся за спину молодого японця.

Німа ніякова сцена. Було чути, як завиває, розбиваючись об стіни «EN-1», пустельний вітер.

— На всяк випадок повідомляю, — розітнув тишу голос Стефана Ермґлена, — він заряджений.

Спливло ще кілька секунд. Ріно та японець пожирали один одного поглядами.

— Пішов ти! — зрештою просичав Кацуро і швидкими кроками, що геть не пасували до його хворобливого вигляду, забрався з гаража.

— Я не їду з вами, — задкуючи до виходу, прогундосив Штаєрман. Налаковане чорне волосся виблискувало металом у світлі підвальних ліхтарів.

«Уже мінус два, — подумав Хедхантер. — Спочатку Донґі, а тепер оцей дженджик. А ми ще навіть не виїхали за ворота». Вголос промовив:

— Ти сцикун, Штаєрмане.

— Я підкоряюсь старому Джепові. І Такеді. А не тобі.

— Ти нікчемне страшко, — вжалив язиком Ріно. — Баба! Після повернення я нагодую тебе лайном, страхопудна чилійська мавпо.

— Ти не повернешся! — верескнув чилієць і поспішливо ретирувався, побоюючись, що Ріно зопалу нашпигує його свинцем.

— Гівнюк! — чвиркнув Хедхантер, з гуркотом зачиняючи кришку капота.

— Я розумію, нас лишилося шестеро, — похмуро зауважив Алан Ґрінлон.

Ріно не відповів, удавши, що зайнятий перевіркою шин.

— Хантере… — виступивши наперед, непевно промовив Стефан Ермґлен. — Я можу поїхати замість чилійця.

— Ти чого? — Тимур, який стояв поряд, витріщився на лікаря.

— Ти тямиш поводитися зі зброєю? — спитав Хедхантер.

— Я служив у ВМС [85] Швеції. Я знаю, як користуватися рушницями. А гранати кидати і п’ятирічне маля здужає.

За звичайних умов Ріно нізащо не взяв би Стефана. Ндонґа був вартий п’ятьох таких очкариків, що «знають, як користуватися рушницями». Але час був геть непідходящий для того, щоб перебирати людьми.

— Ти в команді, док.

Тимур придивився до миршавого фізіолога з темними, аж синіми мішками під очима. Навряд чи від нього буде багато користі, коли запахне смаленим. Аби не заважав. Хоча, як кажуть, картопля з маслом у сім разів ситніша, ніж нічого.

Перевіряючи запас ампул із атропіном, Тимур вибрав момент і підсунувся до шведа. Тихо поцікавився: