Мертва голова - Бєляєв Александр Романович (серия книг TXT) 📗
Тим часом Адам, вискочивши на вулицю, бігав довкола будинку, намагаючись уловити запах Дездемони. Звертаючи на себе увагу перехожих, він біг усе далі й далі, сподіваючись, зрештою, натрапити на слід. Не знаючи міста, він якимось чуттям знайшов театр. Але театр був закритий… Оббігши кілька разів будинок, Адам знову почав никати вулицями…
Тільки пізно ввечері повернувся він в особняк де Труа стомлений, голодний і розлючений.
З цього дня Адам знову став справжнім нещастям дому. Майже щоночі він вив, як у перші дні перебування в Парижі, незважаючи на докори Лікорна, а вдень тинявся по вулицях, шукаючи Дездемону. Він не знав, що перелякана артистка наступного ж дня виїхала з Парижа, щоб випадково не потрапити Адамові на очі. Коли він повертався додому, всі завмирали од жаху. Мешканці особняка сиділи в тривожному очікуванні по своїх замкнених кімнатах і тільки іноді безшелесно, мов тіні, прокрадались коридором.
Адам був дратівливий і нікого не хотів бачити. Навіть Лікорна зустрічав похмуро і не відповідав на запитання, чим дуже засмучував професора. Адже ще так багато цікавих таємниць треба було вирвати в цієї первісної людини для науки.
Тільки для двох істот Адам робив виняток: для свого собаки Джіпсі та для Анатоля.
Якась подоба усмішки з’являлась на змарнілому, поблідлому обличчі Адама, коли він бачив Анатоля. І хлопчик цінував цю прихильність. Дитячим чуттям він розумів трагедію Адама, відірваного од рідних гір і кинутого в киплячий казан великого міста.
— Підемо з тобою, — не раз казав Адам, — туди, далеко… — І в цьому “далеко” була така невимовна туга, що Анатоль ластився до нього, щоб якось утішити свого великою, дужого і в той же час безпорадного, мов дитина, друга.
“Далеко” — це слово було для Адама таким же дорогим і недосяжним, як і Дездемона. В його душі наростав глухий протест, який, зрештою, й прорвався назовні.
ІХ. ВТЕЧА
Був званий вечір. Один з тих, якими славився дім де Труа. Серед запрошених за строгим добором гостей були “потрібні люди” з міністерських та банківських верхів з своїми дружинами. Величезні кімнати утопали в тропічній зелені. Живі квіти прикрашали столи. Десятки слуг закінчували останні приготування. Гості, чекаючи частування, розташувалися в просторому салоні.
Де Труа був задоволений. Одна тільки прикрість затьмарювала Бернардові це блискуче свято. Адам… Хоч би він не надумав прийти. Та він прийшов. Похмурий і мовчазний, він з’явився саме тоді, коли мав початися концерт. Ні з ким не привітавшись, умостився в куточку.
Запрошена відома співачка сіла до рояля — вона сама собі акомпанувала. Випадково чи з наміром, але артистка заспівала пісню Дездемони:
Сердешна сиділа в тіні сикомора, зітхала.
Співайте ж плакучую вербу…
Адам заціпенів. Він не уявляв, що пісню Дездемони може співати хтось інший точнісінько так, ніби це співає вона сама. Він раптом затремтів усім тілом. Страждання зсудомило його обличчя. Адам схопився за голову, а потім закричав, аж кришталь дзенькнув на люстрах:
— Не треба!.. — І, підбігши до рояля, ударив по кришці, яка з тріском і дзинчанням струн проломилася. Застогнавши, Адам вибіг із салону в коридор. Там, біля дверей, стояв Анатоль.
Адам на бігу підхопив хлопчика.
— Тікаймо… в гори… швидше….
Біля бічного виходу, на вулиці, стояло кілька автомобілів. Адам вибрав найпотужнішу машину і, викинувши шофера, усівся на його місце, посадивши поруч себе Анатоля й Джіпсі. Автомобіль рвонув з місця і помчав з шаленою швидкістю по вулицях Парижа…
X. НЕБО НАД ГОЛОВОЮ
Скандал у домі де Труа підхопили і роздули газети, які живуть на сенсаціях. Високі гості, запрошені на вечерю до де Труа, були обурені поведінкою Адама і з свого боку натиснули кнопки, щоб розпочати газетну кампанію проти білого дикуна. Адам став героєм дня.
І, як це часто буває, громадська думка, що досі поблажливо стежила за дивацтвами та вихватками Адама, під впливом галасу, зчиненого пресою, раптом постала проти нього. Газети вимагали негайно арештувати дикуна і тримати його в якнайсуворішій ізоляції.
Адам нічогісінько про це не знав. З шаленою швидкістю промчав він по вулицях Парижа і зітхнув нарешті на повні груди, коли перед ним розгорнулися приміські поля, через які бігла стрічка шосе,
— Де гори? — запитав він Анатоля.
Анатоль, що куняв поруч, не міг одразу втямити, де він і про які гори запитує його Адам. На згадку про втечу хлопчика охопило радісне, хвилююче і моторошне почуття. Не раз мріяв він про втечу в далекі країни, про різні пригоди. І ось тепер його мрія здійснюється.
— Гори, — відповів він Адамові, — є такі: Піренеї, Альпи… Я бачив Альпи… Їхні вершини завжди вкриті снігом.
— Їдьмо в Альпи! — схвильовано промовив Адам.
— Але це далеко… Та й… Нас можуть затримати в дорозі.
— Ні, ми далеко… — безтурботно відповів Адам.
— А телефон? Поліція по телефону сповістить у всі міста, і нас можуть затримати.
Адам такого не сподівався. Він знав, як сховатися від небезпеки серед диких скель, укритих снігом і хвойними лісами, але як врятуватися від телефонів?
Анатоль не помилився. Уже в Корбелі, куди вони в’їхали на світанку, їх хотіли затримати.
Адам розвинув шалену швидкість і прорвав кордон поліцейських, які почали стріляти їм услід, цілячи в шини автомобіля. Одну шину було прострілено.
— Поглянь, чи видно погоню! — гукнув Адам через плече до Анатоля.
— Зараз ні, відстали…
Адам несподівано зупинив машину, схопив Анатоля і, висадивши з автомобіля, помчав далі по шосе.
— Адаме! Адаме!.. — кричав услід покинутий Анатоль, прикро, до сліз вражений несподіваною зрадою друга.
Адам не повернув автомобільного керма на крутому повороті і зненацька на повному ходу врізався в річку, здіймаючи каскади бризок. Джіпсі заскавчав од страху. Бризки, пара та бульбашки здійнялися над водою. Річка спокійно несла свої води, і тільки в тому місці, де щойно зникла машина з людиною та собакою, хвилі розходилися колами.
Анатоль заціпеніло стояв під накрапаючим дощем. Та це тривало кілька секунд, хоча вони й здалися Анатолеві нескінченними. Незабаром на поверхні води з’явився, одпирхуючись, мокрий Джіпсі, а слідом за собакою і Адам. Виринувши з води, він трьома помахами дужих рук доплив до берега. Стріпнувши, так само як і Джіпсі, з себе воду, Адам підбіг до Анатоля, посадив його собі на плечі і, не промовивши й слова, побіг до кущів.
— Тихо. Сиди. Пригнись.
Не встиг Анатоль отямитись, як па шосе почувся гул автомобіля. За кілька хвилин автомобіль з поліцейськими промчав у напрямі Мелена.
Коли машина зникла, Адам почав стрибати.
Анатоль нарешті зрозумів воєнну хитрість свого друга. Дощ змив сліди автомобільних шин, і поліцейські не помітили, де поділася машина. Цього разу вони були врятовані.
Час було подумати про сніданок. Анатоль страшенно зголоднів.
— Сиди, я скоро повернусь, — сказав Адам і пішов уздовж прибережних кущів.
Ціла година минула, перш ніж Анатоль почув Адамів посвист.
Адам ніс двох кроликів, а під полою — кілька шматків сухого дерева. Він кинув убитих кроликів, яких Джіпсі одразу ж почав обнюхувати, і заходився добувати вогонь, тручи один шматок дерева об другий. У залізних руках Адама робота спорилась. Незабаром Анатоль відчув запах горілого, показався димок, ще кілька швидких, сильних ритмічних рухів, — і спалахнуло полум’я. Анатоль смачно їв підсмажене на вогні кроляче м’ясо. Наслідуючи Адама, він розривав шматки м’яса руками.
Дощ ущух. Визирнуло сонце і висушило одяг на втікачах. Анатоль, стомлений усім пережитим, солодко заснув, Адам лежав па землі і, не зводячи очей, дивився в небо.
Нарешті над головою небо, а не гидка мертва біла стеля, де немає ні птахів, ні сонця, ні зірок, ні свіжого подиху вітерцю.
Адам мріяв про скоре побачення з горами. Хоча й не рідні, а все ж гори. І він був щасливий уперше за той час, відколи спустився з гір у долину, де живуть серед тисняви й метушні оці дивні люди, які віддають перевагу кам’яним ящикам перед просторами землі й неба.
